ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2024 року
м. Київ
cправа № 902/260/22(464/7080/20)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Білоуса В.В. - головуючого, Васьковського О.В., Погребняка В.Я.
за участю секретаря судового засідання - Кондратюк Л.М.;
за участю представників сторін:
скаржника - адвокат Левицька І.С.
позивача - адвокат Руденко Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північного-західного апеляційного господарського суду
від 09.01.2024
у складі колегії суддів: Розізнаної І.В. (головуючого), Грязнова В.В., Павлюк І.Ю.
та на рішення Господарського суду Вінницької області
від 12.10.2023
у складі судді Тісецького С.С.
у справі № 902/260/22(464/7080/20)
за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_3 до ОСОБА_1
про витребування майна
в межах справи № 902/260/22
за заявою ОСОБА_2
про неплатоспроможність,-
ВСТАНОВИВ:
1. В провадженні Господарського суду Вінницької області перебуває справа № 902/260/22 за заявою ОСОБА_2 про неплатоспроможність.
2. Постановою суду від 02.02.2023 року, зокрема, визнано ОСОБА_2 банкрутом. Введено процедуру погашення боргів ОСОБА_2 у справі № 902/260/22.
3. 10.04.2023 до Господарського суду Вінницької області від Львівського апеляційного суду надійшла за підсудністю справа № 464/7080/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про витребування майна.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
4. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 12.10.2023 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про витребування майна.
5. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.
6. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.01.2024 апеляційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Рух касаційної скарги
7. 29.01.2024 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.01.2024 та на рішення Господарського суду Вінницької області від 12.10.2023 у справі № 902/260/22(464/7080/20), сформована в системі "Електронний суд" 24.01.2024.
8. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 у справі № 902/260/22(464/7080/20) визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Білоуса В. В., судді - Васьковського О. В., судді - Погребняка В. Я., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.01.2024.
9. Ухвалою Верховного Суду від 06.02.2024, серед іншого, відкрито касаційне провадження у справі № 902/260/22(464/7080/20) за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.01.2024 та на рішення Господарського суду Вінницької області від 12.10.2023; призначено розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на 05.03.2024 року о 10:30 год.
Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими аргументами особи, яка подала касаційну скаргу.
10. Не погоджуючись з ухваленою постановою, ОСОБА_1 подано касаційну скаргу в якій останній просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позову.
11. Касаційну скаргу мотивовано наступним.
11.1 Судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що підстава на якій ОСОБА_3 набула право власності на квартиру перестала існувати 09.08.2017, про що позивачу стало відомо 09.08.2017, а тому саме з цієї дати позивач отримав можливість звернення до суду із віндикаційним позовом.
11.2 Помилковим є висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність заяви відповідача про застосування позовної давності.
11.3 Суди попередніх інстанцій неправомірно позбавили відповідача майна, яке відповідач набув за відплатним договором, чим порушили положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
11.4 Судами попередніх інстанцій не враховано правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 29.12.2022 у справі № 902/858/15 (902/310/21).
12. Представник скаржника в судовому засіданні 05.03.2024 підтримала касаційну скаргу з підстав викладених у ній.
Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
13. Позивачем подано відзив на касаційну скаргу в якому останній просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
14. Представник позивача в судовому засіданні 05.03.2024 заперечила проти касаційної скарги з підстав викладених у відзиві.
Позиція Верховного Суду
15. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
16. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
17. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
18. Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.
18.1 13.03.2012 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передано ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 399 300 грн, що в еквіваленті становить 50 000 доларів США.
18.2 Згідно п. 1 цього договору позичальник зобов`язався повернути кошти до 01.10.2012 у національній валюті у розмірі, який на день проведення розрахунків повинен бути еквівалентним 50 000 доларів США.
18.3 В забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 13.03.2012 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, передали в іпотеку відповідачу-1 квартиру АДРЕСА_1 .
18.4 Визначена сторонами вартість предмету іпотеки згідно п. 1.2 вказаного договору складає 407 286 грн.
18.5 Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 28.05.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26.12.2016 у справі № 464/1926/15-ц, задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, звернення стягнення на предмет іпотеки. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики грошових коштів від 13.03.2012 в сумі 1 729 417 грн 33 коп., з яких: 1 500 500 грн 00 коп. - розмір позики, 29 858 грн 78 коп. - 3% річних, 199 058 грн 55 коп. - пеня. В рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за договором позики грошових коштів від 13.03.2012 р. пропорційно вартості предмета іпотеки звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме, квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 шляхом визнання права власності на зазначене майно за ОСОБА_3 за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
18.6 Згідно договору купівлі-продажу від 04.11.2016 оспорювану квартиру АДРЕСА_1 було продано Відповідачем-1 - ОСОБА_3 . Відповідачу-2 - ОСОБА_1 за 460 620,00 грн.
18.7 В подальшому, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.08.2017, заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 28.05.2015 та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 26.12.2016 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
18.8 Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 28.09.2020 року у справі № 464/1926/15-ц позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 за участю третьої особи - ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики грошових коштів від 13.03.2012 в сумі 1 443 358 грн 78 коп., з яких: 1 413 500 грн 00 коп. - розмір позики, 29 858 грн 78 коп. - 3% річних. В решті задоволення вимог відмовлено.
19. Аргументи скаржника (пункти 11.1, 11.2, 11.3, 11.4 постанови) визнаються колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються Судом з огляду на таке.
20. Згідно статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
21. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
22. Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
23. Згідно статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
24. Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
25. У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
26. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
27. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).
28. В силу положень частин першої, другої статті 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
29. У постановах Верховного Суду України від 14.09.2016 у справі № 6-1219цс16, від 24.05.2017 у справі № 6-1388цс16, від 26.10.2016 у справі № 6-1625цс16, від 13.09.2017 у справі № 761/32495/15-ц, від 12.10.2016 у справі № 6-504цс16 наведені висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 Цивільного кодексу України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 Цивільного кодексу України).
30. За змістом пунктів 1, 2 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.
31. Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.
32. Отже, за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно.
33. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17.
34. Також, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 вказано, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки, сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
35. Подібний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
36. Судами попередніх інстанцій встановлено, що в матеріалах справи № 902/260/22(464/7080/20) наявна копія договору купівлі-продажу від 04.11.2016, який укладено між ОСОБА_3 (Продавець) та ОСОБА_1 (Покупець) і посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сенів А.Б. та зареєстровано в реєстрі за № 2650. Згідно п. 1 вказаного договору, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_1 купив квартиру АДРЕСА_1 . Ця квартира належить Продавцю на підставі Рішення Сихівського районного суду міста Львова по справі № 464/1926/15-ц від 28.05.2015. Державну реєстрацію права власності на відчужувану квартиру за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державним реєстратором Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області Байко Т.Я., за номером запису про право власності: 14539003, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 923457946101, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.11.2016, отриманої Сенів А.Б., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. Відповідно до п. 2 договору, продаж цей вчинено за 460 620 (чотириста шістдесят тисяч шістсот двадцять) гривень, які повністю сплачені Покупцем Продавцю до підписання цього договору, відповідно до чинного законодавства України. Також, на підставі вказаного договору купівлі-продажу від 04.11.2016, право власності на оспорювану квартиру було зареєстровано 04.11.2016 за Відповідачем-2 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сенів А.Б. за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 923457946101, що підтверджується наявною в матеріалах справи Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер 238519428 від 23.12.2020.
37. Відтак, наразі право власності на оспорювану квартиру зареєстровано за Відповідачем-2 - ОСОБА_1 .
38. Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що матеріалами справи підтверджується вибуття оспорюваної квартири із власності Позивача на користь Відповідача-1 на підставі рішення Сихівського районного суду міста Львова по справі № 464/1926/15-ц від 28.05.2015 та подальше відчуження цього майна Відповідачем-1 на користь Відповідача-2 згідно вказаного вище договору купівлі-продажу від 04.11.2016.
39. Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено, що право власності Відповідача-1 на оспорювану квартиру при укладенні згаданого договору купівлі-продажу підтверджувалося рішенням Сихівського районного суду міста Львова по справі № 464/1926/15-ц від 28.05.2015.
40. При цьому, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.08.2017 скасовано заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 28.05.2015 та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 26.12.2016, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
41. Згідно правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду від 09.10.2018 у справі № 922/2621/17, в разі скасування судового акту він не може породжувати жодних правових наслідків з моменту його ухвалення (висновки про застосування норм права викладені Верховним Судом України від 10.06.2015 № 6-449цс15, від 24.06.2015 у справі №907/544/14).
42. Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що заочне рішення Сихівського районного суду міста Львова по справі № 464/1926/15-ц від 28.05.2015, на підставі якого оспорювана квартира вибула із власності Позивача на користь Відповідача-1 шляхом визнання права власності на відповідне майно, не може породжувати жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
43. Також, як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 28.09.2020 у справі № 464/1926/15-ц, частково задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 за участю третьої особи - ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, звернення стягнення на предмет іпотеки. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики грошових коштів від 13.03.2012 р. в сумі 1 443 358 грн 78 коп., з яких: 1 413 500 грн 00 коп. - розмір позики, 29858 грн 78 коп. - 3% річних. В решті задоволення вимог відмовлено.
44. Постановою Львівського апеляційного суду від 03.08.2021 у справі № 464/1926/15-ц (копія наявна у матеріалах справи), рішення Сихівського районного суду м. Львова від 28 вересня 2020 року залишено без змін.
45. Водночас, у рішенні Сихівського районного суду м. Львова від 28.09.2020 у справі № 464/1926/15-ц, суд звернув увагу на те, що згідно договору купівлі-продажу від 04.11.2016 квартира АДРЕСА_1 продана ОСОБА_3 ОСОБА_1 за 460 620 грн. Станом на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 04.11.2016 рішення у даній справі не набрало законної сили, оскільки, станом на 26.12.2016 справа перебувала на розгляді Львівського апеляційного суду і лише 26.12.2016 винесено рішення у даній справі.
46. За цих обставини, суд у вищевказаному рішенні, дійшов висновку, що в задоволенні вимоги, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме, квартиру, шляхом визнання права власності на зазначене майно за позивачем за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна слід відмовити.
47. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
48. В силу частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
49. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
50. Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
51. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
52. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
53. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
54. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
55. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.
56. З огляду на викладене, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про необхідність застосування в цьому випадку положень частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України та про врахування при розгляді цієї справи вказаних обставин, які встановлені рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 28.09.2020 у справі № 464/1926/15-ц.
57. При цьому, згідно частин першої, п`ятої статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
58. Відповідно до частини першої статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.