ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 квітня 2024 року
м. Київ
cправа № 907/383/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,
Закарпатської обласної ради - не з`явився,
Комунальної установи "Управління спільною власністю територіальних громад" Закарпатської обласної ради - не з`явився,
Комунального некомерційного підприємства "Солотвинська обласна алергологічна лікарня" Закарпатської обласної ради - не з`явився,
Солотвинської селищної ради
Тячівського району Закарпатської області - не з`явився,
Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича - особисто,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024 (у складі колегії суддів: Орищин Г.В. (головуючий), Галушко Н.А., Желік М.Б.)
та рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.06.2023 (суддя Андрейчук Л.В.)
у справі № 907/383/22
за позовом Керівника Тячівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Закарпатської обласної ради, Комунальної установи "Управління спільною власністю територіальних громад" Закарпатської обласної ради, Комунального некомерційного підприємства "Солотвинська обласна алергологічна лікарня" Закарпатської обласної ради
до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича
про визнання недійсним і скасування рішень селищної ради та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2022 року Керівник Тячівської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Закарпатської обласної ради, Комунальної установи "Управління спільною власністю територіальних громад" Закарпатської обласної ради (далі - КУ "Управління спільною власністю територіальних громад"), Комунального некомерційного підприємства "Солотвинська обласна алергологічна лікарня" Закарпатської обласної ради (далі - КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня") до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області (далі - Солотвинська селищна рада), Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича (далі - ФОП Колотуха І.О.), у якому просив визнати недійсними та скасувати рішення Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди", від 24.09.2020 № 789 "Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди" та визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та Фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) Колотухою І.О.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722, від 24.09.2020 № 789 та укладений договір оренди земельної ділянки від 15.10.2020 суперечать законодавству, оскільки в оренду ФОП Колотусі І.О. передано земельну ділянку, яка накладається на земельну ділянку, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000346 від 27.03.1998 знаходиться в постійному користуванні КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня", відповідне право якого щодо зазначеної земельної ділянки в установленому законом порядку не припинено.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 28.06.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024, провадження у справі в частині позовних вимог прокурора щодо визнання недійсним рішенням 29 сесії VII скликання Солотвинської селищної ради "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди" від 24.04.2020 № 722 закрито. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2024 року Перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.02.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 907/383/22 за касаційною скаргою Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 03.04.2024.
ФОП Колотуха І.О. у відзиві на касаційну скаргу зазначив про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.
Закарпатська обласна рада, КУ "Управління спільною власністю територіальних громад", КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня", Солотвинська селищна рада Тячівського району Закарпатської області в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та ФОП Колотухи І.О., дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 24.01.2020 згідно з актом приймання-передачі, затвердженим начальником КУ "Управління спільною власністю територіальних громад" Малик Ю., майно КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня" передано в повному обсязі КУ "Управління спільною власністю територіальних громад", у тому числі майно (база відпочинку) на вул. Озерній, 29 у смт Солотвино Тячівського району Закарпатської області.
31.01.2020 між КУ "Управління спільною власністю територіальних громад" і ФОП Колотухою І.О. (орендар) укладено договір № 03-13-01/97 оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, відповідно до умов якого орендар отримав у строкове платне користування окремі нежитлові приміщення загальною площею 220,6 кв. м, що складаються з будинків відпочинку літ. Е1, площею 158,8 кв. м, літ. Д1, Є1, Ж1, З1 кожний площею 13,3 кв. м, вбиральні літ. Г1 площею 8,6 кв. м, розташовані в АДРЕСА_1 .
Рішенням Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди" ФОП Колотусі І. О. надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди орієнтовною площею 1,0 га в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення під орендованим нерухомим майном.
Рішенням Солотвинської селищної ради від 24.09.2020 № 789 "Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди" затверджено проект землеустрою та передано в оренду ФОП Колотусі І. О. земельну ділянку площею 0,9006 га.
На виконання рішення селищної ради 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та ФОП Колотухою І. О. укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 2124455900:02:003:1328 площею 0,9006 га строком на 25 років та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.
Прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійсними та скасування рішень Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди", від 24.09.2020 № 789 "Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та ФОП Колотухою І.О., обґрунтувавши вимоги тим, що ці рішення та договір не відповідають вимогам закону, оскільки передана в оренду земельна ділянка накладається на земельну ділянку, що перебуває в постійному користуванні КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня" на підставі державного акта на право постійного користування землею від 27.03.1998 серії І-ЗК № 000346 і це право лікарні у встановленому законом порядку не припинено, згода землекористувача на вилучення цієї земельної ділянки чи добровільна відмова від землекористування відсутня.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині вимог прокурора про визнання недійсним рішенням Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди", а в задоволенні решти позовних вимог відмовив та мотивував таке рішення тим, що прокурором не доведено, що накладання спірних земельних ділянок мало місце станом на момент затвердження проєкту землеустрою 24.09.2020 та підписання оспорюваного договору оренди земельної ділянки 15 жовтня 2020 року; склад позивачів є неналежним і їх права не є порушеними; рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку; правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб, тому спір щодо рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
У поданій касаційній сказі прокурор посилається на те, що судами при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 92, 116, 123, 124, 141 Земельного кодексу України (далі -ЗК) без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 17.04.2018 у справі № 924/689/17; судами порушено положення статей 2, 7, 13, 15, 73-74, 76-79, 86, 237 ГПК без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11 2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 19.01.2022 у справі № 902/418/20, від 27.01.2022 у справі № 917/996/20, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14, від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20, від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 15.07.2021 у справі № 904/1604/19, від 07.02.2024 у справі № 311/2297/21; судами порушено статті 73, 86, 98, 99, 104 ГПК без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17, від 15.06.2021 у справі № 916/2479/17, від 05.10.2023 у справі № 911/1981/20; судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази (технічний звіт на виконання топографо-геодезичних робіт по виготовленню технічної документації, висновок Тячівського підприємства технічної інвентаризації від 22.02.2021 № 09/17 та ін.), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У частині 1 статті 301 ГПК передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).
Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.
Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).
Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).
З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).
Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Позов у справі, що розглядається, подано прокурором на захист державних інтересів в особі, зокрема Закарпатської обласної ради, яка фактично є органом управління КУ "Управління спільною власністю територіальних громад" та КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня", оскільки порушуються права постійного користувача спірною земельною ділянкою, тобто підставою такого позову стало порушення інтересів держави та необхідності відновлення встановленого законодавством порядку дотримання передачі земельних ділянок у користування та забезпечення права на землю держави, раціонального використання та охорони земель.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом частини 2 статті 16 ЦК, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до частини 1 статті 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
За змістом статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).
Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.