ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 564/1067/22
провадження № 61-9685св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів, - приватний нотаріус Рівненського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад Валентина Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Михайлов Володимир Олександрович, на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 22 грудня 2022 року у складі судді Олійника П. В. та постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Гордійчук С. О, Боймиструк С. В., ХилевичС. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів, -приватний нотаріус Рівненського районного нотаріального округу Рівненської області Скорпад В. В. (далі - приватний нотаріус Скоропад В. В.), про визнання недійсними договорів дарування.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 04 березня 2009 року між нею та відповідачами укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями та договір дарування земельної ділянки.
За умовами зазначених договорів вона подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках по 1/2 кожному, житловий будинок з надвірними будівлями, за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за цією ж адресою.
Посилаючись на те, що договори дарування від 04 березня 2009 року укладені нею помилково, оскільки вона вважала, що укладає договір довічного утримання, а приватний нотаріус Скоропад В. В. не роз`яснила їй зміст оспорюваних договорів, а також на те, що відповідачі фактично не набули право власності на отримане у дар нерухоме майно, оскільки не здійснили державної реєстрації права власності, позивачка просила визнати недійсними договори дарування від 04 березня 2009 року.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 22 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненького апеляційного суду від 25 травня 2023 року, возовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивачка не довела, що на час укладення договорів дарування від 04 березня 2009 року її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, а також, що оспорювані договори укладено під впливом помилки, обману, насильства, злочинної домовленості або внаслідок тяжкої обставини.
Суд відхилив доводи позивачки про те, що договори дарування від 04 березня 2009 року є неукладеними, з тих підстав, що відповідачі не здійснили їх державної реєстрації, оскільки згідно з частинами першою, четвертою статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів, право власності на дарунок у обдаровуваного виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. Обдаровувані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали від ОСОБА_1 ключі від житлового будинку та технічну документацію на нерухоме майно, а отже прийняли дарунок.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У червні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Михайлов В. О., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Костопільського районного суду Рівненької області від 22 грудня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального правата порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалено без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та постановах Верхового Суду від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20, від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17, від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17, від 11 серпня 2021 року № 926/324/20, від 29 квітня 2020 року у справі № 161/5372/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Крім того, зазначає, що суди не дослідили наявні у справі докази (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на доводи позивачки про те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування вона фактично проживала сама, оскільки її чоловік помер, а дочка є важкохворою та потребує постійного догляду. Нотаріусу вона пояснила, що має намір передати житловий будинок та земельну ділянку сім`ї онука, натомість щоб вони доглядали її та надавали матеріальну допомогу. Водночас приватний нотаріус ОСОБА_4 не роз`яснила їй, що нею укладаються саме договори дарування, а не довічного утримання. Крім того, вона не передавала відповідачам ключі від будинку та технічну документацію.
Суди не врахували, що на порушення пункту 3.3 договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 04 березня 2009 року відповідачі не здійснили державної реєстрації правочину, а отже не набули права власності на житловий будинок з надвірними будівлями, за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, на порушення пункту 2.3 договору дарування земельної ділянки від 04 березня 2009 року відповідачі не здійснили державної реєстрації правочину, а отже не набули речових прав на земельну ділянку.
Вказане вплинуло на правильність сприйняття позивачкою обставин укладення оспорюваних договорів та підтверджує її доводи про те, що вона помилилася щодо правової природи правочинів, оскільки вважала, що передаючи своє майно відповідачам, вони зобов`язуються її доглядати та утримувати до смерті.
Зазначене дає підстави для висновку, що оспорювані правочини не відповідають вимогам частини третьої статті 203 ЦК України, а тому відповідно до частини першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України мали бути визнані судами недійсними.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідач ОСОБА_2 визнав, що він сам займався оформленням договорів дарування у зв`язку з чим звертався до приватного нотаріуса Скоропад В. В., яка, на його прохання, роз`яснила позивачці, що ОСОБА_1 укладає договір, за умовами якого відповідачі будуть утримувати та доглядати її до смерті, а вона передає їм у власність будинок та земельну ділянку.
Він також визнав, що вони з дружиною ( ОСОБА_3 ), укладаючи оспорювані договори ввели позивачку в оману, оскільки мали на меті лише отримати у власність житловий будинок та земельну ділянку, не маючи наміру утримувати та доглядати позивачку.
Таким чином, суд першої та апеляційної інстанції не врахували, що ОСОБА_2 визнав позовні вимоги.
Суди не звернули увагу на показання свідків та не надали їм відповідної оцінки, зібрані у справі докази належно не дослідили, а тому дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.
У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що посилання позивачки на те, що вона мала намір укласти договори довічного утримання не відповідають дійсності. Оспорювані правочини було укладено 04 березня 2009 року, а за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернулася лише 01 липня 2022 року, тобто через тринадцять років після їх укладення, і лише після того, як її онук ОСОБА_2 створив іншу сім`ю. Звернення із зазначеним позовом зумовлене бажанням ОСОБА_2 уникнути поділу майна подружжя.
У листопаді 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Головатого В. М.
Відповідно до частини першої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
В ухвалі Верховного Суду від 20 липня 2023 року про відкриття касаційного провадження, зазначено, що сторони мають право подати відзив на касаційну скаргу у строк тривалістю в двадцять днів від часу отримання копії цієї ухвали.
Зважаючи на те, що копію зазначеної ухвали Верховного Суду ОСОБА_2 отримав 10 серпня 2023 року, а відзив на касаційну скаргу подав 30 жовтня 2023 року, Верховний Суд не бере відзив до уваги, у зв`язку з пропуском строку для його подання.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 червня 2023 року касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Михайлов В. О., передана на розгляд судді-доповідачу Погрібному С. О.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2023 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389, пунктом 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи № 564/1067/22 із Костопільського районного суду Рівненської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2023 року матеріали справи № 564/1067/22 надійшли до Верховного Суду.
Протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 січня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Михайлов В. О., та цивільну справу № 564/1067/22 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., у зв`язку із обранням судді ОСОБА_5 до Великої Палати Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 04 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, ОСОБА_2, укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями, посвідчений приватним нотаріусом Скоропад В. В., зареєстрований у реєстрі за № 857, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_2 прийняли, в рівних долях по 1/2 частці кожний, безоплатно житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .
Згідно з пунктом 3.1 зазначеного договору вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом. Сторони стверджують, що це договір не носить характеру уявного або удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального.
Також, 04 березня 2009 року сторони уклади договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Скоропад В. В., зареєстрований у реєстрі за № 859, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_2 прийняли, в рівних долях по 1/2 частці кожний, безоплатно земельну ділянку АДРЕСА_1, загальною площею земельної 0,1000 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Відповідно до пункту 2.1 зазначеного договору вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом. Сторони стверджують, що це договір не носить характеру уявного або удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального.
На час укладення договорів дарування від 04 березня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України (тут і далі, у редакції чинній на час укладення оспорюваних правочинів) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах (постанова Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суди встановили, що на час укладення договорів дарування від 04 березня 2023 року їй було 63 роки, доказів того, що вона потребувала догляду чи сторонньої допомоги у зв`язку із незадовільним станом здоров`я чи матеріального забезпечення, вона не надала. Крім того, позивачка не обґрунтувала, які саме положення договорів дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договорів. Внаслідок укладення оспорюваних договорів вона не позбулася єдиного житла, оскільки мала у власності інше.
Суд першої інстанції. з висновком якого погодився апеляційний суд, обгрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилилася стосовно правової природи укладених правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки укладення.