ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 204/4463/20
провадження № 61-3146св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Дніпровська міська рада, ОСОБА_3,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1,
в інтересах якого діє адвокат Дрозд Роман Юрійович, на рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 15 червня 2023 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року у складі колегії суддів
Халаджи О. В., Канурної О. Д., Космачевської Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру
у Дніпропетровській області), про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю та визнання недійним договору дарування земельної ділянки.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, який розташований на земельній ділянці, площею 0,0513 га (кадастровий номер 1210100000:07:251:0016), за адресою: АДРЕСА_1, що були подаровані позивачеві його
матір`ю - ОСОБА_4 .
Під час обслуговування домоволодіння, позивач помітив незручності, пов`язані із встановленням власником сусідньої земельної ділянки хвіртки, що встановлена без дотримання державних будівельних норм (далі - ДБН).
З метою встановлення обставин, яким чином таке розташування хвіртки стало можливим, позивач звернувся до інженера-геодезіста та судового експерта.
Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 10 квітня 2020 року наявне накладання земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:07:251:0025 (земельна ділянка відповідача) на земельну ділянку з кадастровим номером 121000000:07:251:0016 (земельна ділянка позивача). Площа земельної ділянки позивача зменшилася на 21,8 кв. м,
а площа земельної ділянки відповідача відповідно збільшилася на 21,8 кв. м. Крім того, позивач вказував, що при виділенні земельної ділянки як відповідач-1, так і відповідач-2 повинні були врахувати положення
ДБН 360-92** "Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" (в редакції, що діяла на момент видачі відповідачу державного акта), але не врахували, а тому державний акт на право приватної власності на землю, виданий Дніпропетровською міською радою народних депутатів серія І-ДП № 073923, Д* № 033475, код ДЗК 78114052 від 10 січня 2001 року виданий з порушенням ДБН 360-92** "Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень", що затверджено Наказом Держкоммістобудування 17 квітня 1992 року № 44 - без врахування відстані
у 1 м між будівлями для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту, через що позивач позбавлений можливості нормально користуватись будівлею: проводити ремонтні роботи, доглядати за нею.
Також позивач вказував, що 19 жовтня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладені договори дарування домоволодіння та земельної ділянки, площею 0,027 га (кадастровий номер 1210100000:07:251:0025), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., зареєстровані за № 4876 та № 4878.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:
- визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий Дніпропетровською міською радою народних депутатів серія І-ДП
№ 073923, Д* № 033475, код ДЗК 78114052 від 10 січня 2001 року, що зареєстровано в книзі записів державних актів на право власності на землю № 033475;
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 19 жовтня
2017 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3
та посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО
Солошенко Ю. В., реєстровий № 4876.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_3 вказувала, що звертаючись до суду з позовом, позивач не зазначив, яким чином договір дарування земельної ділянки від 19 жовтня 2017 року, площею 0,027 га, який укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, порушує саме його права, враховуючи, що право власності на домоволодіння, яке побудовано
у 1933 році, у позивача виникло набагато пізніше. Доказів того, що домоволодіння відповідачки ОСОБА_3 побудовано під час дії
ДБН 360-92** позивач не надав. Тобто загальний розмір земельних ділянок, виділений відповідно до рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 23 листопада 2000 року № 2932, не перевищує та відповідає нормам. Крім того, ОСОБА_2 сформувала межі земельної ділянки, які належали їй на праві власності на підставі документів, які регулювали вище вказані відносини на той час, тобто ще у 2000 році, а позивач отримав право на земельну ділянку, яка була приватизована лише у 2019 році, тобто майже через 10 років від тієї дати, коли право на приватизацію використала відповідачка ОСОБА_2 .
Також заперечуючи проти позовних вимог, ГУ Держгеокадастру
у Дніпропетровській області зазначило, що відсутність згоди власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності на виправлення вказаних помилок не є підставою для відмови у перенесенні відомостей про відповідну земельну ділянку до Державного земельного кадастру, надання відомостей про земельну ділянку з Державного земельного кадастру. Законом визначений орган, що має відповідні повноваження щодо визначення площі земельної ділянки та внесення даних до реєстру, а відмова органу у здійсненні відповідних прав особою, що передбачені законом, є підставою для оскарження дій цього органу до суду. Слід зауважити, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що висловлена в постанові від 04 червня 2014 року у справі
№ 6-46цс14, визнання недійсними державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. Крім того, виконавці робіт із землеустрою та землеоціночних робіт, посадові особи, які здійснюють формування та/або внесення до Державного земельного кадастру відомостей про об`єкти Державного земельного кадастру, державні кадастрові реєстратори за порушення законодавства у сфері Державного земельного кадастру несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність у порядку, встановленому законом. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру. Отже, визнання недійсним спірного державного акта не призведе до правових наслідків, адже підставою внесення відомостей до Державного земельного кадастру є документація із землеустрою, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська рішенням
від 15 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2024 року рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 15 червня 2023 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт порушення прав та інтересів позивача, що полягало у самовільному зайнятті відповідачкою частини земельної ділянки, яка належить позивачеві. Крім того, позовна вимога про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки також не підлягає задоволенню як похідна від первісної позовної вимоги, у зв`язку з тим, що позивач не є стороною спірного договору, якій законом надано право на оспорювання даного правочину, та недоведеністю позивачем порушення його права вказаним договором.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у березні 2024 року через систему "Електронний суд", ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дрозд Р. Ю., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року
у справі № 6-2цс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 6-244цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі
№ 6-2225цс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня
2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18),
від 18 березня 2020 року у справі № 464/104/16-ц (провадження
№ 14-441цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження
№ 14-47цс20), від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 752/7311/13-ц (провадження № 61-31334св18), від 20 січня 2021 року
у справі № 910/18384/15, від 25 січня 2021 року у справі № 442/5033/16-ц (провадження № 61-40637св18), від 27 січня 2021 року у справі № 450/84/18 (провадження № 61-4208св20), від 10 лютого 2021 року у справі
№ 524/8722/16-ц (провадження № 61-3137св19).
- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункти 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що земельна ділянка, площею 0,0513 га (кадастровий номер 141210100000:07:251:0016), що розташована за адресою: АДРЕСА_1, знаходилась у користуванні власників домоволодіння (що змінювались декілька разів та таке право передавалось) ще з 1933 року. Отже, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого Дніпропетровською міською радою народних депутатів серія І-ДП № 073923, Д* № 033475, код ДЗК 78114052
від 10 січня 2001 року, що зареєстрований в книзі записів державних актів на право власності на землю № 033475, є належним способом захисту порушеного права позивача.
Доводи інших учасників справи
У квітні 2024 року Дніпровська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Дніпропетровська міська рада рішенням від 16 вересня 2009 року № 197/49 передала у власність ОСОБА_4 (мати позивача) земельну ділянку, площею 0,0513 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
У вересні 2008 року на підставі заяви ОСОБА_4 . Товариство з обмеженою відповідальністю "Квартал" (далі - ТОВ "Квартал") розробило технічну документацію щодо встановлення меж земельної ділянки, загальною площею 0,0513 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
04 березня 2010 року на підставі рішення Дніпропетровської міської ради
від 16 вересня 2009 року № 197/49 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 630507 на ім`я ОСОБА_4
14 лютого 2019 року на підставі договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Румянцевою А. В., зареєстрованих за № 314 та № 318, ОСОБА_4 подарувала позивачу ОСОБА_1 домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, площею 0,0513 га (кадастровий номер 1210100000:07:251:0016), які знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1 .
Власником суміжної земельної ділянки, площею 0,0520 га, розташованої
за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим
призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, є ОСОБА_2, що підтверджується державним актом про право приватної власності на землю, серії I-ДП № 073923 від 10 січня
2001 року, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 23 листопада 2000 року № 2932.
19 жовтня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладені договори дарування домоволодіння та земельної ділянки, площею 0,027 га (кадастровий номер 1210100000:07:251:0025), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., зареєстровані за № 4876 та № 4878.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду
від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження
№ 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови
у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі
№ 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).
Згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право ОСОБА_3 порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста".
У постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 360/2066/17 (провадження № 61-14866св20) Верховний Суд вказав, що "у наведеному рішенні державного кадастрового реєстратора вказані наступні підстави для відмови: знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини, із рекомендацією державного кадастрового реєстратора звернутися заявнику до організації розробника для виправлення технічної помилки та приведення документації із землеустрою у відповідність до чинного законодавства. Отже, позивач не позбавлений можливості внести відповідні відомості щодо належної йому земельної ділянки до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номеру у разі виправлення технічної помилки та приведення документації із землеустрою у відповідність до чинного законодавства, тому є правильними висновки суду апеляційної інстанції, щодо недоведеності позивачем порушення відповідачем його права власності на землю".
У постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 583/669/15-ц (провадження
№ 61-756св20) Верховний Суд виснував, що "як встановлено висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 20 жовтня 2017 року
№ 8380, навіть у разі перерахування координат земельних ділянок на АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 із послідуючим виготовленням державних актів на земельні ділянки, не змінюючи площі, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок фактична межа між вказаними земельними ділянками отримана таким чином спільній межі не буде відповідати. Отже, сторонам у справі потрібно усунути технічні помилки, допущених під час визначення меж суміжних земельних ділянок, яке проводилось у різний час, відповідно до порядку, визначеному у пункті 4 розділу VІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр". Встановлення (відновлення) меж земельних ділянок потрібно у зв`язку з неможливістю визначення меж, які б відповідали державним актам, можливо, і шляхом зміни площі, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок обох сторін. При цьому формування нових земельних ділянок не здійснюється, а лише вносяться зміни до відомостей про нові межі земельних ділянок до Державного земельного кадастру. Таке встановлення (відновлення) може бути здійснено за згодою сторін як за фактичним використанням, такі за межами, які сторони погодять між собою".
Частинами першою-четвертою статті 79-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент видачі державного акта) передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
У постанові від 19 січня 2022 року у справі № 449/1165/17 (провадження
№ 61-22096св19) Верховний Суд зазначив про те, що "згідно із пунктом 4 розділу VІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр", у разі якщо після перенесення інформації про земельні ділянки з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру виявлені помилки у визначенні площ та/або меж земельних ділянок (розташування в межах земельної ділянки частини іншої земельної ділянки; невідповідність меж земельної ділянки, вказаних у Державному реєстрі земель, її дійсним межам; невідповідність площі земельної ділянки, вказаної у Державному реєстрі земель, її дійсній площі у зв`язку із зміною методів підрахунку (округлення); присвоєння декільком земельним ділянкам однакових кадастрових номерів), такі помилки за згодою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності можуть бути виправлені на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або за матеріалами інвентаризації земель. Зміна меж земельної ділянки при виправленні вказаних помилок допускається за письмовим погодженням з особами, яким належить право власності (а щодо земель державної та комунальної власності - право користування) на суміжні земельні ділянки. Відсутність згоди власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності на виправлення вказаних помилок не є підставою для відмови у перенесенні відомостей про відповідну земельну ділянку до Державного земельного кадастру, надання відомостей про земельну ділянку з Державного земельного кадастру.
Про виявлені помилки центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, письмово безоплатно повідомляє власників (користувачів) земельних ділянок. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом (частина четверта, п`ята статті 158 ЗК України). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у позасудовому порядку мають можливість скористатися визначеним у пункті 4 розділу VІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр" способом відновлення своїх порушених прав, шляхом усунення технічних помилок, і лише у разі, якщо цей спосіб виявиться недієвим, чи згоди щодо визначення конкретних меж земельних ділянок не буде досягнуто, позивачі, чиї права порушені у результаті невідповідності інформації землевпорядної документації фактичним даним щодо площі, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок, так і даним, визначеним державними актами, що є порушення вимог земельного законодавства, можуть звернутись до суду за захистом порушених прав".