ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 квітня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/5428/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради
на рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 у справі
за позовом Київської міської ради
до Національної поліції України,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1) Головне управління Національної поліції в Київській області,
2) Фонд державного майна України,
про витребування майна з чужого незаконного володіння.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Друцька О. Г., відповідача - Медведський В. В., Головного управління Національної поліції в Київській області - Кшемінська Ю. І.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У липні 2022 року Київська міська рада звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної поліції України, у якому просила витребувати адміністративну будівлю (під літ. "А"), загальною площею 827,9 кв. м на вул. Старовокзальна, 22 у м. Києві із чужого незаконного володіння Національної поліції України на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані незаконною реєстрацією за відповідачем права власності на нерухоме майно - будинок на вул. Старовокзальній, 22 у м. Києві, який було передано в управління Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в Київській області за рішенням Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649 та який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, при цьому до державної власності в установленому законом порядку не передавався.
1.3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та залучено до участі у розгляді справи як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Національної поліції в Київській області та Фонд державного майна України.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.01.2023 у справі № 910/5428/22 (суддя Щербаков С. О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 (Тарасенко К. В. - головуючий, судді: Шаптала Є. Ю., Іоннікова І. А.) у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Рішення мотивовано відсутністю підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на не доведення позивачем порушення його прав, адже у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження передання у власність територіальної громади міста Києва об`єкта нерухомого майна площею 827,9 кв. м розташованого за адресою: вул. Старовокзальна, 22, під літ. "А", м. Київ .
Разом з цим, місцевий господарський суд зазначив, що оскільки суд відмовив позивачеві у позові по суті у зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог, питання застосування позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і, відповідно, позовна давність як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 19.01.2023 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 у справі № 910/5428/22, Київська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову, прийняти нове, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі.
3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
3.3. На обґрунтування зазначеної підстави касаційного оскарження, скаржник наголошує, що при прийнятті оскаржуваних рішень місцевим та апеляційним господарськими судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: положення пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", розділу II Переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) "Власність м. Києва", затвердженого наведеною вище постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, абзацу 15 частини 5 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127, а також порушено норми процесуального права, зокрема, положення статей 13, 79, 86, частини 5 статті 236, статті 237 ГПК України, щодо повного та всебічного дослідження обставин, доказів та аргументів сторін, що мають значення для правильного розгляду позовних вимог. При цьому скаржник наголошує на тому, що висновок Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права саме у подібних правовідносинах (витребування нерухомого майна комунальної власності, яке було передано до сфери управління органу державної влади, з державної власності, при тому що орган державної влади був обізнаний про перебування спірного майна в комунальній власності) відсутній.
3.4. Національна поліція України у відзиві просить рішення та постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
3.5. Головне управління Національної поліції в Київській області у відзиві просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення та постанову - залишити без змін.
3.6. Фонд державного майна України у відзиві на касаційну скаргу просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення та постанову - без змін.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.
4.2. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 Цивільного кодексу України).
За приписами частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 923/364/19 та від 16.06.2020 у справі № 904/1221/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
Звідси застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19). Тобто у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
За змістом частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Як убачається з позовної заяви у цій справі, Київська міська рада звернулася з позовом про витребування з незаконного володіння відповідача об`єкта нерухомого майна, зазначивши в якості підстави позовних вимог положення статті 387 ЦК України.
Так, регулювання, наведене у Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такий спосіб захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).
Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.
При цьому, пред`явлення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтею 387 ЦК України щодо майна, яке було відчужене до останнього його набувача, забезпечує можливість захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником такого майна.
В такий спосіб, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги (зокрема, про визнання недійсним правочину), спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/18.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем.
У цій справі задоволення позову про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України з урахуванням предмету та підстав позову передбачає необхідність встановлення судом на підставі належних та допустимих доказів, які оцінюються судом з урахуванням їх достовірності та вірогідності обставин, обставин пов`язаних з наявністю у позивача права власності на спірне майно, повноважень щодо його передачі іншим особам та дотримання порядку встановленого законодавством, реєстрацією права власності за відповідачем, наявністю відповідних правовстановлюючих документів тощо.
Варто також звернути увагу на те, що відповідно до пункту 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно частинами 1, 2 статті 11, частиною 2 статті 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" саме Київська міська рада як представницький орган територіальної громади міста розпоряджається комунальним майном.
Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
У частинах 5, 6 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
4.3. Як убачається з матеріалів справи та установлено судами попередніх інстанцій, відповідно до прохальної частини позову, позивач просить суд витребувати у Національної поліції України адміністративну будівлю (під літ. "А") загальною площею 827,9 кв. м на вул. Старовокзальна, 22, у м. Києві на користь територіальної громади міста Києва, в особі Київської міської ради.
При цьому на обґрунтування наявності права власності на вказане нерухоме майно позивач посилається на додаток № 1 до рішення Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів", прийняте на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".