ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 607/4633/20
провадження № 61-5303св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року в складі судді Дзюбича В. Л. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Гірського Б. О., Хоми М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому, з урахуванням заяв про зменшення позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь майнову шкоду в розмірі 8 475 682, 00 грн, моральну шкоду в розмірі 100 000, 00 грн, а також визнати недійсним договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року № 4738, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., та застосувати односторонню реституцію, повернувши зазначений магазин у власність дарувальника ОСОБА_2 .
На обґрунтування позову зазначала, що 31 травня 2017 року уклала зі своєю матір`ю ОСОБА_4 договір дарування магазину загальною площею 1515,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Цього ж дня їй також подарували три земельні ділянки під вказаним магазином з кадастровими номерами: 6110100000:12:012:0023, 6110100000:12:012:0024, 6110100000:12:012:0028.
З метою використання подарованого їй магазину для здійснення підприємницької діяльності 23 серпня 2017 року вона зареєструвалась фізичною особою-підприємцем та 05 вересня 2017 року надіслала на адресу свого брата ОСОБА_2, який на той час безоплатно користувався приміщенням магазину, вимогу про укладення з нею договору оренди вказаного магазину, або ж його звільнення.
ОСОБА_2 їй повідомив про те, що 12 квітня 2017 року він уклав з матір`ю ОСОБА_4 договір оренди, за умовами якого він є орендарем магазина за адресою: АДРЕСА_1 .
Цей договір оренди був укладений матір`ю під тиском відповідача "заднім числом". За умовами договору ОСОБА_4 передала ОСОБА_2 в оренду нерухомість за 7 000,00 грн в місяць. Вартість оренди є збитковою з урахуванням податку на дохід від оренди майна.
20 жовтня 2017 року вона отримала письмову пропозицію укласти договір оренди нерухомості комерційного призначення від ОСОБА_5, а 24 жовтня 2017 року - від ОСОБА_6, згідно яких їй запропонували укласти договір оренди приміщень магазину з щомісячною оплатою по 200,00 грн за метр квадратний. Таким чином, з вересня 2017 року по лютий 2020 року вона могла отримати дохід у вигляді щомісячної орендної плати. Оскільки ОСОБА_2 всупереч її волі безоплатно користувався приміщенням магазину, він завдав їй збитків у виді упущеної вигоди.
Також внаслідок незаконних дій ОСОБА_2 вона зазнала глибоких душевних страждань, тому на її користь підлягає стягненню 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
З метою уникнення виконання свого зобов`язання перед нею, ОСОБА_2 відчужив усі належні йому на праві власності об`єкти нерухомого майна шляхом укладення договорів дарування з його співмешканкою ОСОБА_3 . Договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 рокупов`язаний з предметом спору, оскільки укладений в той час, коли спір про стягнення майнової та моральної шкоди з ОСОБА_2 перебував на розгляді в суді.
З огляду на наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 3 130 327,43 грн.
Визнано недійсним договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., зареєстрований в реєстрі за № 4738, згідно з яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 магазин на АДРЕСА_1, площею 1 204, 9 кв. м.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 11 418,00 грн судового збору.
Стягнуто ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 000,00 грн, сплачених позивачем за проведення експертизи.
Суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 існували договірні зобовʼязання на підставі договору оренди майна № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року, тому відсутні правові підстави для стягнення на користь позивача упущеної вигоди за період з 12 квітня 2017 року по 13 лютого 2020 року.
Оскільки ОСОБА_2 без достатньої правової підстави користувався приміщенням магазину з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року, наявні підстави для стягнення на користь позивача 3 130 327,43 грн упущеної вигоди.
ОСОБА_1 не надала належні, допустимі та достатні докази на підтвердження факту заподіяння їй моральної шкоди відповідачем ОСОБА_2, тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.
ОСОБА_2 під час укладення 05 жовтня 2020 року договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями з дружиною ОСОБА_3 діяв очевидно недобросовісно, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою недопущення звернення стягнення на нього.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року змінено в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди в сумі 3 130 327, 43 грн, зменшено суму стягнення до 1 016 337, 00 грн.
В решті рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що права ОСОБА_1 як власника спірного нежитлового приміщення магазину порушені ОСОБА_2, який без згоди позивача та без належної правової підстави продовжував користуватися цією нерухомістю з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з сумою стягнення, оскільки позивач не довела наявність упущеної вигоди щодо всієї площі магазину, яку можна здати в оренду.
Письмова пропозиція фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 щодо укладення договору оренди нерухомості комерційного призначення площею 350 кв. м строком на 2 роки від 20 жовтня 2017 року не прийнята судом до уваги, так як спірний магазин у цей період перебував у користуванні ОСОБА_1 на підставі договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року по 13 лютого 2020 року.
Письмова пропозиція фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 від 24 жовтня 2017 року щодо укладення договору оренди приміщень магазину площею 400 кв. м строком на 3 роки зі щомісячною оплатою по 200,00 грн за метр квадратний є належним доказом підтвердження завданих позивачу збитків, оскільки після закінчення договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року вказана пропозиція могла бути реалізованою.
За таких обставин, наявні підстави для стягнення упущеної вигоди внаслідок неможливості використання 400 кв. м приміщення спірного магазину шляхом здачі його в оренду у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року.
Оскільки ОСОБА_1 за допомогою належних та допустимих доказів не довела факт заподіяння їй моральної шкоди, її розмір, а також причинний звʼязок між діями відповідача та настанням шкоди, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди.
На момент укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування магазину з офісними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 (05 жовтня 2020 року), в провадженні суду вже перебувала ця цивільна справа. ОСОБА_2 безоплатно відчужив нерухомість на користь дружини та у нього відсутнє інше нерухоме майно.
Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2, укладаючи оспорюваний договір, діяв очевидно недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами, з метою недопущення звернення стягнення на його майно як можливого боржника.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг
У квітні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування касаційної скарги зазначав про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Неповернення обʼєкта оренди після припинення договору оренди є простроченням обовʼязку, за який частиною другою статті 785 ЦК України передбачена відповідальність у вигляді неустойки.
Він не здійснював умисних дій щодо неповернення орендованого майна, що виключає застосування до нього будь-якого виду відповідальності.
Позивач не довела існування реальної можливості укладення договору оренди приміщення у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року з будь-якою особою. В розумінні частини четвертої статті 623 ЦК України отримання пропозиції укласти договір оренди, яку позивач не прийняла, не може вважатися здійсненням конкретних заходів для забезпечення отримання доходів.
Висновок оціночно-будівельної експертизи не є належним доказом на підтвердження розміру упущеної вигоди.
Суд першої інстанції безпідставно прийняв до розгляду заяву про визнання недійсним договору дарування від 05 жовтня 2020 року, оскільки оспорюваний договір не повʼязаний з предметом спору.
У квітні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині визнання недійсним договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування касаційної скарги зазначала про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
ЦПК України передбачено право позивача на подання заяви про визнання недійсним повністю чи у певній частині повʼязаного з предметом спору правочину, який суперечить закону, до закінчення підготовчого провадження.
Суди не врахували, що позовні вимоги не ґрунтуються на договорі дарування від 05 жовтня 2020 року. Від визнання його недійсним не залежить вирішення спору про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди.
Права позивача не були порушені внаслідок укладення оспорюваного договору, тому вона не мала права на його оскарження.
Безпідставними є висновки судів про відсутність у ОСОБА_2 іншого нерухомого майна після відчуження на підставі договору дарування від 05 жовтня 2020 року будівлі магазину з офісними приміщеннями на АДРЕСА_1 .
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди та відмови у стягнення з ОСОБА_2 на її користь майнової шкоди, спричиненої у період з 06 вересня 2017 року по 13 лютого 2020 року в сумі 5 345 355,00 грн, та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Також просила скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині зміни рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та зменшення суми стягнення з 3 130 327,43 грн до 1 016 337,00 грн, залишивши в цій частині рішення суду першої інстанції в силі.
На обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі № 927/976/17, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 12 лютого 2020 року в справі № 457/906/17, від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц, від 07 жовтня 2020 року в справі № 911/2574/18, від 30 вересня 2021 року в справі № 922/3928/20, від 16 грудня 2021 року в справі № 11-164сап21, від 05 серпня 2022 року в справі № 922/2060/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вказувала про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також оскаржила судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
ОСОБА_2 самовільно займав приміщення належного їй магазину у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року. Якби він діяв добросовісно та розумно, він би уклав з нею договір оренди з ринковим розміром орендної плати.
Тернопільський апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції всупереч усталеній практиці Верховного Суду застосував щодо неї невиправдано завищений стандарт доказування збитків та безпідставно частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 .
Набувши у власність приміщення спірного магазину на підставі договору дарування від 31 травня 2017 року, вона не стала новим орендодавцем цього приміщення, оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 відмовили їй у наданні примірника договору оренди від 12 квітня 2017 року.
Договір оренди, врахований судами як основний доказ правомірного користування ОСОБА_2 спірною нерухомістю, насправді не був укладений в цей день, він є підробленим, відтак цей доказ є недопустимим.
Судові рішення про відмову в задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди є немотивованими, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року зупинено виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанови Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
30 травня 2023 року справа № 607/4633/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалами Верховного Суду від 23 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_3
ОСОБА_1 направила відзиви на касаційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, в яких просила залишити їх без задоволення.
ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просив залишити її без задоволення.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.