ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 522/3192/21
провадження № 61-8094св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2,
в інтересах якого діє адвокат Кравець Микола Анатолійович, на постанову Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року у складі колегії суддів Князюка О. В., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду позовом про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги мотивовано тим, що з 05 червня 1998 року до 24 жовтня
2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Сімейного суду Лимасола Республіки Кіпр від 24 жовтня 2007 року, яке набрало законної сили 29 листопада 2007 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Під час перебування у шлюбі за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 ; гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_2 ; нежитлові приміщення
АДРЕСА_3 ; нежитлову будівлю, загальною площею 1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 .
Указане майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому, на думку позивача, підлягає поділу між ними із застосуванням статей 69-71 СК України, статей 364, 370, 372 ЦК України.
З урахуванням заяви про зменшення позовних вимог ОСОБА_1 остаточно просила суд визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку квартири
АДРЕСА_1, а інше спільне сумісне майно подружжя розділити за варіантом позивача шляхом поділу у натурі:
виділити у натурі та визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_2 та нежитлові приміщення АДРЕСА_3 ;
виділити у натурі та визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на нежитлову будівлю, загальною площею 1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 ;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за різницю у вартості часток у розмірі 908 246,50 грн та припинити право спільної сумісної власності подружжя на зазначені об`єкти.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2021 року
у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Посилаючись на положення статті 267 ЦК України, суд першої інстанції керувався тим, що шлюб між сторонами розірвано 24 жовтня 2007 року,
а з позовом про поділ майна подружжя ОСОБА_1 звернулася лише
в лютому 2021 року. Крім того, у 2012 році позивач зверталася до суду
з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу щодо майна, зазначеного в цьому позові (справа № 2/1522/8917/11). Тобто, з указаного часу ОСОБА_1 як співвласник майна дізналася про порушення її права власності, і саме з указаного моменту розпочався перебіг строку позовної давності для вимог про поділ майна подружжя.
При цьому суд першої інстанції вважав причини пропуску строку позовної давності непереконливими, а заперечення на застосування строків позовної давності неповажними з огляду на те, що предметом розгляду справи є поділ спільного майна подружжя.
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2021 року скасовано.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково.
Поділено спільне сумісне майно подружжя та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 частку гаража № НОМЕР_1 на АДРЕСА_2 ; 1/2 частку нежитлових приміщень АДРЕСА_3 ;
1/2 частку нежитлової будівлі, загальною площею 1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що після ухвалення рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року (справа
№ 2/1522/8917/11), залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2013 року, яким задоволено позовну заяву
ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного майна, позивач проживала у спірній квартирі та користувалася гаражем і нежитловими приміщеннями.
Реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно на виконання ухвали Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2013 року (тобто фактичне виконання рішення суду, відновлення становища, що існувало до укладення недійсних правочинів) ОСОБА_2 було здійснено 03 вересня 2019 року.
Оскільки спір між сторонами щодо поділу майна виник у вересні 2019 року, коли відповідач почав чинити перешкоди в користуванні спірною квартирою позивачу, то саме з цього часу слід відраховувати позовну давність на звернення з позовом за захистом порушеного права. Оскільки позивач звернулася з зазначеним позовом до суду у лютому 2021 року, тобто в межах строку позовної давності, тому відсутні підстави для застосування позовної давності.
З урахуванням принципу рівності часток майна дружини та чоловіка, ураховуючи відсутність згоди присудження грошової компенсації та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми, апеляційний суд визнав ідеальні частки подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишив майно у їх спільній частковій власності.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У травні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Кравець М. А., на постанову Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову в частині задоволення позовних вимог про поділ майна подружжя та визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частку квартири
АДРЕСА_1 ; 1/2 частку гаража № 26 на АДРЕСА_2 ; 1/2 частку нежитлових приміщень
АДРЕСА_3 ; 1/2 частку нежитлової будівлі, загальною площею 1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4, та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини першої статті 261 ЦК України та не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, постановах Верховного Суду від 27 січня
2021 року у справі № 186/599/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17.
Про порушення права власності на спірне майно позивачу було відомо, починаючи з 2007 року, проте з заявленими позовними вимогами
ОСОБА_1 звернулася до суду лише у 2021 році. На підтвердження вказаного ОСОБА_2 посилається на те, що у березні 2007 року ОСОБА_1 вперше зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя; у подальшому вона зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя у квітні 2008 року, що підтверджується рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2011 року у справі № 2-3816/11 (щодо нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та автомобіля марки "Land Rover Discovery"). Такі дії позивача свідчать про штучне подвоєння судового процесу, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, є недопустимим.
У 2008 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних об`єктів (нежитлових приміщень, квартири і гаража, які є предметом спору у цій справі), що також підтверджує факт обізнаності позивача про її порушене право, за захистом якого вона звернулася із пропуском позовної давності.
У 2013 році ОСОБА_1 зверталася до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення щодо спірного майна, а її представник адвокат Люлька О. В. у 2018 році звертався до прокуратури із заявою, відповідно до змісту якої ініціювалося питання про захист права ОСОБА_1 на володіння майном.
Заявник зазначає, що якщо розглядати кожне звернення позивача до суду чи правоохоронних органів як окрему підставу початку перебігу позовної давності, то відповідно до вимог статті 72 СК України строк на звернення з цим позовом закінчився у січні 2021 року, у той час як із заявленим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду лише 23 лютого 2021 року.
Таким чином, оскільки позивачу було відомо про порушення її прав як співвласника на спірне майно, ураховуючи пропуск позовної давності, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про часткове задоволення позову.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду м. Одеси.
Листом Верховного Суду від 23 листопада 2023 року повторно витребувано матеріали справи з Приморського районного суду м. Одеси.
У листопаді 2023 року справа № 522/3192/21 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 05 червня 1998 року до 24 жовтня 2007 року, що підтверджується копіями свідоцтва про укладення шлюбу, про розірвання шлюбу (а. с. 27, 28, 32, т. 1).
Рішенням Сімейного суду Лимасола Республіки Кіпр від 24 жовтня
2007 року, яке набрало законної сили 29 листопада 2007 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
У період перебування в зареєстрованому шлюбі сторонами було набуто у спільну сумісну власність та оформлено на ім`я відповідача, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, таке майно:
квартира АДРЕСА_1 (свідоцтво про право власності, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради 04 травня 2005 року, зареєстроване КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" 12 травня 2005 року);
гараж
АДРЕСА_5 (свідоцтво про право власності, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради 05 травня 2005 року, зареєстроване КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" 16 травня 2005 року);
нежитлові приміщення АДРЕСА_3 (свідоцтво про право власності, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради 05 травня 2005 року);
нежитлову будівлю, загальною площею 1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 (договір купівлі-продажу від 27 липня 2007 року, р/н НОМЕР_2, зареєстрований 13 серпня 2007 року).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого
2012 року (справа № 2/1522/8917/11) позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу задоволено та визнано недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 20 липня
2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Комісаровою С. О.,
р/н НОМЕР_3 ; договір купівлі-продажу гаражу
АДРЕСА_5, укладений 20 липня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Комісаровою С. О., р/н НОМЕР_4 ; договір купівлі-продажу нежитлових приміщень № 6 в будинку АДРЕСА_2, укладений 20 липня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Комісаровою С. О., р/н 5305. Указане рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2013 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Аналіз касаційної скарги свідчить про оскарження постанови апеляційного суду лише в частині задоволення позовних вимог про поділ майна подружжя та визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 частку гаража № 26 на АДРЕСА_2 ; 1/2 частку нежитлових приміщень АДРЕСА_3 ; 1/2 частку нежитлової будівлі, загальною площею
1 278,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4, а тому з урахуванням меж та підстав касаційного оскарження в іншій частині оскаржуване судове рішення не переглядається.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині - залишенню без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який
не суперечить закону.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
Предметом спору у справі, що переглядається, є поділ спільного майна подружжя.
Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України (далі -
СК України) шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.