ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 570/2575/20
провадження № 61-12628св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1 ,
відповідач ? ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником ОСОБА_3, на рішення Рівненського міськрайонного суду Рівненської області від 23 травня 2023 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Шимків С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та примусове виселення.
Позов мотивований тим, що після смерті матері ? ОСОБА_4 у порядку спадкування за заповітом вона набула у власність садовий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 . У подальшому вона здійснила переведення вказаного будинку в житловий та здійснила державну реєстрацію права власності. З 13 грудня 2016 року у вказаному будинку зареєстрований та проживає її колишній чоловік ? ОСОБА_2 . Шлюб між ними розірвано рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року, яке набрало законної сили 25 листопада 2019 року.
Незважаючи на розірвання шлюбу, відповідач продовжує проживати у належному їй будинку та чинить перешкоди у користуванні вказаним майном, у них з відповідачем склалися вкрай неприязні стосунки через постійні сварки.
ОСОБА_2 вселився у вказаний будинок як член сім`ї власника, тобто набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом і втратив його із втратою вказаного статусу. Відповідач добровільно виселитися відмовляється.
Змінивши предмет позову, позивач просила:
визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме - будинком АДРЕСА_2 ;
виселити ОСОБА_2 з вказаного будинку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідач до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3, який належить позивачу на праві приватної власності з 21 січня 2009 року, вселився за згодою власника як член її сім`ї, місце його проживання у зазначеному житлі зареєстроване з 13 грудня 2016 року;
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. В силу положень статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Згідно статті 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири), в тому числі і колишніх, може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу;
водночас положеннями статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції;
зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що як на підставу виселення вказує й на те, що ОСОБА_2 за місцем проживання постійно перебуває в нетверезому стані, вчиняє сварки, погрожує вбити її, що робить неможливим співжиття з ним в одному будинку. Для підтвердження зазначених обґрунтувань позивачем надано: копію постанови Рівненського районного суду Рівненської області від 07 жовтня 2020 року, копію постанови Рівненського районного суду Рівненської області від 26 жовтня 2020 року, копію постанови Рівненського районного суду Рівненської області від 06 грудня 2022 року, відповідно до яких 25 липня 2020 року і 01 листопада 2022 року ОСОБА_2 за місцем свого проживання вчинив сварку зі своєю співмешканкою - колишньою дружиною ОСОБА_1, в ході якої виражався в її адресу нецензурною лайкою та виганяв з будинку. Крім того, 28 липня 2020 року відповідач за місцем свого проживання порушив умови зберігання зброї, а саме зберігав мисливську рушницю поза межами сейфа. Аналізуючи вказані докази, суд приходить до переконання, що позивач довела ту обставину, що відповідач за час спільного проживання з нею допускав поодинокі порушення правила співжиття, однак суд вважає, що ці випадки не носять систематичного характеру, не роблять неможливим проживання з відповідачем в одному будинку, а тому не є в розумінні положень статті 116 ЖК України підставою для його виселення без надання іншого житла. Враховуючи, що суду не надано жодних доказів наявності у відповідача іншого житла та приймаючи до уваги відсутність підстав для виселення останнього без надання іншого житла, суд приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
суд першої інстанції обґрунтовано виходив із доведеності ОСОБА_1 тих обставин, що відповідач під час спільного проживання допускав поодинокі порушення правил співжиття сторін, проте ці факти не вказують про їх систематичність і не унеможливлюють їх проживання в одному будинку, тобто не є підставою для виселення ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК України. Ураховуючи непропорційність втручання у право особи на повагу до приватного життя і право на житло, ненадання доказів про наявність у відповідача іншого житла, підстави для виселення ОСОБА_2 без надання іншого житла, ? відсутні;
виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного житла та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та є необхідним у демократичному суспільстві. Тому задоволення позову стало би для ОСОБА_2, який іншим житлом не забезпечений, надмірним тягарем, який слід вважати непропорційним легітимній меті такого втручання. Отже, у випадку застосування такого заходу не буде досягнуто справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства, які полягають у забезпеченні особи житлом, та умовами захисту основних прав людини;
колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про хибність висновків суду стосовно відсутності підстав для застосування статті 116 ЖК України, оскільки не зважаючи на те, що ОСОБА_1 не посилалась як на правову підставу для задоволення своїх вимог на зазначену норму права, однак в судовому засіданні нею було подано письмові докази, які вказують про доцільність застосування цієї норми при вирішенні спірних правовідносин. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц (14-473цс18) звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм;
не заслуговують на увагу аргументи заявника про неврахування правових позицій, що висловлені Верховним Судом у постановах від 22 січня 2020 року у справі №679/1657/18, від 27 жовтня 2021 року у справі №128/2294/17 і від 22 березня 2023 року у справі № 366/2575/2, оскільки правовідносини у цих справах та справі, що переглядаються, не є подібними. Щодо посилань заявника на рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" та від 02 вересня 2020 року у справі "Левчук проти України", апеляційний суд вказав на те, що наведені рішення не підлягали застосуванню при ухваленні оскарженого рішення, адже встановлено непропорційність легітимної мети втручання у право особи на повагу до приватного житла та права на житло;
вимоги ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та виселення із житлового приміщення є взаємовиключними і ґрунтуються на правових підставах, які стосуються різних правовідносин. При цьому визнання особи такою, що втратила право користування житлом, саме по собі передбачає наслідком задоволення цієї вимоги по суті її виселення з житлового приміщення.
Аргументи учасників справи
У серпні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами неправильно застосована частина перша статі 116 ЖК України, для застосування якої необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. У ході розгляду справи судами було встановлено, що відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 1732 КУпАП (вчинення домашнього насильства), а саме: постановою Рівненського районного суду Рівненської області від 07 жовтня 2020 року у справі № 570/2496/20 ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 1732 КУпАП; постановою Рівненського районного суду Рівненської області від 26 жовтня 2020 року у справі №570/3319/20 закрито провадження у справі про адміністративне порушення, адже потерпіла та правопорушник не є сім`єю, проте суд констатував факт насилля; постановою Рівненського районного суду Рівненської області від 06 грудня 2022 року у справі № 570/4251/22 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 1732 КУпАП. Крім того згідно з листа Рівненського районного відділення поліції Рівненського відділу поліції ГУНП в Рівненській області від 21 вересня 2020 року № 7617/201/01-2020 зафіксовані інші випадки її звернень до правоохоронних органів із заявами (скаргами) на ОСОБА_2 щодо вчинення насильства в сім`ї. Таким чином суди безпідставно не застосували до вказаних правовідносин частину першу статті 116 ЖК України та зробили помилковий висновок щодо відсутності факту систематичного порушення правил співжиття.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції не врахував, що вона як власник житла має право усунути перешкоди в користуванні майном шляхом виселення особи, яка не є членом її сім`ї та є кривдником по відношенню до неї. Права ОСОБА_2 на житло (яке йому не належить на праві власності), як кривдника у справах про домашнє насильство, не може переважати її правам, як власника житла, як жінки з інвалідністю 3 групи (захворювання опорно-рухового апарату), яка має право на повагу власного сімейного та приватного життя, має право мирно володіти власним майном (усі згадані права знаходяться під захистом Конвенції та національного законодавства).
Вона, як власник майна, скористалась правом, передбаченим пунктом 2 частини першої статті 18 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні", подавши заяву про зняття відповідача із зареєстрованого місця проживання. У квітні 2023 року відповідача знято із зареєстрованого місця проживання. Відтак, юридичні підстави для проживання ОСОБА_2 в її будинку відсутні.
Отже, з огляду на докази, що містяться в матеріалах справи, які беззаперечно підтверджують систематичне порушення правил співжиття, вчинення насильства в сім`ї відповідачем, враховуючи практику Верховного Суду в аналогічних спорах, в яких наводиться детальний аналіз практики Європейського Суду з прав людини та Конвенції, існують матеріально-правові підстави для виселення відповідача з житла.
У жовтні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що з 2009 року він та позивач проживають у будинку АДРЕСА_2 . Після розірвання шлюбу він продовжує проживати у спірному будинку та був зареєстрованим у ньому до 20 квітня 2023 року, поки позивач в односторонньому порядку не зняла його з реєстрації. За час шлюбу сторони спільно суттєво покращили садовий будинок, що дало можливість перевести його в статус житлового будинку, а вартість будинку збільшилась у 5 разів. Вказаний будинок є єдиним його житлом. Позивач при розгляді справи в суді першої інстанції не заперечувала, що він вселився та офіційно зареєструвався у будинку як член її сім`ї та за її згодою, а тому припинення між ними сімейних відносин не є підставою для припинення права проживання відповідача у будинку позивача. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження
№ 14-298цс19) вказувала, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Зміст постанов, на які посилається позивач, як на підтвердження систематичного порушення ним правил співжиття, навпаки не підтверджують вказаних обставин. Так, постановою Рівненського районного суду Рівненської області від 26 жовтня 2020 року у справі № 570/3319/20 провадження щодо нього закрито за відсутністю події та складу адміністративного правопорушення. У свою чергу, постанова Рівненського районного суду Рівненської області від 06 грудня 2022 року у справі № 570/4251/22 не може бути доказом у справі, оскільки на момент подання позову цієї обставини не існувало. Водночас єдине судове рішення (постанова Рівненського районного суду Рівненської області від 07 жовтня 2020 року у справі № 570/2946/20) про притягнення його до адміністративної відповідальності не може свідчити про систематичне порушення правил співжиття.
Вказував, що під час розгляду справи він пояснював, що іншого житла у нього немає, матеріальна змога орендувати собі інше житло та переїхати у нього відсутня. Саме позивач постійно конфліктує з ним, вчиняє сварки і відразу безпідставно телефонує та скаржиться на нього до поліції. Сам він вважає за недостойне викликати поліцію стосовно кожного випадку протиправної поведінки колишньої дружини. З метою уникнення провокацій з її сторони, він переселився з будинку жити до літньої кухні. Позивач в апеляційному суді підтвердила, що відповідач жодного разу не вчиняв щодо неї фізичного насилля, та те, що на даний час він дійсно проживає окремо, в літній кухні.
У випадку його виселення з будинку, в якому він прожив у шлюбі 10 років та після розірвання шлюбу 4 роки, без наявності у нього будь-якого іншого житла, зробить його безхатченком, що є явно неспіврозмірним із захистом права власності позивача.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18, від 27 жовтня 2021 року у справі № 128/2294/17, від 22 березня 2023 року у справі № 366/2575/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 524/6094/19).
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що згідно з свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 08 грудня 2015 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Матчук І. В., спадкоємцем садового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видано свідоцтво, складається з: садового будинку загальною площею 122,2 кв. м з надвірними будівлями (баня, погріб, сарай, огорожа, ворота, колодязь, колодязь, замощення).
Відповідно до інформаційної довідки від 11 липня 2016 року № 63155205 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна садовий будинок було переведено в житловий.
Між сторонами у справі 23 листопада 1990 року зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року, яке набрало законної сили 25 листопада 2019 року.
У Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, відсутні відомості про наявність у ОСОБА_2 права власності чи іншого речового права на житлові приміщення.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.