ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2024 року
м. Київ
cправа № 923/1281/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Малашенкової Т. М.,
за участі:
секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: Приватного підприємства "Екстра-Буд" - Селіванова С. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Екстра-Буд"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 (колегія суддів: Аленін О. Ю. (головуючий), Богатир К. В., Філінюк І. Г.)
у справі за позовом Приватного підприємства "Екстра-Буд"
до Департаменту розвитку території Херсонської обласної державної адміністрації
про стягнення 1 075 371,78 грн,
УСТАНОВИВ:
У грудні 2020 року Приватне підприємство "Екстра-Буд" (далі - позивач, ПП "Екстра-Буд") подало до господарського суду позов (з урахуванням заяви про зміни до позову (доповнення доводів), в якому просило стягнути з Департаменту розвитку території Херсонської обласної державної адміністрації (далі - відповідач, Департамент) 1 075 371,78 грн боргу.
В обґрунтування позову зазначено, що ПП "Екстра-Буд" у листі від 07.02.2017 № 07/02-1 повідомило відповідача про необхідність проведення додаткових будівельних робіт та проведення коригування проєктної документації, як це передбачено ч. 3 ст. 877 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Сторони дійшли згоди щодо обсягу додаткових робіт у коригованій проєктній документації і позивач виконав ці роботи, що підтверджується актом приймання виконаних будівельних робіт від 26.12.2017 № 1 (далі - акт від 26.12.2017 № 1) та довідкою від 26.12.2017 про вартість виконаних будівельних робіт та витрат за грудень 2017 року (далі - довідка від 26.12.2017) на суму 1 075 371,78 грн. Однак, відповідач вказані акт та довідку не підписав, заперечень щодо виконаних додаткових будівельних робіт не надав, а збудований об`єкт введено в експлуатацію та передано у комунальну власність, тому позивач вважає такі роботи прийнятими відповідачем згідно із ч. 4, 6 ст. 882 ЦК України.
Враховуючи, що відповідач набув майно у вигляді вартості виконаних будівельних робіт у розмірі 1 075 371,78 грн без достатньої правової підстави, поза договірними відносинами, заявлена сума підлягає стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України.
На підтвердження своїх доводів позивач надав суду відповідні докази.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 07.11.2023 у задоволенні позову відмовлено.
Місцевий господарський суд зазначив, що спірні правовідносини між позивачем та відповідачем виникли в процесі виконання договорів від 18.11.2016 № 1 та від 27.12.2017 № 5, які за своєю правовою природою є договорами підряду на капітальне будівництво, тому до цих правовідносин підлягають застосуванню положення глави 61 (Підряд) ЦК України, а не глави 83 (Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави) цього Кодексу, як зазначає позивач.
Висновки про відмову у позові мотивовані тим, що ПП "Екстра-Буд" порушило умови п. 11.5, 11.7, 11.9 договору від 18.11.2016 № 1 щодо отримання письмового дозволу відповідача на виконання додаткових будівельних робіт та укладення додаткової угоди у разі зміни договірної ціни та необхідності проведення додаткових робіт.
Позивач не надав належних та допустимих доказів повідомлення відповідача про виявлення у ході проведення будівельних робіт не врахованих проєктною документацією робіт і необхідність у зв`язку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошторису. Також не довів у належний та допустимий спосіб погодження сторонами обсягу додаткових робіт та що негайні дії позивача з виконання додаткових робіт були необхідними в інтересах Департаменту як замовника. А надані суду докази не беруться до уваги та відхиляються з підстав їх неналежності та недопустимості.
Отже, за висновками місцевого господарського суду позивач в силу приписів ч. 4 ст. 877 ЦК України позбавлений права вимагати плату за виконані додаткові роботи за актом від 26.12.2017 № 1, а відповідач згідно з приписів ч. 2 ст. 14 ЦК України не може бути примушений оплачувати додаткові роботи без належного їх погодження.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 рішення суду від 07.11.2023 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши, що відповідачем зобов`язання за договорами від 18.11.2016 № 1 та від 27.12.2017 № 5 виконано повністю, а проведення додаткових робіт, які зазначені в акті від 26.12.2017 № 1 не погоджені відповідачем у порядку, визначеному Законом України "Про публічні закупівлі" та договором від 18.11.2016 № 1, що свідчить про відсутність згоди між сторонами щодо необхідності проведення таких робіт, їх обсягу та вартості.
Також апеляційний суд погодився із висновками місцевого господарського суду в частині підстав відхилення наданих позивачем доказів.
У поданій касаційній скарзі ПП "Екстра-Буд", посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстав касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 21.02.2024, постановити нове рішення про задоволення позову.
За доводами касаційної скарги позивач повідомив відповідача про необхідність проведення додаткових будівельних робіт та проведення коригування проєктної документації листом від 07.02.2017 № 07/02-1 і сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору та погодили обсяги додаткових робіт, коли їх посадові особи - керівник Департаменту Россолов В. О. та генеральний директор підприємства Крачун А. П. на першому аркуші коригованої проєктної документації вчинили написи "В роботу" та "Отримав" і засвідчили ці написи підписами, а відповідач додатково печаткою Департаменту.
Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судової постанови за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав, що суд апеляційної інстанції:
1) не врахував правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 щодо питання застосування ст. 205, 638, 837, 846, 875 ЦК України, в результаті чого дійшов помилкового висновку, що сторони не дійшли згоди з усіх істотних умов договору, оскільки написи на коригованому проєкті "В роботу" та "Отримав" свідчать, що сторони домовились щодо виконання додаткових будівельних робіт;
2) відхилив надані ПП "Екстра-Буд" ключові докази (лист від 07.02.2017 № 07/02-1 та кориговану проєктну документацію) без будь-яких заперечень відповідача щодо цих доказів та без надання на їх спростування інших доказів, а також без врахування правових висновків Верховного Суду у постановах від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 та від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19 щодо застосування ч. 1, 3, 4 ст. 13, ст. 79 ГПК України. Тому надані позивачем вказані докази на підтвердження обставин повідомлення відповідача про необхідність проведення додаткових робіт і погодження сторонами їх обсягу у коригованій проєктній документації є більш вірогідним.
Мотивуючи підставу касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач посилається на не дослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів - коригованої проєктної документації, листа від 07.02.2017 № 07/02-1, висновку експерта від 25.10.2020 № 64, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
Також за доводами касаційної скарги суд апеляційної інстанції в порушення п. "в" ч. 3 ст. 282 ГПК України не навів мотивів відхилення аргументів позивача:
1) про те, що сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору шляхом вчинення їх посадовими особами написів "В роботу" та "Отримав" на першому аркуші коригованої проєктної документації, а виконання додаткових робіт на спірну суму згідно з висновком експерта від 25.10.2020 № 64 було необхідною передумовою для отримання сертифіката відповідності закінченого будівництвом об`єкта проєктній документації та готовності його до експлуатації;
2) стосовно необхідності застосування у даній справі при оцінці доказів стандарту доказування "вірогідність доказів", який з 17.10.2019 введено в дію ст. 79 ГПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 25.04.2024 відкрито касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
До Верховного Суду надано:
02.05.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач заперечив проти доводів касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а постановлені у справі судові рішення - без змін;
21.05.2024 - заяву про участь позивача в режимі відеоконференції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1).
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у ч. 3 ст. 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Підставою для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Отже, для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
При цьому, Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, зокрема, у постановах від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц і № 522/2110/15-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
У контексті доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального права (ст. 205, 638, 837, 846, 875 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у відповідній постанові Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке.
Предметом розгляду у справі № 338/180/17 були вимоги за первісним позовом товариства до фізичної особи про стягнення безпідставно одержаних коштів (помилково перерахованих) з підстав відсутності між сторонами договірних відносин, та за зустрічним позовом фізичної особи до товариства - про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду.
Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, вирішувала питання застосування до спірних правовідносин у наведеній справі положень ст. 837, 843, 846, 638, 642 ЦК України в частині зустрічної позовної вимоги в контексті обрання фізичною особою належного способу захисту при зверненні до суду із такою вимогою, враховуючи встановлені обставини, що товариство отримало від фізичної особи пропозицію укласти договір, але договір не підписало, проте вчинило дії відповідно до вказаних у пропозиції умов договору.
Скасовуючи постановлені у справі судові рішення в частині задоволення вимоги про визнання договору укладеним та приймаючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.
Отже, висновки у наведеній справі щодо застосування, зокрема, норм ст. 638, 837, 846 ЦК України зроблено у правовідносинах, які очевидно не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання.
Оскаржуючи постанову апеляційного суду з підстав п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та вказуючи на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ст. 205, 875 ЦК України, позивач не наводить постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, правові висновки у яких щодо застосування наведених норм матеріального права не були враховані апеляційним судом при вирішенні даної справи.
Фактично доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до викладення обставин справи, цитування норм матеріального права й незгоди із наданою апеляційним судом правовою оцінкою встановленим обставинам і дослідженим доказам, що не є тотожним застосуванню судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, що відповідно до положень ГПК України є підставою для оскарження судового рішення за п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.
Щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ч. 1-3 ст. 13, ст. 79 ГПК України) та їх застосування без врахування правових висновків Верховного Суду у постановах від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 та від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19.