ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 березня 2024 року
м. Київ
справа № 458/229/18
провадження № 61-5932сво22
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Гулька Б. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року у складі судді Кшик О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.
Позовна заява мотивована тим, що 29 березня 2007 року ним було видано ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність, користуючись якою останній протягом 2007-2008 років без його відома зняв з його банківських рахунків усі належні йому грошові кошти, зокрема, з рахунку № НОМЕР_1 було знято 254 209 Євро та 34 450 доларів США, з рахунку № НОМЕР_2 - 6 300 Євро та 1 730 доларів США. Жодних коштів, які були зняті з його рахунків, ОСОБА_2 йому не повернув.
У вересні 2008 року він звернувся до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення злочину, внаслідок чого слідчим Личаківського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області відносно ОСОБА_2 було порушено кримінальну справу згідно з частиною четвертою статті 190 КК України.
14 жовтня 2010 року під час розгляду Франківським районним судом м. Львова кримінальної справи № 465/4009/14-к ним було заявлено цивільний позов до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої злочином.
Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року у справі № 465/4009/14-к, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року, ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю у його діях складу злочину. Заявлений ним цивільний позов до ОСОБА_2 залишено без розгляду.
Виправдовуючи ОСОБА_2, суд зазначив, що між ним, ОСОБА_1, та ОСОБА_2 існували цивільно-правові відносини в межах договору доручення.
У матеріалах вищевказаної кримінальної справи № 465/4009/14-к містяться оригінали банківських квитанцій, які підтверджують отримання ОСОБА_2 належних йому грошових коштів із банківських рахунків.
Позивач вважав, що ОСОБА_2 зобов`язаний повернути йому вказані кошти на підставі положень статті 1006 ЦК України, згідно з якими повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь 260 509 Євро та 35 180,00 доларів США у національній валюті України, перерахованих по курсу Національного банку України на момент фактичного стягнення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року, з урахуванням ухвали Турківського районного суду Львівської області від 06 вересня 2021 року про виправлення описки, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. За конкретних обставин справи, сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладенням договору доручення. Зазначення у довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, не є беззаперечною підставною вважати, що між сторонами дійсно мав місце факт укладення такого договору і, як наслідок, у сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного.
Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. У договорі доручення повинні бути зазначені конкретні юридичні дії, які повірений зобов`язаний вчинити. За наявності договору доручення, а особливо укладеного в усній формі, у довіреності необхідно вказати, які конкретні дії повинен вчинити повірений, тобто визначити обсяг його обов`язків та повноважень. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність, є актом, функцією якого є представництво, а договір доручення передбачає зобов`язання, яке встановлюється таким договором, метою якого є виконання певних дій повіреним на користь та коштом довірителя. Згідно з довіреністю позивача від 29 березня 2007 року відповідач отримав право розпоряджатися особистими рахунками, відкритими на ім`я позивача. Водночас, довіреністю від 29 березня 2007 року не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, за змістом довіреності, позивач уповноважив відповідача (надав право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків. Цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії.
Судом установлено, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року. Позивач не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема, у банківських установах. За конкретних обставин цієї справи, у відповідача, у силу виданої на його ім`я довіреності, не виникло обов`язку щодо повернення грошових коштів позивачу. Суд погодився із твердженнями представника позивача про те, що представник повинен діяти в інтересах повіреного, і за встановлених обставин справи, враховуючи правову природу довіреності, її зміст, визначений обсяг прав повіреного, характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами, проте позивач не довів, що відповідач діяв усупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року.
Позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд, визначати як реалізовувати надану йому правомочність, з якою метою та в який спосіб. Як пояснив відповідач, і це не було спростовано представником позивача та дослідженими доказами, на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або членам його сім`ї, які були в Україні, що свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб. Повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача.
Щодо аргументу представника позивача про те, що відсутність у довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України, то суд такий відхилив, оскільки не встановлено, що між сторонами було укладено договір доручення. Отже, між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак такі не виникли з договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не відповідає вимогам статті 1000, 1003, 1006 ЦК України, а отже, до спірних правовідносин вказані положення ЦК України не можуть бути застосовані.
Оскільки позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають за безпідставністю, то підстав для застосування заявленої відповідачем позовної давності немає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що видана позивачем довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Однією з підстав, що породжують відносини представництва, є договір доручення, правове регулювання якого визначено главою 68 ЦК України. Так, відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Водночас, договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов`язкової письмової форми для укладення договору доручення, а відтак, форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою. Однак довіреність, у будь-якому випадку, укладається у письмовій формі (частина третя статті 244 ЦК України). Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення, у випадку укладення його в письмовій формі, підписується довірителем і повіреним. Довіреність може слугувати підтвердженням того, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення, однак наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а відтак, під час вирішення спору необхідно з`ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами.
Суд першої інстанції встановив, що 29 березня 2007 року позивач видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (у тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень. У довіреності зазначено, що така видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, що є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення.
Суд першої інстанції встановив, що між сторонами на час виникнення спірних правовідносин не було укладено письмового договору доручення, водночас законом не визначено форми укладення договору доручення, тому такий може бути укладений як в усній, так і письмовій формі, з наступною видачею довіреності, що як визначає закон, є обов`язковим.
Зі змісту довіреності від 29 березня 2007 року, виданої ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2, вбачається, що така не містить покладення на останнього певних обов`язків, а надає йому лише права, а договір доручення, на підставі якого, як зазначено у довіреності, видана довіреність, у якому мали б бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному - ОСОБА_2, що вимагається положеннями статті 1003 ЦК України, матеріали справи не містять. У довіреності від 29 березня 2007 року не зазначено такого обов`язку ОСОБА_2, як передача ОСОБА_1 коштів, знятих з його рахунків, не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії. Наведене спростовує доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що відповідач не надав доказів на виконання свого обов`язку щодо повернення грошових коштів, знятих на підставі довіреності з банківських рахунків позивача. Зі змісту позовної заяви, пояснень представника позивача в суді першої інстанції, апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 видав довіреність для того, щоб ОСОБА_2 розпоряджався грошовими коштами, які знаходилися на рахунку позивача, зокрема, знімав такі з рахунків та в подальшому використовував для підприємницької діяльності та для поповнення статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю "А.Р.І.П." (далі - ТОВ "А.Р.І.П.").
ОСОБА_2 такі твердження позивача і його представника заперечив, вказавши, що такої домовленості між ним та позивачем не було, на його ім`я була видана довіреність, згідно з якою, як його було повідомлено, він повинен був лише знімати грошові кошти з рахунків позивача та в подальшому передавати ці кошти позивачу в Україні. Позивач перераховував кошти на власні приватні рахунки, при цьому вказуючи, що перекази не пов`язані з підприємницькою діяльністю, некомерційні. Доводи апеляційної скарги спростовуються відсутністю створення та реєстрації ТОВ "А.Р.І.П.". і, як встановлено судом реєстрація ТОВ "А.Р.І.П." не проводилася у зв`язку із відмовою одного із засновників, громадянки Італії ОСОБА_6, у внесенні своєї частки для формування статутного фонду.
Отже, між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. Сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладення договору доручення. Зазначення в довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000 - 1009 ЦК України, не дає суду підстав беззаперечно вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору і, як наслідок, у сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного. Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року, а позивач не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема, у банківських установах. Суд першої інстанції, враховуючи зміст довіреності від 29 березня 2007 року, визначений нею обсяг наданих ОСОБА_1 прав, незазначення у довіреності обов`язків ОСОБА_2, вірно зазначив, що позивач не довів, що відповідач діяв всупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року.
Позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд визначати як реалізовувати надану йому правомочність. Тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про суперечливість висновків суду щодо відсутності обов`язку відповідача повернути ОСОБА_1 зняті ним з рахунків кошти, оскільки усвідомлення ОСОБА_2 та визнання ним обов`язку щодо повернення коштів не свідчить про те, що повернення коштів позивачу після їх зняття було обов`язком відповідача, оскільки такий обов`язок довіреністю від 29 березня 2007 року не передбачений. Суд першої інстанції врахував пояснення відповідача, що на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або членам його сім`ї, які були в Україні, що свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб, і повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача.
Водночас незрозумілою є мета видачі ОСОБА_1 довіреності від 29 березня 2007 року без зазначення у ній подальшого розпорядження ОСОБА_2 коштами після їх зняття з рахунків позивача, як і не зрозумілим є зняття коштів з рахунків, відкритих на ім`я ОСОБА_1 для подальшої передачі знову таки власнику цих коштів - ОСОБА_1 .
Доводи представника позивача про те, що відсутність у довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України, є безпідставними, оскільки не встановлено укладення між сторонами договору доручення. Між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак такі не виникли з договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року вимогам статей 1000, 1003, 1006 ЦК України не відповідає, а отже, до спірних правовідносин вказані положення закону не можуть бути застосовані.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року поновлено ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року. Відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Турківського районного суду Львівської області. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2023 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні. Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року вищевказану справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року зазначену справу прийнято до розгляду та призначено її розгляд Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 мотивована тим, щосуди попередніх інстанцій не врахували, що відсутність у довіреності вимоги передати довірителеві все одержане за довіреністю, не звільняє повіреного від цього обов`язку в силу імперативної норми - пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України. При цьому цей обов`язок у повіреного виникає негайно в момент отримання коштів чи майна за довіреністю. З огляду на зазначене є безпідставним висновки судів про те, що у довіреності від 29 березня 2007 року відсутня умова щодо повернення довірителю отриманих з його банківських рахунків коштів. Висновки судів не відповідають обставинам справи, характеру правовідносин сторін та є безпідставними з огляду на те, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності від 29 березня 2007 року прямо вказано, що така видається довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, що в свою чергу є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення.
Судами встановлено, що відповідач ОСОБА_2 на підставі довіреності, виданої позивачем від 29 березня 2007 року, у період з 13 квітня 2007 року по 17 червня 2008 року неодноразово знімав грошові кошти з банківських рахунків позивача. Всього ним було знято 260 509 Євро та 35 180 доларів США. Відповідач не заперечив факт зняття грошових коштів з банківських рахунків позивача на підставі довіреності та стверджував, що всі грошові кошти були ним повернуті позивачу та членам його сім`ї, які були в Україні, проте належних доказів повернення коштів суду не надав. Вказана обставина свідчить про усвідомлення та визнання самим відповідачем обов`язку щодо повернення цих коштів позивачу та суперечить висновкам судів щодо відсутності такого обов`язку. З огляду на викладене, висновок судів, що за змістом довіреності позивач уповноважив відповідача на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків є помилковим.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц, провадження № 61-25696св18, заначено що "тлумачення частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України". Аналогічну правову позицію Верховний Суд висловив у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18, провадження № 61-16407св19, та постанові від 01 липня 2020 року у справі № 313/558/17, провадження № 61-42545св18.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Натомість його лише уповноважено (надано право) розпоряджатися усіма відкритими на ім`я довірителя рахунками у будь-якому банку на території України без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю відповідача були порушені права та інтереси позивача. Довіреність, видана на ім`я відповідача, лише підтверджує його повноваження діяти від імені скаржника, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Сама по собі довіреність була заснована на довірі між довірителем та представником і не передбачала за собою будь-якого обов`язку відповідача вчиняти зазначені у ній дії і звітувати про їх вчинення, в той час, коли договір доручення підписується довірителем і повіреним, і обов`язки сторін чітко визначаються договором. Доказів укладення між сторонами договору доручення матеріали справи не містять. У матеріалах справи відсутні докази, що сторони визначили яким чином повірений має звітувати перед довірителем. Суди дійшли обґрунтованого висновку, що, видаючи довіреність, позивач повинен був усвідомлювати, що наділив відповідача правом на одержання будь-яких сум з рахунків позивача без обмежень їх розміру, здійснення будь-яких валютних операцій.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20, зазначено, що "довіреність, видана на ім`я відповідача на підставі усної домовленості, не свідчить про укладення між сторонами договору доручення, оскільки лише підтверджує повноваження відповідача діяти від імені позивача, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19".
Зазначено, що він знімав кошти з рахунків позивача, починаючи з 04 квітня 2007 року і до 17 червня 2008 року включно, тобто більше року ОСОБА_1 те, яким чином він здійснює свої повноваження за довіреністю. Водночас правом на скасування цієї довіреності, передбаченим частиною першою статті 249 ЦК України, позивач на момент зняття відповідачем коштів не скористався. Вказана довіреність ОСОБА_5 не оспорювалася. Довіреність особисто підписана позивачем, що свідчить про його обізнаність із змістом та схвалення повноважень відповідача як повіреної особи. Під час вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення вказаної довіреності нотаріусом Дячуком О. А. було встановлено особу довірителя та перевірено його дієздатність, про що зазначено у тексті цієї довіреності.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29 березня 2007 року громадянин Італійської Республіки ОСОБА_1 на підставі довіреності, яка була посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячуком О. А., уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (у тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватися за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.
На підставі цієї довіреності ОСОБА_2, як повірений, протягом 2007-2008 років зняв з поточного рахунку ОСОБА_5 № НОМЕР_1 (EUR), Філія закрито акціонерного товариства "ОТП-Банк" у м. Львів наступні суми грошових коштів: 17 травня 2007 року - 3 800 Євро, квитанція № 15; 01 червня 2007 року - 10 000 Євро, квитанція № 21; 04 червня 2007 року - 4 500 Євро, квитанція № 8; 13 червня 2007 року - 4 000 Євро, квитанція № 30; 19 червня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 6; 27 червня 2007 року - 4 000 Євро, квитанція № 34; 03 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 18; 09 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 21; 10 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 27; 27 липня 2007 року - 95 Євро, квитанція № 37; 15 лютого 2008 року - 40 000 Євро, квитанція № 24; 25 лютого 2008 року - 20 000 Євро, квитанція № 11; 26 лютого 2008 року - 14 100 Євро, квитанція № 3; 01 квітня 2008 року - 149 Євро, квитанція № 31; 29 квітня 2008 року - 50 000 Євро, квитанція № 4; 30 квітня 2008 року - 18 935 Євро, квитанція № 26; 06 травня 2008 року - 30 000 Євро, квитанція № 28; 04 червня 2008 року - 34 000 Євро, квитанція № 22; 17 червня 2008 року - 630 Євро, квитанція № 3, а всього разом - 254 209 Євро. З поточного рахунку ОСОБА_5 № 26202001603620 (EUR), відкритому в "ОТП-Банк", грошові кошти в сумі 6 300 Євро. З поточного рахунку НОМЕР_1 (USD), відкритому в "ОТП-Банк", ОСОБА_2 також зняв такі кошти: 27 липня 2007 року - 230 доларів США, квитанція № 38; 30 січня 2008 року - 1 500 доларів США, квитанція № 36, а всього разом - 1 730 доларів США. З поточного рахунку НОМЕР_2 (USD), відкритому в "ОТП-Банк", ОСОБА_2 зняв: 04 квітня 2007 року - 3 000 доларів США, квитанція № 27; 13 квітня 2007 року - 11 000 доларів США, квитанція № 29; 13 квітня 2007 року - 450 доларів США, квитанція № 27; 16 квітня 2007 року - 9 000 доларів США, квитанція № 2; 19 квітня 2007 року - 8 000 доларів США, квитанція № 17; 03 травня 2007 року - 2 000 доларів США, квитанція № 16, а всього - 33 450 доларів США.
Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190 КК України, частиною другою статті 190 КК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, та виправдано, провадження у справі закрито, цивільний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Вирок Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року залишено без змін ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 13 грудня 2018 року.
16 жовтня 2020 року ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 8-17).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19, та від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20, з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, суди вважали, що між сторонами виникли відносини представництва, однак не з договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Доказів укладення сторонами договору доручення матеріали справи не містять, тому до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статей 1000-1006 ЦК України, на які посилається позивач.