ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 травня 2024 року
м. Київ
справа № 640/14787/21
адміністративне провадження № К/990/8574/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Бившевої Л.І., Васильєвої І.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу №640/14787/21
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року (суддя Аверкова В.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2023 року (головуючий суддя Федотов І.В., судді: Єгорова Н.М., Сорочко Є.О.),
В С Т А Н О В И В :
У травні 2021 року Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі також- відповідач, контролюючий орган) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 28 квітня 2017 року № 206834-1305.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що контролюючий орган, нараховуючи земельний податок, не використав офіційні дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, які є єдиною підставою для його нарахування в розумінні Податкового кодексу України (далі також - ПК України) та Закону України "Про Державний земельний кадастр", зробивши розрахунок нормативної грошової оцінки земельної ділянки самостійно, що суперечить чинному законодавству.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року змінено в частині мотивів задоволення позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
В ході розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є власником наступних нежилих приміщень в багатоквартирному будинку за адресою АДРЕСА_1 :
- нежилі приміщення підвалу (в літері А) №1 по №7 групи приміщень № 161 загальною площею 155,9 кв.м.;
- нежиле приміщення підвалу (в літері А) № 172 загальною площею 17,2 кв.м.;
- нежилі приміщення підвалу (в літері А) №2, №3 групи приміщень № 172 загальною площею 5,80 кв.м. та 23,00 кв.м.
Право власності належить позивачеві на підставі договору дарування нежилих приміщень від 15.07.2009, який зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петріцькою А.П. за № в реєстрі 3583.
Відповідно до податкового повідомлення-рішення ГУ ДФС у м. Києві від 28 квітня 2017 року №206834-1305 згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 та відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України позивачу визначено суму податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб за 2017 рік у розмірі 13350,43 грн.
Не погоджуюсь із вказаним податковим повідомленням-рішенням, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували, що за позивачем зареєстровано право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, та відповідно виникнення обов`язку зі сплати земельного податку.
Також, з урахуванням того, що позивач є платником єдиного податку і використовує нежилі приміщення для провадження господарської діяльності (надання в оренду), суд першої інстанції дійшов висновку, що визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку на земельну ділянку, яка знаходиться під такими приміщеннями, є протиправним та не узгоджується з пунктом 297.1 статті 297 Податкового кодексу України.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів, апеляційний суд зазначив, що перебування позивача у статусі платника єдиного податку не є підставою вважати його звільненим від обов`язку сплачувати земельний податок за земельну ділянку, на якій розміщена належна йому на праві власності нерухомість, а тому у податкового органу були наявні повноваження щодо нарахування такого податкового зобов`язання в оскаржуваному податковому повідомленні-рішенні. Надання в найм (оренду) нежилих приміщень, своєю чергою, не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване. Однак, встановивши, що розрахунок суми земельного податку з фізичних осіб для позивача здійснено контролюючим органом за відсутності відомостей, обов`язкова наявність яких обумовлена нормами ПК України, й відповідачем не надано суду оригінал чи засвідчений витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, на якій розташована будівля з нежитловими приміщеннями, власником яких є позивач, виданий відповідним органом виконавчої влади у сфері земельних відносин, та/або офіційні відомості про вказану земельну ділянку з Державного земельного кадастру, на підставі яких відповідач повинен був обчислювати суму податкового зобов`язання позивача по земельному податку, що позбавило суд перевірити правомірність нарахування контролюючим органом суми грошового зобов`язання із земельного податку, суд дійшов висновку про незаконність спірного податкового повідомлення-рішення.
З такими рішеннями судів попередніх інстанцій не погодився контролюючий орган та подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, відповідач наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій жодним чином не спростовали доводи контролюючого органу щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом чим, на думку останнього, грубо порушили норми процесуального права та ухвалили незаконні рішення.
Також контролюючий орган вказує, що земельний податок було розраховано з дотриманням вимог законодавства; використання ж положень нормативно-правових актів, прийнятих Київською міською радою при здійсненні розрахунку спірного податку, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, а також даних Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, не може свідчити про помилковість здійсненого розрахунку та протиправність оскаржуваного податкового повідомлення - рішення.
Верховний Суд ухвалою від 11 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження за поданою скаргою на підставі підпункту в) пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а також дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Так, виходячи із порушених в касаційній скарзі питань, які поставлені перед судом касаційної інстанції, першочерговим є перевірка доводів контролюючого органу щодо порушення судами норм процесуального права, яке, як стверджує відповідач, полягає у неналежному дослідженні доказів та обставин справи, які свідчать про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки (стаття 49 Кодексу адміністративного судочинства України).
За змістом частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Процесуальні строки дисциплінують суб`єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
За загальним правилом перебіг строку звернення до адміністративного суду починається з дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла та повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Поряд з цим суд повинен гарантувати доступ до правосуддя особам, які вважають, що їх право порушене, і діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин. У випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для визнання поважними причин такого пропуску є лише наявність обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Предметом оскарження у цій справі є податкове повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 206834-1305.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач заявив клопотання про поновлення строку звернення до суду, мотивоване тим, що про оскаржуване податкове повідомлення-рішення йому стало відомо лише у листопаді 2020 року із відповіді на адвокатський запит; вказане рішення не було йому вручене та повернулося на адресу контролюючого органу з відміткою про невручення (інші причини).
Задовольняючи клопотання позивача та поновлюючи строк звернення до суду, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем доказів вручення позивачеві спірного податкового повідомлення-рішення не надано. При цьому, суд зазначив, що строк для оскарження податкових повідомлень-рішень обраховується з урахуванням вимог пункту 102.1 статті 102 Податкового кодексу України, тобто протягом 1095 днів з моменту отримання таких рішень.
Колегія судді вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим.