ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Короля В. В., Ткача І. В.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року
у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут" до Акціонерного товариства "Укртрансгаз" про стягнення 3 570 893,00 грн,
за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Укртрансгаз" на рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року, постановлене суддею Карабань Я. А., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Коробенка Г. П., Козир Т. П., Чорногуза М. Г.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У травні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут" (далі - ТОВ "Луганськгаз Збут", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Акціонерного товариства "Укртрансгаз" (далі - АТ "Укртрансгаз", відповідач) 3 570 893,00 грн, з яких 2 357 423,49 грн інфляційних втрат і 1 213 469,51 грн трьох процентів річних.
ТОВ "Луганськгаз Збут" обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що АТ "Укртрансгаз" своєчасно не повернуло позивачу безпідставно отримані від нього грошові кошти у сумі 18 454 848,76 грн, що встановлено судовими рішеннями у справі № 910/17567/19, протиправно користувалося ними з 26 лютого 2019 року до 07 травня 2021 року, тому за цей період на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач нарахував інфляційні втрати та три проценти річних.
Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов, стягнув з відповідача на користь позивача суму в 2 357 423,49 грн інфляційних втрат, 1 213 469,51 грн трьох процентів річних та розподілив судові витрати.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач прострочив виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, тому позивач правомірно нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період з 26 лютого 2019 року до 06 травня 2021 року.
За висновками судів, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна, грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн, настав у відповідача у той момент, коли він дізнався про безпідставність набуття цього майна. Обставини одержання згаданих грошових коштів були відомі відповідачу з моменту їх зарахування на його розрахунковий рахунок в банківській установі, тобто з 25 лютого 2019 року. Тож відповідач після отримання зазначених коштів був зобов`язаний повернути їх одразу, тобто прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих грошових коштів та неправомірного їх використання розпочалося з наступного дня, з 26 лютого 2019 року.
Постановою від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 Північний апеляційний господарський суд лише підтвердив факт безпідставності набуття грошових коштів, а зобов`язання щодо їх повернення виникло не з рішення суду, а безпосередньо на підставі закону. Оскільки рішенням у справі № 910/17567/19 встановлено, що перерахування грошових коштів без достатньої правової підстави відбулося 25 лютого 2019 року, наявність судових актів, якими встановлено факт безпідставності набуття грошових коштів, та набрання ними законної сили не змінює правову природу грошових зобов`язань, а також дати їх виникнення чи припинення.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
АТ "Укртрансгаз", не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, через систему "Електронний суд" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року у справі № 910/3831/22, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга містить такі доводи та міркування. Відповідно до закону обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту, коли особа дізналася про безпідставність одержання цього майна. У цьому спорі право вимоги позивача про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відповідного обов`язку виконання такої вимоги відповідачем виникло лише після ухвалення Північним апеляційним господарським судом постанови від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19, якою встановлено факт безпідставного набуття грошових коштів. Натомість є помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що початком періоду прострочення є дата зарахування грошових коштів на рахунок відповідача, а не дата ухвалення судового рішення апеляційним судом. Відповідно і здійснені позивачем розрахунки інфляційних втрат та трьох відсотків річних є неправильними, оскільки розраховувати їх потрібно за період з 23 березня до 06 травня 2021 року.
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Луганськгаз Збут" заперечувало проти доводів АТ "Укртрансгаз" та просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін
Ухвалою від 29 травня 2023 року Касаційний господарський суд передав справу № 910/3831/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України
(далі - ГПК України), посилаючись на існування виключної правової проблеми, яка полягає у відмінній практиці касаційних судів у вирішенні питання настання строку виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, а також неіснуванні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо цього правового питання.
Постановою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу АТ "Укртрансгаз" без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року - без змін, розподілила судові витрати.
Постанова мотивована тим, що недоговірне зобов`язання виникає у особи безпосередньо з правила статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає у особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому разі є механізмом примусового виконання відповідачем свого зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів, яке він не виконує добровільно.
У постанові у справі № 910/17567/19 апеляційній суд встановив, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з приписами статті 1212 ЦК України.
За обставинами справи, відповідач знав, що позивач був проти придбання в нього послуги балансування, що таку послугу відповідач надає в односторонньому порядку на підставі правил розділу XIV Кодексу газотранспортної системи
(далі - Кодекс ГТС), що сплачені позивачем за цю послугу кошти в сумі 18 454 848,76 грн є спірними з підстав фактичного ненадання відповідачем зазначеної послуги в межах укладеного сторонами договору транспортування. Відповідно відповідач повинен був знати про безпідставне отримання ним спірних коштів.
Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, виникає, виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі настав з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили період прострочення та правомірно вирішили спір, що виник між сторонами.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
1. Визначення основного регулятора спірних відносин між сторонами
1.1. Частинами першою-третьою статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
1.2. Приписи статті 6 ЦК України визначають співвідношення договору з актами цивільного законодавства, яке ґрунтується на принципі свободи договору і поширюється на будь-який правочин. У зв`язку з цим на правила Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків прямого законодавчого обмеження права сторін договору відступати від правил нормативно-правових актів.
1.3. Згадана стаття встановлює припустимість укладення будь-яких договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, але таких, які безпосередньо не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Принцип свободи договору дає можливість реалізувати приватним особам право врегулювати свої відносини за власним розсудом за допомогою договору, не передбаченого актами цивільного законодавством. В таких випадках має місце усунення прогалин у законодавстві, і договір фактично виступає своєрідним джерелом цивільного права, обов`язковим для певного кола учасників відносин.
1.4. ЦК України (в частині третій статті 6) сформулював правило про співвідношення договору і закону в тих випадках, коли щодо певних відносин існує зазначення в актах цивільного законодавства, але сторони бажають за згодою між собою врегулювати ці відносини інакше. В такій ситуації сторони договору мають право вибору: використати приписи акта цивільного законодавства для врегулювання своїх відносин або за власним розсудом відступити від таких правил актів цивільного законодавства шляхом встановлення в договорі інших правил поведінки, ніж це передбачено законодавством. Водночас, законодавець обмежує право сторін договору відступити від приписів актів цивільного законодавства трьома випадками, коли:
1.4.1. це прямо заборонено таким актом;
1.4.2. обов`язковість для сторін приписів актів цивільного законодавства випливає із їх змісту;
1.4.3. обов`язковість для сторін правил актів цивільного законодавства випливає із самої суті відносин між сторонами. Це правило ЦК України потрібно розглядати так, що сторони у договорі не можуть відступити від змісту актів законодавства, якщо нормотворець очевидно зазначає про обов`язок діяти відповідно до цього акта, визначаючи, що його приписи мають імперативний характер.
1.5. Отже, у зв`язці "договір - закон" перший, безумовно, не повинен безпосередньо суперечити другому - закону. Проте, передусім важливою є модель такого несуперечення, яка залежить від методу правового регулювання суспільних відносин, а ним в цивільному праві, як відомо, є диспозитивність, притаманна переважній більшості його правових норм.
1.6. Тож основне юридичне значення статті 6 ЦК України полягає в закріпленні презумпції диспозитивного значення актів цивільного законодавства, що знаходить прояв у наданні сторонам права в договорі відступити від приписів актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на підставі взаємної домовленості. Приписи актів цивільного законодавства мають імперативне значення винятково тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами або випливає зі змісту відносин між сторонами.
1.7. Відповідно до статті 6 ЦК України договір є таким самим регулятором цивільних відносин, як і чинне законодавство. У договірних відносинах сторони навіть вправі інакше врегульовувати свої відносини, ніж це передбачено у законі, крім випадків прямо заборонених чинним законодавством або коли така заборона випливає з його змісту.
1.8. За обставинами цієї справи 25 липня 2017 року ТОВ "Луганськгаз Збут" (замовник) та АТ "Укртрансгаз" (оператор) уклали договір транспортування природного газу № 1707000361 (далі - договір транспортування).
1.9. Отже, між сторонами у справі безперечно існують договірні відносини. Саме зазначений договір є основним регулятором тих правових відносин, які виникли на його підставі. Тому помилковими є висновки судів у цій справі про те, що якісь відносини між сторонами, пов`язані з виконанням укладеного ними договору, можуть виникати поза його межами, тобто існувати за межами договірного зобов`язання. Потрібно виходити з того, що відносини з виконання договірного зобов`язання не можуть бути одночасно і договірними, і позадоговірними.
1.10. Відповідно до фактичних обставин справи правовий спір між сторонами виник в оцінці існування так званого "негативного небалансу газу", а відповідно й виникнення заборгованості з оплати за нього.
1.11. Правова проблема, яку вирішувала Велика Палата Верховного Суду, полягала у тому, чи настав та коли той момент, у який АТ "Укртрансгаз" мало усі підстави вважати, що отримані від ТОВ "Луганськгаз Збут" 18 454 848,76 грн є такими, що отримані без достатньої правової підстави.
1.12. Передусім відповідь на це запитання мала бути віднайдена серед умов укладеного між сторонами договору.
1.13. На наше переконання, ключове правило щодо вирішення порушеного питання закріплене у пункті 9.5 цього договору, відповідно до якого розбіжності щодо вартості послуг балансування підлягають урегулюванню відповідно до умов цього договору або в суді. За обставинами цієї справи до прийняття рішення суду вартість послуг балансування, які замовник зобов`язаний сплатити в строк, передбачений пунктом 9.4 цього договору, визначається за даними оператора.
1.14. Надавши системне тлумачення наведеним умовам договору, можливо зробити висновок, що в разі виникнення між його сторонами спору щодо вартості послуг балансування і належних до сплати платежів, такий спір підлягає вирішенню судом і лише зі змісту рішення суду може бути з`ясоване питання про належність чи неналежність відповідних платежів, отже й про підставність або безпідставність їх отримання. І найважливіший висновок з тлумачення пункту 9.5 цього договору полягає у тому, що до моменту вирішення такого спору судом вартість послуг балансування визначається в односторонньому порядку - оператором ГТС, тобто відповідачем у цій справі.
1.15. Наведена договірна умова з приводу розв`язання спірних питань щодо визначення вартості послуг балансування не суперечить у спеціальному законодавству. Так, у главі 5 розділу IIIпункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТСвизначено порядок вирішення спірних питань щодо обсягу переданого/прийнятого газу, зокрема передбачено, що усі спори (розбіжності), які виникають при здійсненні обліку природного газу повинні вирішуватись шляхом переговорів. У разі неможливості досягнення згоди шляхом переговорів пред`явлені спірні питання передаються на розгляд до суду.
1.16. Тож, враховуючи умови договору транспортування та спеціальні правила Кодексу ГТС, можливо виснувати, що момент, коли розпочинається період безпідставного збагачення, має пов`язуватися саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, яким встановлено факт безпідставності набуття майна, а не з моментом отримання таких коштів відповідачем у справі.
1.17. Переконані, що, враховуючи диспозитивність правил цивільного законодавства у регулюванні таких правових відносин, саме умови, викладені у договорі, мають пріоритет над актами цивільного законодавства у тому випадку, якщо учасники таких договірних відносин скористалися правом на саморегулювання своїх відносин.
2. Щодо визначення правової природи відносин, що виникли між сторонами спору
2.1. Оцінюючи те, чи можна до відносин між сторонами застосувати правила, викладені у частині першій статті 1212 ЦК України, переконані у такому.
2.1.1. Загальне правило визначення кондикційних відносин сформульоване у частині першій статті 1212 ЦК України, яким передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
2.1.2. Аналіз частини першої статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов:
2.1.3. набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи;
2.1.4. відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
2.1.5. Загальне правило, викладене в частині першій статті 1212 ЦК України, буквально не передбачає можливості застосування інституту безпідставного збагачення до договірних відносин.
2.1.6. Тобто в разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі; отримане однією зі сторін у договірному зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
2.1.7. Отже, за своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших, зокрема договірних відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої цієї статті, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними. Зокрема законодавець поширив положення цієї умови на повернення виконаного за зобов`язанням (пункт 3 частини третьої статті 1212 ЦК України). Застосування цього пункту можливе, зокрема, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.
2.2. Щодо можливості застосування до спірних відносин правил частини третьої статті 1212 ЦК України
2.2.1. Правила частини третьої статті 1212 ЦК України містять опис правових відносин, що не є суто кондикційними відносинами у вузькому значенні цього поняття, тобто не є condictio sine causa. Вочевидь, що приписи частини третьої статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані до договірних відносин, відповідно до змісту статті 6 ЦК України, лише в тому випадку, якщо умови договору та акти цивільного законодавства, якими регулюються саме відносини із такого договору, не містять спеціальних правил про порядок розрахунків та повернення виконаного у такому договірному зобов`язанні, зокрема й зайво чи безпідставно сплаченого.
2.2.2. Відтак, спершу правила про порядок та умови повернення зайво чи безпідставно сплаченого у договірному зобов`язанні потрібно віднаходити серед умов погодженого сторонами договору, далі - у приписах спеціального законодавства - у Кодексі ГТС, який містить спеціальні правила щодо регулювання спірних правовідносин. І лише у тому випадку, коли ані умови договору, ані правила спеціального законодавства не врегульовують подібні правові питання, можливим є застосування правил, передбачених у статті 1212 ЦК України. Приписи статті 1212 ЦК України до договірних відносин мають застосовуватися лише такою мірою і у такий спосіб, якщо правила чи умови договору не містять відповідних приписів, тобто не передбачають відповіді на таке запитання.
2.2.3. Тож стосовно спірних правовідносин вони не є суто кондикційними, оскільки цивільні відносини між сторонами передовсім врегульовані умовами укладеного між ними договору, тому їх можна розглядати кондикційними у широкому сенсі цього визначення, коли згідно з частиною третьою статті 1212 ЦК України правила про заборону незаконного збагачення застосовні до них субсидіарно.
3. Визначення моменту виникнення обов`язку з повернення зайво (або без достатньої правової підстави) сплаченого у договірному зобов`язанні
3.1. Серед приписів правових норм інституту, що регулюють кондикційні зобов`язання, немає імперативного правила щодо того, з якого саме моменту виникає кондикційне зобов`язання, тобто зобов`язання повернути безпідставно отримане майно (гроші).
3.2. Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу свідчить, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави.