ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 березня 2024 року
м. Київ
справа № 2о-30/2009
провадження № 61-444св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересовані особи: Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство "Добробут-401", Львівська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Білевич Христина Орестівна, на постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А.В., у справі за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство "Добробут-401", Львівська міська рада, про встановлення факту, що має юридичне значення,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст заяви
У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заява мотивована тим, що на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу від 19 вересня 2003 року № 881, вона набула у власність нежитлове приміщення, площею 29,4 кв. м, на АДРЕСА_1 .
Вказувала, що на час придбання вказаного приміщення вона користувалася ще одним нежитловим приміщенням у цьому ж будинку, площею 17,1 кв. м, яке позначене на поверховому плані під літерою "22-1" і яке вона також мала намір викупити, однак, їй було відмовлено, оскільки приміщення не було зареєстроване за територіальною громадою міста Львова, не мало реєстраційного посвідчення і, відповідно, не могло бути відчужене.
Водночас, їй повідомлено, що у майбутньому вказане приміщення приєднають до вже купленого нею нежитлового приміщення і вона може користуватися ним за призначенням, тому нею за власні кошти здійснено ремонт у цьому приміщенні.
Однак, у 2007 році в управлінні комунального майна вона дізналася, що приєднання приміщення під літерою "22-1" до належних їй приміщень є неможливим, оскільки воно не межує з ними, а також не може бути об`єктом оренди, оскільки не має окремого входу.
Заявник вказувала, що користується приміщенням з 1990 року, здійснила у ньому ремонт, є добросовісним користувачем і жодних претензій щодо використання нею цього приміщення ні від мешканців будинку, ні від ЖЕК чи органів місцевого самоврядування не виникало.
З урахуванням викладеного, просила суд встановити факт належності їй на праві приватної власності нежитлового приміщення, позначеного на поверховому плані під літерою "22-1", загальною площею 17,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 10 березня 2009 року заяву ОСОБА_1 задовольнив.
Встановив факт належності ОСОБА_1 на праві приватної власності нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв. м, яке розташоване в будинку АДРЕСА_1 і позначено на поверховому плані літерою "22-1".
Зобов`язав обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" провести державну реєстрацію цього рішення.
Судове рішення мотивовано тим, що заявник з 1990 року відкрито володіє та користується нежитловим підвальним приміщенням "22-1" у будинку АДРЕСА_1, що відповідно до положень статті 344 ЦК України є підставою для набуття права власності на нього.
Рішення суду першої інстанції оскаржила Львівська міська рада, як особа, яка не брала участі у справі, посилаючись на те, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права та законні інтереси. Львівська міська рада зазначала, що первинна реєстрація права власності на будинок у цілому за адресою: АДРЕСА_1, була здійснена 15 серпня 2003 року за територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 14 квітня 1987 року № 192, тому Львівська міська рада є власником і нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв. м, за вказаною адресою. Львівська міська рада звертала увагу, що оскільки будинок у цілому перебуває в комунальній власності, то і всі нежитлові приміщення у ньому, які не приватизовані та не відчужені у приватну чи державну власність на підставі правочинів, залишаються у комунальній власності. Міська рада вказувала на те, що рішення про відчуження комунального майна, площею 17,1 кв. м у будинку АДРЕСА_1 не приймалося, тому, таке майно вибуло з комунальної власності неправомірно, поза волею власника майна.
Львівський апеляційний суд постановою від 04 червня 2021 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнив, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що набуття права власності на нерухоме майно на підставі судового рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, суперечить вимогам закону, зокрема, положенням статті 328 ЦК України. Колегія суддів звернула увагу, що встановлення факту належності особі нерухомого майна на праві власності в судовому порядку не передбачено процесуальним законодавством, чинним на момент звернення ОСОБА_1 до суду.
Верховний Суд постановою від 20 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2021 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову касаційного суду мотивовано тим, що, переглядаючи рішення суду першої інстанції за скаргою Львівської міської ради, яка не брала участі у справі, апеляційний суд не з`ясував та не зробив висновків з приводу того, чи вирішувалися судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки саме Львівської міської ради. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції за скаргою Львівської міської ради.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 29 серпня 2022 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради закрив.
Апеляційний суд, закриваючи апеляційне провадження, виходив із недоведеності заявником обставин щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Львівської міської ради, оскільки у матеріалах справи відсутні відомості про реєстрацію спірного майна за територіальною громадою м. Львова та його неправомірного вибуття із комунальної власності.
Верховний Суд постановою від 05 квітня 2023 року касаційну скаргу Львівської міської ради задовольнив. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, колегія суддів виходив з того, що, закриваючи апеляційне провадження у цій справі, апеляційний суд не надав оцінки доданим до апеляційної скарги відомостям з Реєстру прав власності на нерухоме майно про те, що 15 березня 2003 року за територіальною громадою в особі Львівської міської ради, на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року № 192 було зареєстроване право комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 968,1 кв. м (номер запису 5786). Вказане підтверджується також договором купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу від 19 вересня 2003 року № 881. Також, посилаючись на те, що міською радою не надано доказів належності спірного майна до комунальної власності, апеляційний суд не зазначив, яку ж форму власності мало спірне майно на час виникнення спірних правовідносин.
Під час нового розгляду Львівський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасував.
Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту належності на праві приватної власності нежитлового приміщення під літерою "22-1" за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 17,1 кв. м, - залишив без розгляду.
Залишаючи заяву ОСОБА_1 без розгляду, апеляційний суд виходив з того, під час розгляду цієї справи встановлено існування спору про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
06 січня 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Білевич Х. О., через систему "Електронний суд", звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року та закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21), від 23 жовтня 2019 року в справі № 598/175/15 (провадження № 14-363цс19), у постанова Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 904/5047/18, від 26 квітня 2023 року в справі № 2-5870/07 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що Львівська міська рада була обізнана з тим, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, оскільки Департамент економічної політики Львівської міської ради 31 березня 2016 року погоджував режим роботи магазину "Ксенія", який розташований у спірному приміщенні, а Департамент містобудування Львівської міської ради погоджував заяву щодо експлуатації спірного майна листом від 11 вересня 2015 року № 24-228.
Зазначає, що при поданні апеляційної скарги Львівська міська рада пропустила строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки з оскаржуваним рішенням міська рада ознайомилась 04 листопада 2019 року, а апеляційну скаргу подала лише 08 липня 2020 року. У зв`язку з чим вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, чим порушив принцип правової визначеності та право ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд, що становить непропорційне втручання у її право власності.
Крім того, зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин спірне приміщення належало до допоміжних приміщень, тому перебувало у спільній сумісній власності власників квартир цього будинку і не перебувало у комунальній власності.Матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів Львівської міської ради та належності міській раді на праві власності спірного приміщення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Львова.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 19 вересня 2003 року між ОСОБА_1 та управлінням ресурсів Львівської міської ради укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу № 881, за умовами якого ОСОБА_1 придбала нежитлове підвальне приміщення площею 29,4 кв. м на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 з 1990 року користувалася ще одним нежитловим приміщенням у цьому ж будинку площею 17,1 кв. м, яке позначено на поверховому плані "22-1".
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Постанова апеляційного суду відповідає вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України 2004 року (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення суду) окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.