ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 638/2241/15-ц
провадження № 61-15408св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року у складі судді Аркатової К. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року у складі колегії суддів Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою.
Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2008 року батько позивачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав відповідачу у борг грошові кошти в сумі 44 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 12 січня 2013 року, про що боржник написав розписку від 11 січня 2008 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивачів помер, позивачі прийняли в повному обсязі спадщину від померлого позикодавця. Відповідач, взяті на себе зобов`язання з повернення отриманих від позикодавця коштів за договором позики не виконав - кошти у передбачені у розписці строки не повернув.
Вважають, що з відповідача на їх користь підлягає до стягнення сума боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми як відповідальність за порушення грошового зобов`язання, що передбачено частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1, ОСОБА_1 просили суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року станом на 02 лютого 2021 року у розмірі по 67 559,59 доларів США кожному, що складається з позики (тіло) по 22 000 доларів США, відсотків за користування позикою по 40 238 доларів США, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання по 5 321,59 доларів США; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 3 654 грн сплаченого ним судового збору.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Дзержинський районний суд міста Харкова заочним рішенням від 17 серпня 2015 року позов задовольнив, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_1 суму боргу за договором позики (письмовою розпискою) у розмірі 3 247 391,84 грн та судові витрати.
Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалою від 12 жовтня 2016 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 17 серпня 2015 року задовольнив, скасував заочне рішення суду від 17 серпня 2015 року та призначив справу до розгляду в загальному порядку.
Дзержинський районний суд міста Харкова рішенням від 05 квітня 2021 року позов задовольнив.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року у розмірі 67 559,59 доларів США, з яких: позики (тіло) - 22 000 доларів США; відсотки за користування позикою - 40 238 доларів США; 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України - 5 321,59 доларів США.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року у розмірі 67 559,59 доларів США, з яких: позики (тіло) - 22 000 доларів США; відсотки за користування позикою - 40 238 доларів США; 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України - 5 321,59 доларів США.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 654 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги позивачів є обґрунтованими та доведеними належними та допустимими доказами. Місцевий суд керувався тим, що за умовами договору позики від 11 січня 2008 року сторони погодили сплату 3 % щомісячно від суми позики, тому розмір заборгованості підлягає стягненню з врахуванням визначених відсотків.
Не погодившись з рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку.
Верховний Суд розпорядженням від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану" змінив територіальну підсудність судових справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Полтавський апеляційний суд постановою від 26 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень проти пред`явлених позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, у постановах Верховного Суду від 02 березня 2020 року у справі № 355/1301/18, від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відповідають обставинам справи. ОСОБА_2 вказує, що він не складав та не підписував розписку ОСОБА_3 . Зміст розписки не містить відомостей про передачу батьком позивачів грошових коштів та отримання їх відповідачем. Також в тексті розписки міститься неправдива інформація щодо присутності батька відповідача ОСОБА_4 .
Заявник зазначає, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що експертиза двічі не була проведена через ненадання відповідачем необхідних документів та нездійснення ним оплати для проведення експертизи, не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи. Вказує, що у матеріалах справи відсутні супровідні листи № 2/102екс від 09 січня 2018 року та № 2/687/екс від 28 лютого 2018 року разом з рахунком Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені Заслуженого професора Бокаріуса для оплати експертних досліджень, так і відсутні докази надсилання їх на адресу відповідача судом та експертною установою. Крім того, з матеріалів справи не вбачається, що судом вчинялися будь-які дії для забезпечення надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення експертизи на вимогу експертної установи. Вважає, що суд першої інстанції двічі порушив вимоги частини першої статті 107 ЦПК України, не надіславши на адресу відповідача рахунки на оплату експертизи та не надавши до експертної установи додаткові матеріали для проведення експертиз (зразки підписів відповідача), що призвело до неправильного вирішення справи.
Крім того, 05 квітня 2021 року представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи та надав копію листка непрацездатності ОСОБА_2, проте суд першої інстанції безпідставно зазначив, що справу можна розглянути за відсутності відповідача, враховуючи звернення позивачів до суду ще в лютому 2015 року.
Також заявник звертає увагу, що судом допущені порушення норм процесуального права, оскільки в матеріалах справи відсутня ухвала про закриття підготовчого провадження та призначення судового засідання для розгляду справи по суті з врахуванням думки відповідача.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 у жовтні 2023 року.
Верховний Суд ухвалою від 12 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Дзержинського районного суду міста Харкова.
У березні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 11 січня 2008 року між батьком позивачів ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладений договір позики у розмірі 44 000 доларів США, яку відповідач зобов`язався повернути до 12 січня 2013 року, з умовами щомісячної виплати 3 % від суми позики, що підтверджується оригіналом письмової розписки.
ІНФОРМАЦІЯ_1 позикодавець ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 є його сини: ОСОБА_1 та ОСОБА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 вересня 2010 року, згідно з яким позивачі успадкували по 1/2 частки у спадщині після смерті батька (позикодавця).
Отже, позивачі успадкували від свого батька (позикодавця) право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, ОСОБА_1, як на підставу захисту своїх порушених прав, послалися на те, що вони є спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 (позикодавця), а тому успадкували право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року. Крім того, умови договору позики відповідач належним чином не виконав, що є підставою для звернення до суду.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що "порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту".
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Отже, позивачі успадкували від свого батька (позикодавця) право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.
Розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 (провадження № 14-465цс18).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.
Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року (провадження № 6-63цс13) від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1967цс15) та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив і в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61?175сво21).
Суд апеляційної інстанції за участі сторін у справі в судовому засіданні оглянув оригінал розписки від 11 січня 2008 року, копія якої позивачами була долучена до позовної заяви.
Зміст власноручно написаної розписки про отримання грошових коштів від ОСОБА_3 свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у ОСОБА_2 зобов`язання їх повернути.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що "у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення".