ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 583/3306/17
провадження № 61-7953св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 12 липня 2022 року у складі судді Огієнка О. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 11 травня 2023 року у складі колегії суддів Ткачук С. С., Криворотенка В. І., Собини О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Позовну заяву мотивовано тим, що Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області на підставі договору дарування, укладеного 27 травня 1997 року, зареєстрованого у реєстрі за № 2-1509, належить квартира АДРЕСА_1 .
Відповідачі оспорювали законність цього договору, однак відповідно до рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року, залишеного в силі ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 10 жовтня 2001 року та ухвалою Верховного Суду України від 01 березня 2002 року, у задоволенні позову відповідачів відмовлено, визнано законним договір дарування від 27 травня 1997 року, а отже, і законність набуття позивачем права власності на зазначену квартиру.
Позивач вказував, що з моменту набуття ним права власності на спірну квартиру, тобто з 27 травня 1997 року, у ній незаконно залишилися проживати відповідачі, тобто без відповідної правової підстави володіють та користуються цією квартирою.
Позивач неодноразово вживав заходи щодо виселення відповідачів зі спірної квартири. Так, рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2012 року задоволено зустрічні позовні вимоги Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області, заборонено відповідачам користуватися квартирою АДРЕСА_1, зобов`язано не чинити перешкод представникам Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області щодо входу в спірну квартиру.
Позивач зазначив, що є юридичною особою та може звертатися до суду для захисту своїх порушених та оспорюваних прав.
Посилаючись на частину першу статті 109 Житлового кодексу Української РСР, з урахуванням уточнених позовних вимог, Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Тростянецький районний суд Сумської області рішенням від 12 липня 2022 року позов Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області задовольнив.
Виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області судовий збір в розмірі по 800 грн з кожного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач як власник житла має право на реалізацію свого права власності, зокрема вимагати усунення порушень свого права на житлове приміщення будь-яким шляхом, зокрема й шляхом виселення осіб, що проживають у цьому приміщенні, оскільки колишній власник житла втратив право користування цим житлом.
Так, в рішенні вказано, що ОСОБА_1, відчуживши спірну квартиру, втратила право користування нею, а отже, втратили право користування цією квартирою й члени її сім`ї, а саме відповідач ОСОБА_2 . Таким чином, відповідачі порушують права позивача як власника зазначеної квартири, створюючи перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, а тому вимоги позивача про виселення відповідачів з квартири є законними та обґрунтованими.
Під час вирішення питання про виселення відповідачів місцевий суд також врахував вимоги пропорційності такого втручання у права відповідачів, зокрема, що спірна квартира не є для відповідачів єдиним житлом, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Відповідач ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2, тобто за адресою квартири, яку вона отримала відповідно до рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 19 березня 1997 року № 141 (а. с. 36, т. 1, а. с. 230-232, т. 3). Відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання у АДРЕСА_3, що встановив суд під час з`ясуванні анкетних даних відповідача в ході підготовчого судового засідання. Також саме ці адреси зареєстрованого місця проживання відповідачів вказані у довіреності, посвідченій приватним нотаріусом Охтирського районного нотаріального округу Ковальчук С. П. Крім того, ОСОБА_2 у відзиві на позов вказав, що він періодично проживає у квартирі АДРЕСА_2, за згодою її власників, без реєстрації.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку. Оскільки відповідач ОСОБА_1 апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції не подавала, тому оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог до вказаного відповідача апеляційний суд не переглядав.
Сумський апеляційний суд постановою від 11 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 12 липня 2022 року в оскаржуваній частині залишив без змін.
Апеляційний суд у своїй постанові вказав, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, правильно виходив з того, що дарування спірної квартири відбулось із згоди сім`ї ОСОБА_1 з метою поліпшення своїх житлових умов і отримання чотирикімнатної квартири, в яку вони й переселилися. Тому подальше користування спірною однокімнатною квартирою ОСОБА_2 як житлом вже не мало законних правових підстав, оскільки усі спроби залишити у своєму користуванні це житло в судовому порядку не мали позитивного вирішення. Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як власник квартири 31 серпня 2015 року прийняв рішення про виділення цієї квартири як службового приміщення для заселення працівника Охтирської міжрегіональної прокуратури Радько І. М., тому звернувся до суду за захистом свого права власності і з метою усунення перешкод у здійсненні ним права розпоряджання своїм майном шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
Як встановив суд першої інстанції, і цього не заперечує відповідач, з отриманням чотирикімнатної квартири він був забезпечений житловою площею, проте відповідачі не звільняли спірну квартиру через численні їх звернення до суду, бажаючи оспорювати договір дарування та правомірність набуття права власності виконавчим органом міської ради на цю квартиру.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2023 року, ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21).
Також підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує на те, що головуючому в суді першої інстанції судді Огієнку О. О. було заявлено обґрунтований відвід. Також посилається на те, що Тростянецький районний суд Сумської області розгляну справу без його участі, не повідомивши про дату, час та місце розгляду справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не є власником спірної квартири, подарованої у 1997 році, оскільки Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як юридичну особу створено лише в 2005 році, тому місцевий суд мав відмовити у задоволенні позову, оскільки його пред`явлено неналежним позивачем.
Також вказує, що його тривале проживання у спірній квартирі є достатньою правовою підставою вважати її житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому виселення його з квартири є невиправданим втручанням у власність та порушенням права на житло.
У січні 2024 року Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Також у січні 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Борика О. О., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач вказує, що суди не дослідили докази щодо правомірності набуття позивачем права власності на спірну квартиру, а саме що ОСОБА_2 не надавав згоду на укладення ОСОБА_1 договору дарування від 27 травня 1997 року щодо відчуження квартири, тому оскаржувані судові рішення слід скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 30 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував матеріали цивільної справи із Тростянецького районного суду Сумської області.
У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2024 року призначив справу до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 10 липня 1992 року між Виконкомом Охтирської міської ради народних депутатів та ОСОБА_1 укладено договір, за умовами якого ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири відбувся згідно з Положенням про продаж громадянам в особисту власність квартир, затвердженим постановою РМ УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 року (а. с. 159, т. 1).
Надалі ОСОБА_1 подарувала, а Виконком міської ради народних депутатів прийняв у дар однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується дублікатом договору дарування, посвідченого 27 травня 1997 року державним нотаріусом Охтирської державної нотаріальної контори Ковальчук С. П. та зареєстрованого у реєстрі за № 2-1509 (а. с. 6, т. 1).
Відповідно до реєстраційного напису на правовстановлюючому документі, квартира АДРЕСА_1, була зареєстрована Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві комунальної власності за Виконавчим комітетом міської ради народних депутатів за реєстровим номером 10205 від 05 червня 2002 року (а. с. 7, т. 1).
З інформаційної довідки від 31 серпня 2017 року № 95985809 вбачається, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано 31 травня 2016 року державним реєстратором Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. право комунальної власності Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області на квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 937716159102 (а. с. 9, т. 1).
На підставі рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 31 серпня 2015 року № 137 Радько І. М. на сім`ю із чотирьох осіб як працівнику Охтирської міжрайонної прокуратури було видано ордер на службове житлове приміщення за № 248, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 8, т. 1).
Відповідачі неодноразово оспорювали з різних підстав законність набуття позивачем права власності на зазначену квартиру на підставі договору дарування від 27 травня 1997 року.
Зокрема, рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 10 жовтня 2001 року та ухвалою Верховного Суду України від 01 березня 2002 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Охтирського міськвиконкому про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, залишено без задоволення.
За обставинами вказаної справи ОСОБА_1 у 1985 році отримала квартиру АДРЕСА_1, на склад сім`ї з двох осіб (вона та її син). 22 квітня 1987 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який було розірвано у судовому порядку 25 грудня 1990 року. Розірвання шлюбу зареєстровано у відділі реєстрації актів громадського стану 15 серпня 1995 року. ОСОБА_2 проживав та був прописаний наймачем у квартирі у АДРЕСА_3, періодично проживав у квартирі на АДРЕСА_1 без прописки. У січні 1995 року ОСОБА_2 приватизував свою квартиру, наймачами ОСОБА_1 та дітей не вказував.
Вказане рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року мотивовано тим, що під час перебування ОСОБА_1 на квартирному обліку вона претендувала на отримання трикімнатної квартири, але такої квартири у наявності не було і при виділенні чотирикімнатної квартири вона добровільно подарувала однокімнатну квартиру Охтирському міськвиконкому. Такі умови були вигідними для неї, а тому вона і уклала цей договір. Також суд дійшов висновку, що сторони навмисно створили вказану ситуацію з метою незаконного збагачення за рахунок держави, оскільки сім`я із п`яти осіб була забезпечена житлом загальною площею 56,4 кв. м (а. с. 10-13, т. 1).
Встановлено, що рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2012 року у справі № 2-1/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 21 березня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до Охтирського міського бюро технічної інвентаризації, Охтирської міської державної нотаріальної контори про визнання відсутності факту втрати жодного з обох оригіналів договору дарування, які повинні видаватися обдаровуваній стороні, і відповідно визнання безпідставною видачу дубліката договору дарування замість загубленого, скасування самого дубліката, скасування державної реєстрації дубліката юридично нікчемного позастатутного договору, залишено без задоволення. Разом із тим вказаним рішенням суду було задоволено зустрічні позовні вимоги Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області та заборонено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 користуватися квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не чинити перешкоди представникам Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області щодо входу у вказану квартиру. Рішення суду мотивоване тим, що у судовому засіданні було достовірно встановлено, що між сторонами договору дарування було досягнуто домовленості щодо всіх істотних умов договору. Позивач ОСОБА_1, попередньо звернувшись до бюро технічної інвентаризації щодо відчуження належної їй на той час квартири АДРЕСА_1, із замовленням видачі довідки-характеристики для її відчуження та отримавши зазначену довідку та технічний паспорт на квартиру, із власної волі уклала зазначений договір. Остання, усвідомлюючи вимоги чинного законодавства щодо необхідності передання у державну власність належної їй на праві власності квартири та маючи бажання поліпшити житлові умови шляхом отримання ордера на квартиру більшої площі, свідомо погодилась на укладення зазначеного договору. Відповідність волевиявлення позивача на укладення зазначеного договору її волі підтверджується підписом останньої у нотаріально посвідченому договорі. Надалі позивач ОСОБА_1, подарувавши квартиру органу, що здійснює поліпшення житлових умов, скористалась зазначеним правом, отримала ордер та вселилась у квартиру значно більшої площі. Виконком Охтирської міської ради виконав свій обов`язок, видав ордер на житлове приміщення. Після цього ОСОБА_1 разом з іншими членами сім`ї приватизувала її (а. с. 14-31, т. 1).
Крім того, рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 лютого 2018 року у справі № 583/1576/17 залишено без задоволення позовні вимоги ОСОБА_2, який просив скасувати або визнати недійсним рішення державного реєстратора Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. про державну реєстрацію права власності на житлову квартиру АДРЕСА_1 за Виконавчим комітетом Охтирської міської ради у формі комунальної власності у зв`язку з незаконними і протиправними діями відповідача. Вказане рішення було залишено без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2018 року (а. с. 106-112, т. 2).
Також рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 15 липня 2019 року у справі № 583/356/18, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позову до Сумського обласного державного нотаріального архіву про скасування дубліката договору дарування житлової квартири, виданого 22 березня 2016 року (а. с. 219-223, т. 3).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області до ОСОБА_1 не були предметом перегляду суду апеляційної інстанції, тому відповідно до положень статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції в цій частині не переглядається.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо суті заявлених вимог
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Згідно зі статтею 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Згідно із частинами першою, другою статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Частиною п`ятою статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі статтею 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Частиною п`ятою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.
Відповідно до пункту 14 частини четвертої статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до повноважень міського голови входить: забезпечення здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; представництво територіальної громади, ради та її виконавчого комітету у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.
Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).
Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21). Зокрема, в пункті 72 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
Отже, згідно з викладеними нормами права Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як власник майна, який є юридичною особою, та міський голова як представник виконавчого комітету наділені правом на звернення до суду з метою захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто можуть звертатися до суду з негаторним позовом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКан проти Сполученого Королівства").
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії").
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини"; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" та рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії").
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частина перша статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Права власника житлового будинку, квартири також визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законодавством.
Згідно з частиною другою статті 4 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об`єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).
Згідно із частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного приміщення допускається з підстав, встановлених законом.
Відповідно до положень частини першої статті 156 ЖК України члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири.
Право членів сім`ї власника житла на проживання в ньому не є безумовним з огляду на те, що право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членом сім`ї якої вона є. З припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) викладено висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.