ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 200/10191/21
касаційне провадження № К/990/25810/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гончарової І.А.,
суддів - Васильєвої І.А., Олендера І.Я.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління ДПС у Донецькій області
на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року (головуючий суддя - Смагар С.В.)
та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Геращенко І.В.; судді: Компанієць І.Д., Казначеєв Е.Г.)
у справі № 200/10191/21
за позовом Приватного акціонерного товариства "Великоанадольський вогнетривкий комбінат"
до Головного управління ДПС у Донецькій області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
У С Т А Н О В И В:
У серпні 2021 року Приватне акціонерне товариство "Великоанадольський вогнетривкий комбінат" (далі - ПрАТ "ВВК", позивач, платник, товариство) звернулося до адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Донецькій області (далі - ГУ ДПС у Донецькій області, відповідач, контролюючий орган, податковий орган) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 23 липня 2021 року № 8307/05-99-07-19.
В обґрунтування позовних вимог платник зазначив, що господарські операції позивача з визначеними в акті перевірки контрагентами підтверджені належними первинними документами, які свідчать про формування показників податкової звітності та відображають реальність господарських операцій.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року, позов задоволено.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, судові інстанції дійшли висновку, що реальність господарських операцій, проведених позивачем із контрагентами, підтверджується належним чином оформленими первинними документами, тому висновки контролюючого органу про порушення платником вимог податкового законодавства є безпідставними.
Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ГУ ДПС у Донецькій області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року, постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Мотивуючи касаційну скаргу, відповідач наголошує на фіктивному характері господарських операцій платника з його контрагентами. Зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, які викладені в постановах від 05 травня 2020 року у справі № 826/678/16, від 16 квітня 2020 року у справі № 826/7760/15, від 06 серпня 2019 року у справі № 160/8441/18, від 29 травня 2020 року у справі № 826/27811/15, від 07 травня 2020 року у справі № 815/6602/15, від 16 квітня 2020 року у справі № 520/1536/16.
Ухвалою від 07 листопада 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДПС у Донецькій області.
18 листопада 2022 року від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він зазначив, що оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права, при цьому доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судових інстанцій.
03 лютого 2023 року ГУ ДПС у Донецькій області заявлено клопотання про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що відносно позивача відкрито провадження у справі про банкрутство, а тому, враховуючи правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20), ця справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спори за позовами боржника до податкового органу про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень підвідомчі господарському суду у справі про банкрутство цього боржника.
Щодо клопотання відповідача про закриття провадження у справі Суд зазначає, що питання правових наслідків зміни судової практики щодо визначення юрисдикції певних категорій юридичних спорів вже неодноразово вирішувалося Верховним Судом як на рівні касаційних судів, так і на рівні Великої Палати Верховного Суду.
Статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Отже, положення абзацу другого частини першої статті 354 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно застосовувати із врахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення Європейського суду з прав людини є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень частини другої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України.
У практиці Європейського суду з прав людини проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме "принцип правової впевненості", "легітимні сподівання" та "правовий пуризм".
Окрім того, питання правової визначеності й передбачуваності є невід`ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, громадяни виправдано очікують, що вони можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином можуть передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі "Проценко проти Росії", заява № 13151/04, п. 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення у справі "Сутяжник проти Росії", зава № 8269/02, п. 38).
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому Європейський суд з прав людини установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади.
Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд.
Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги частини першої статті 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи "судом, встановленим законом", не може тлумачитися як таке, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги закону щодо юрисдикції суду.
Таким чином, якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для особи.
Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право людини на справедливий суд.
Згодом такий підхід підтримано Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20).
Таким чином, підстав для закриття провадження у справі в зв`язку з її непідсудністю адміністративним судам та скасування судових рішень, прийнятих відповідно до існуючих на час їх ухвалення юрисдикційних правил та їх тлумачення, з мотивів порушення підсудності, суд касаційної інстанції не вбачає і доходить висновку про необхідність розгляду касаційної скарги по суті.
Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Судовий розгляд встановив, що відповідач провів документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, за результатами якої складено акт від 22 червня 2021 року № 6311/05-99-07-19/00191721.
Відповідно до висновків акта перевірки податковим органом встановлено порушення платником вимог пунктів 44.1, 44.6 статті 44, пункту 85.2 статті 85, пунктів 198.1, 198.2, 198.3 статті 198, пунктів 200.1, 200.2, статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), статей 3, 4, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 8 362 961,00 грн.