ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 травня 2024 року
м. Київ
справа № 753/10288/22
провадження № 61-2948св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гурез Іванни Олександрівни на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 травня 2023 року в складі судді Сирбул О. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року в складі колегії суддів Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І.,
в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Акціонерного товариства "Дельта Банк" Матвієнка Андрія Анатолійовича, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсними договорів та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 10 травня
2018 року № 435/К та визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 10 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л. і зареєстрований в реєстрі за № 575.
Вказувала, що 05 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк") укладено кредитний договір № 2632/0808/45-025 на суму 228 700,00 дол. США для реалізації намірів подружжя ОСОБА_1 на придбання власного житла для родини, а саме квартири
АДРЕСА_1 . На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором подружжя передало придбану квартиру в іпотеку.
25 травня 2012 року ВАТ "Сведбанк" було відступлено право вимоги за усіма зобов`язаннями, пов`язаними з кредитним договором та його забезпеченнями, Публічному акціонерному товариству "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк").
10 травня 2018 року на підставі протоколу електронних торгів від 20 квітня 2018 року № UA-EA-2018-02-28-000349-а між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу майнових прав за № 435/К. Того ж дня між ОСОБА_2 та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.
Про наявність вказаних договорів їй стало відомо лише у вересні 2020 року після направлення відповідачем ОСОБА_2 на адресу третьої особи вимоги про сплату боргу.
Вважала, що договори суперечать положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
31 травня 2023 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва відмовлено в задоволенні позову.
Суд першої інстанції зазначив, що позивачка не надала доказів на підтвердження наявності в діях чи рішеннях відповідачів при укладенні оспорюваних правочинів порушень її прав. Позивачка не є стороною оспорюваних договорів та не надала суду доказів про те, які саме її цивільні права або інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, що є її процесуальним обов`язком.
23 січня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 травня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що внаслідок укладення спірних договорів відбулася саме заміна кредитора у зобов`язанні, договори про відступлення права вимоги за кредитним договором є виключно договорами про відступлення прав вимоги, а не договорами факторингу.
Доводи позивачки про те, що договір купівлі-продажу майнових прав від 10 травня 2018 року № 435/К суперечить положенням ЦК України, оскільки за своїм змістом є договором факторингу, апеляційний суд відхилив, зазначаючи, що за умовами договорів купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором у відповідача виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором і за договором іпотеки. Отже, такі договори не можна кваліфікувати як договори факторингу. Вони є змішаними, бо містять елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору). Тому помилковими є доводи позивачки про те, що договір купівлі-продажу майнових прав містить ознаки договору факторингу.
Також апеляційний суд зазначив, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту. Отже, задоволення заявленої позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав не призведе до поновлення прав позивачки.
Доводи позивачки про те, що метою оскарження спірних правочинів є приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину, для захисту власних майнових інтересів та інтересів неповнолітньої дитини, апеляційний суд відхилив, указавши, що позивачка не довела наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання недійсними оспорюваних договорів, і порушення цими правочинами своїх прав та інтересів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
28 лютого 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гурез І. О. через систему "Електронний Суд" надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року, в якій просить їх скасувати.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що договір відступлення права вимоги від 10 травня 2018 року та договір купівлі-продажу майнових прав від 10 травня 2018 року № 435/К укладені з порушенням частини третьої статті 512, статей 514, 1054, 1077, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083, статті 1084 ЦК України, статті 6 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон № 2664-III), оскільки за своїм змістом є договором факторингу, якому характерний спеціальний суб`єкт, з огляду на це відповідачка ОСОБА_2 не може бути кредитодавцем у спірних правовідносинах. Фізична особа не наділена правом надавати фінансові послуги, які надаються спеціалізованими установами, що мають право на здійснення фінансових операцій. ОСОБА_2 внаслідок укладення спірних договорів набула право одержання прибутку в формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною відступлення, що передбачена договором.
Суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути внаслідок вирішення спору. Задоволення позовної вимоги з урахуванням вимог верховенства права має дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Внаслідок вчинення оспорюваних договорів вона позбавлена частини спільного майна подружжя та щодо неї і її неповнолітньої дочки відповідачка вчиняє активні дії щодо виселення з предмета іпотеки.
Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року в справі № 638/22396/14-ц, у постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року в справі № 910/6659/17, від 03 квітня 2019 року в справі № 591/4552/17, від 04 вересня 2019 року в справі № 906/1174/18, від 06 жовтня 2021 року в справі № 754/11112/19, у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року в справі № 6-667цс15, від 13 грудня 2016 року в справі № 910/8670/15-г, стосовно кваліфікації договору факторингу.
Позиція відповідачки
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 зазначає, що придбання ОСОБА_2 права вимоги за кредитом у банку було сімейним рішенням. На момент укладення спірного договору ПАТ "Дельта Банк" перебував у процесі ліквідації та був позбавлений банківської ліцензії, що свідчить про те, що в договірних відносинах він уже не був фінансовою установою. Укладаючи спірний договір, банк мав на меті отримати кошти для розрахунку зі своїми кредиторами в процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 вказала про законність відступлення права вимоги особі, яка не має статусу фінансової установи, в результаті торгів із продажу активів банку, що ліквідовується.
Іпотечна квартира придбана за кредитні кошті, які боржником та поручителем не повернуті банку, тому іпотекодержатель правомірно реалізував своє право продати майнові права за кредитним договором третій особі. Питання щодо виселення не входить до предмета доказування в справі й такі обставини не підтверджуються доказами.
Заявниця посилається на нерелевантні висновки Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
05 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ "Сведбанк" було укладено кредитний договір № 2632/0808/45-025 (кредитний договір на купівлю житлової нерухомості) на суму 228 700 доларів США.
Відповідно до пункту 1.4. договору кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 загальною площею 104,80 кв. м.
05 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 2632/0808/45-025-Р-2, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення коштів, наданих банком позичальнику в вигляді кредиту згідно з кредитним договором від 05 серпня 2008 року № 2632/0808/45-025,.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 05 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір № 2632/0808/45-025-Z-1.
25 травня 2012 року ВАТ "Сведбанк" відступлено ПАТ "Дельта Банк" право вимоги за усіма зобов`язаннями, пов`язаними з кредитним договором від 05 серпня 2008 року № 2632/0808/45-025 та його забезпеченнями.
Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийняте рішення № 51 від 02 березня 2015 року "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Дельта Банк", згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджена тимчасова адміністрація та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів на здійснення тимчасової адміністрації в АТ "Дельта Банк".
Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року № 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Дельта Банк", виконавчою дирекцією Фонду прийняте рішення від 02 жовтня 2015 року № 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації АТ "Дельта Банк" та призначено провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кадирова В. В., строком на 2 роки з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року включно.
Виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 лютого 2017 року № 619, яким продовжено строки здійснення процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" на два роки до 04 жовтня 2019 року.
10 травня 2018 року на підставі протоколу електронних торгів від 20 квітня 2018 року № UA-EA-2018-02-28- 000349-а між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу майнових прав за № 435/К.
Також 10 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правовий висновок щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.
Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.