ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 202/5089/21
провадження № 61-1018св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Держава України в особі Офісу Генерального прокурора, Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві,
третя особа - Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2022 року у складі судді Бєсєди Г. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду 22 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Зайцевої С. А., Максюти Ж. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби у місті Києві про відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що його син - ОСОБА_3 проходив військову службу у складі НОМЕР_1 повітряно-десантної бригади Збройних Сил України (далі - ЗСУ) і був направлений до зони проведення антитерористичної операції для виконання службових обов`язків. Внаслідок падіння літака, в результаті неналежного виконання командуванням ЗСУ своїх обов`язків, нехтування якими призвело до загибелі людей, його син загинув.
17 червня 2014 року Генеральною прокуратурою України розпочато кримінальне провадження за фактом службової недбалості, що призвела до загибелі 49 військовослужбовців та знищення військової техніки, майна внаслідок аварії літака ІЛ-76 № 76777, що відбулося 14 червня 2014 року. 18 листопада 2014 року повідомлено ОСОБА_4 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України.
Досудовим розслідуванням встановлено, що 30 травня 2014 року начальник Генерального штабу ЗСУ - генерал-лейтенант ОСОБА_5 видав розпорядження про перевезення особового складу та вантажів трьома літаками, володіючи беззаперечною інформацією про реальну загрозу збиття літаків. 01 червня 2014 року на виконання цього завдання керівник АТО - ОСОБА_6 видав відповідне розпорядження. Постановка завдань на застосування авіації в інтересах АТО та доведення порядку їх виконання здійснювалось керівником АТО - ОСОБА_6 через оперативну групу командування Повітряних Сил ЗСУ, яку очолював заступник керівника АТО з авіації - ОСОБА_7 .
Незважаючи на отримані факти, які свідчать про значно ширше коло відповідальних осіб, Генеральною прокуратурою України до відповідальності притягнуто лише одну службову особу - начальника штаба, першого заступника керівника АТО генерал-майора ОСОБА_4 . Після подій терористичного акту посадових осіб, які відповідальні за смерть 49 українських військовослужбовців, не лише не було відсторонено від виконання обов`язків, а було нагороджено та підвищено.
21 травня 2021 року Верховним Судом винесено постанову, якою вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 11 грудня 2021 року скасовано, кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю складу злочину у діях ОСОБА_4 .
Після пережитого горя внаслідок падіння літака, у нього була надія на справедливість, він сподівався на гідне покарання всіх відповідальних осіб, адже, нехтуючи своїми обов`язками ОСОБА_4 та інші керівники, допустили невиправдану загибель людей. Судом касаційної інстанції було встановлено факт неефективності досудового та судового розслідування, що було засновано на безвідповідальному ставленням до вчинення злочину та постраждалих осіб. Неналежне досудове розслідування Генеральною прокуратурою України та неналежний розгляд кримінального провадження судами першої та другої інстанції підірвали довіру позивача до Держави та він втратив упевненість у завтрашньому дні. Через пережите він не почуває себе у безпеці, а відчуття безкарності і безвідповідальності правоохоронних органів придає ще більшого дискомфорту. Неякісне розслідування органом досудового слідства причинили йому моральну шкоду в сумі 500 000,00 грн.
Просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу відшкодування моральної шкоди в сумі 500 000,00 грн та судові витрати на правову допомогу.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року провадження у справі в частині позовних вимог до Міністерства оборони України закрито у зв`язку із відмовою від позову до цього відповідача.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду 22 грудня 2022 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди. Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження
№ 12-199гс18). Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім. Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2020 року у справі № 686/25718/19 (провадження № 61-7697св20), від 30 грудня 2020 року у справі № 482/48/19 (провадження № 61- 11020св20).
Однак позивач на підтвердження заявлених позовних вимог не надав відповідних доказів протиправності діяння (бездіяльності) органу досудового розслідування, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача. Позивач не довів, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні органами досудового розслідування, його посадовими особами, зокрема, посадовими особами Генеральної прокуратури України, допущені порушення норм кримінального процесуального права (протиправність дій чи бездіяльність). Підставою для відшкодування шкоди у випадку здійснення неефективного досудового розслідування було б систематичне прийняття відповідних рішень відповідачем всупереч вимогам КПК, надмірне тривале досудове розслідування кримінального провадження, що б свідчило про протиправну бездіяльність відповідних посадових осіб відповідача, та мало би наслідком наявність у позивача права на відшкодування моральної шкоди.
Як встановлено судом, 17 червня 2014 року було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000517, та 18 листопада 2014 року Генеральною прокуратурою України повідомлено начальнику штабу - першому заступнику керівника АТО генералу-майору ОСОБА_4 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України. Тобто, зазначений проміжок часу не можна вважати тривалим. Будь-яких рішень, які набрали законної сили та якими встановлено неправомірність дій (бездіяльності) та/або рішень посадових осіб Генеральної прокуратури України під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000517, не приймалось. Інші доводи позивача переважно зводяться до незгоди з прийнятим рішенням Верховним Судом у даному кримінальному провадженні, яке викладене в постанові від 21 травня 2021 року по справі № 185/12161/15-к, зокрема щодо дій ОСОБА_4, які визнані такими, що здійсненні в умовах виправданого ризику.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт заподіяння позивачу моральних страждань внаслідок смерті його сина ОСОБА_3 є доведеним. Однак матеріали справи не містять доказів протиправних дій або бездіяльності саме Генеральної прокуратури, внаслідок яких позивачу заподіяна моральна шкода у зв`язку зі смертю його сина. Наявність шкоди у позивача не породжує у Генеральної прокуратури України обов`язку її компенсації, оскільки відсутні такі складові цивільно-правової відповідальності, як неправомірна поведінка відповідача та його вина у завданні позивачу моральної шкоди.
На думку позивача, Генеральна прокуратура України провела неефективне слідство, в недостатній мірі застосувала заходи для належного розслідування трагічної події, яка стала причиною загибелі його сина, не відшукала винних, розпорядження або команди, яких призвели до настання трагічних наслідків.
Статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України" визначено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. З наведеного вбачається, що розпорядження або команди в тих складних умовах мали право давати лише керівний склад військових, при цьому позивач відмовився від позовних вимог до відповідача Міністерства оборони України. Аналіз вище наведеного свідчить про відсутність підстав для стягнення грошових коштів у рахунок відшкодування моральної шкоди з Офісу Генерального прокурора, оскільки відсутні докази його вини, до вказаних висновків обґрунтовано дійшов і суд першої інстанції.
Вказані висновки зроблені з урахуванням позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 390/2136/17, в якій було звернуто увагу, на те, що частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VII "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 вересня 2015 року № 685-VІІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а саме: 20 лютого 2014 року. Враховуючи, що син позивача під час перебування на військовій службі у лавах ЗСУ загинув у Зоні проведення Антитерористичної операції у зв`язку зі здійсненням Російською Федерацією збройної військової агресії по відношенню до України, позивач не позбавлений можливості звернутися до Російської Федерації з позовом про відшкодування моральної шкоди.
Доводи апеляційної скарги переважно зводяться до незгоди з прийнятим рішенням Верховним Судом у вказаному кримінальному провадженні, яке викладене в постанові від 21 травня 2021 року у справі № 185/12161/15-к, зокрема щодо дій ОСОБА_4, які визнані Верховним Судом такими, що здійсненні в умовах виправданого ризику, через що колегія суддів їх до уваги не приймає, враховуючи також і те, що за обставини проходження військовослужбовцями військової служби, хоча б і в Зоні антитерористичної операції в 2014 році, є відповідальним Міністерство Оборони України, як керівний орган, однак до цього відповідача позивач вимоги не пред`являє.
Аргументи учасників справи
У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що cудами повністю проігноровано висновки експертів за результатами проведення судової комісійної військової експертизи від 19 березня 2020 року № 8918/19-62дск, що була проведена в рамках кримінального провадження № 42014000000000517 відносно генерала ОСОБА_4 та надана суду в рамках підготовчого засідання. Експертизою встановлено: "Дії (бездіяльність) посадових осіб штабу АТО на чолі із начальником штабу - першим заступником керівника АТО на території Донецької та Луганської областей генерал-майором ОСОБА_4, що здійснювали планування та проведення операції щодо перевезення зведеної парашутно-десантної роти 25 окремої повітряно-десантної бригади літаками ІЛ-76МД 14 червня 2021 року, з аеродрому м. Дніпропетровськ на аеродром м. Луганськ, та перехід у підпорядкування командиру тактичної групи " ІНФОРМАЦІЯ_1" перебувають у причинному зв`язку з настанням тяжких наслідків, що призвели до загибелі військовослужбовців, членів екіпажу літака Іл-76МД, бортовий номер № 76777, втрати озброєння, техніки та іншого військового майна".
Цей доказ у справі доводить неефективність розслідування злочинів з боку органів слідства, а саме Генеральною прокуратурою України, адже експертиза чітко встановила, що не тільки генерал ОСОБА_4 є причетним до злочину, але й інші посадові особи штабу АТО. Тобто експертиза чітко встановлює коло осіб, які винні у загибелі 40 військовослужбовців та 9 військовослужбовців екіпажу, але органи державної влади не порушили кримінальне провадження відносно інших посадових осіб штабу АТО. Це є неефективним розслідуванням і яскраво демонструє бездіяльність Держави у питанні віднайдення істини та покарання осіб, які допустили загибель наших захисників в умовах, коли посадові особи штабу АТО знали про небезпеку, могли вчинити дії задля усунення небезпеки, зобов`язані були вчинити дії спрямовані на усунення небезпеки, проте, нехтуючи своїми посадовими обов`язками, направили літак в аеропорт м. Луганська, достовірно знаючи, що існує реальна небезпека. Про небезпеку повідомили з 3 джерел інформації. При цьому, у посадових осіб штабу АТО було достатньо часу для перевірки інформації про дві групи бойовиків, які з ПЗРК висунулися збивати літаки, так як інформація була отримана об 11-15, а літаки почали виліт з аеропорту м. Дніпропетровська (Дніпра) об 00-00 14 червня 2014 року.
Суд першої інстанції посилається на висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18). Однак, виходячи з висновків щодо застосування норм права, викладених у вказаній постанові: "Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази". Отже, по суті, у вказаному висновку зазначено про самостійне встановлення судом наявності чи відсутності складу цивільного правопорушення.
Апеляційний суд робить висновок про відсутність доказів вини Офісу Генерального прокурора, а позивач відмовився від позовних вимог до Міністерства оборони України, керівний склад якого мали право давати відповідні розпорядження або команди в тих умовах, посилається на позиції відображені в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 390/2136/17, в якій було звернуто увагу на те, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
Однак механізму стягнення вказаної шкоди, реального її стягнення безпосередньо з держави-агресора діючим законодавством України не передбачено.
Виходячи з того, що терористичний акт було вчинено 14 червня 2014 року, а зміни до Закону "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", в частині того, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року, внесені Законом України № 685-VIII- 15 вересня 2015 року, висновки судів є незаконними, тому що обґрунтовуються нормами законодавства, які не були чинними на час, коли було заподіяно шкоду.
Суди зазначають, що позивачем не надані докази проведення неефективного досудового розслідування. Це твердження повністю спростовується нормами кримінального процесуального законодавства України і обставинам кримінального провадження відносно ОСОБА_4 . У зв`язку з тим, що Офісом Генерального прокурора (на той час Генеральною прокуратурою України) було визначено підозрюваним по факту збиття літака ІЛ-76 лише генерал-майора ОСОБА_4 і кримінальне провадження № 42014000000000517 здійснювалося лише відносно нього, а інші посадові особи, про коло яких було чітко визначено за результатами проведення судової комісійної військової експертизи від 19 березня 2020 року, взагалі не перевірялись в рамках вказаного кримінального провадження. Після прийняття остаточного рішення Верховним Судом, Офісом Генерального прокурора не було здійснено жодних дій, передбачених діючим кримінальним процесуальним законодавством України, щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб, з урахуванням експертизи та висновків Верховного Суду. Разом з тим, визначення кола осіб, причетних до скоєння кримінального правопорушення, повідомлення про підозру, складання обвинувального акту відноситься до виключної компетенції органу досудового розслідування, а судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення.
Неефективність проведення досудового розслідування підтверджується і рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області по справі № 759/24810/21 від 21 жовтня 2022 року, згідно якого задоволено позов ОСОБА_4 до Офісу Генерального прокурора, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності по кримінальному провадженню №42014000000000517 і стягнуто на його користь 1 544 400,00 грн. При задоволенні позову суд керувався Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" та фактом закриття кримінального провадження відносно ОСОБА_4 . Вказаним рішенням визнано незаконність притягнення до кримінальної відповідальності безпосередньо ОСОБА_4 .
Отже, саме Офіс Генерального прокурора не здійснив ефективне розслідування по факту загибелі 49 військовослужбовців відносно військових службових осіб ЗСУ та Оперативного штабу АТО, що беззаперечно свідчить про проведення неефективного розслідування по факту загибелі сина скаржника.
У справі № 585/724/19 Верховний Суд висловив правову позицію (постанова від 27 травня 2020 року), що відмова у позові про стягнення моральної шкоди з тих мотивів, що позивачем не надано доказів протиправної бездіяльності слідчих, у провадженні яких перебувало кримінальне провадження, не є правильною. Адже, звертаючись до суду, позивач обґрунтовувала свої вимоги не окремими фактами бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження, а його неефективністю, їх безвідповідальністю в цілому. У цій же постанові Верховний Суд наголошує, що бездіяльність слідчих призвела до завдання моральної шкоди позивачу, а тому наявні підстави для покладення на державу обов`язку відшкодування шкоди позивачу.
З урахуванням наявності судового рішення, яким визнано незаконним притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 та відшкодування йому моральної шкоди, яка в три рази більша, ніж моральна шкода, яку просить стягнути на свою користь скаржник у зв`язку з загибеллю свого сина, висновки Верховного Суду у справі № 585/724/19 є доречними і в цій справі.
Верховним Судом у постанові від 21 травня 2021 року по справі № 185/12161/15-К вказано, що ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Проте, Верховним Судом такою позицією було спаплюжено не тільки очікування родичів жертв встановлення часткової справедливості, але й Закон, Конституцію та усі демократичні засади суспільства у цілому. Адже відповідно до частини третьої статті 42 КК України ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. З урахуванням наслідків збиття літака ІЛ-76, які призвели не лише до загибелі 49 військовослужбовців, а і до відкриття державного кордону та оточення підрозділів ЗСУ, твердження Верховного Суду, що діяння ОСОБА_4 пов`язані з виправданим ризиком є неправильними з правової точки зору, що свідчить про несправедливість вказаного рішення. Тому смерті 49 людей знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з бездумними діями посадових осіб армії, зокрема ОСОБА_4 . Після висновків Верховного Суду життя скаржника практично зруйновано, адже він дійсно жив надією на притягнення винних до відповідальності, судом касаційної інстанції було встановлено факт неефективності досудового та судового розслідування, що було засновано на безвідповідальності у ставленні до вчинення злочину та постраждалих осіб. Саме ці обставини призвели до спричинення моральної шкоди.
Отже, виходячи з того, що за результатами розслідування факту збиття літака ІЛ-76, в результаті якого загинув, в тому числі і син позивача, не було проведено ефективне розслідування відносно посадових осіб штабу АТО, дії яких згідно висновків судової комісійної військової експертизи перебувають у причинному зв`язку з настанням тяжких наслідків, та йому було відмовлено і в відшкодуванні моральної шкоди оскарженими судовими рішеннями, з боку Держави не було здійснено належних заходів для виправлення порушень статей 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
У лютому 2023 року Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Зазначає, що на підтвердження заявлених позовних вимог позивач не надав відповідних доказів протиправності діяння (бездіяльності) органу досудового розслідування, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана. Позивачем не доведено, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні органами досудового розслідування, його посадовими особами, допущені порушення норм кримінального процесуального права (протиправність дій чи бездіяльності). Враховуючи, що син позивача під час перебування на військовій службі у лавах ЗСУ загинув у Зоні проведення Антитерористичної операції у зв`язку зі здійсненням російською федерацією збройної військової агресії по відношенню до України, позивач не позбавлений можливості звернутися до російської федерації з позовом про відшкодування моральної шкоди. Отже, позивачу обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з Державного бюджету України, а доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують та на їх законність не впливають.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що справа становить значний суспільний інтерес (підпункт "в" пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 травня 2022 року у справі № 585/724/19).
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року відзив Офісу Генерального прокурора на касаційну скаргу ОСОБА_1 у справі повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року письмові пояснення Офісу Генерального прокурора на касаційну скаргу ОСОБА_1 у справі повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що син позивача - ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 в результаті терористичного акту. Причиною смерті ОСОБА_3, який проходив військову службу у складі НОМЕР_1 повітряно-десантної бригади ЗСУ, та був направлений до зони проведення антитерористичної операції для виконання своїх службових обов`язків, стало падіння літака ІЛ-76 № 76777, який здійснював рейс в порядку передислокації особового складу військової частини НОМЕР_3 до м. Луганська, та який був обстріляний з ПЗРК.
17 червня 2014 року розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000517, в якому ОСОБА_3 є потерпілим, та 18 листопада 2014 року Генеральною прокуратурою України було повідомлено начальнику штабу - першому заступнику керівника АТО генералу-майору ОСОБА_4 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України.
Будь-яких рішень, які набрали законної сили та якими встановлено неправомірність дій (бездіяльності) та/або рішень посадових осіб Генеральної прокуратури України під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000517, не приймалось.
Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року, ОСОБА_4 засуджено за ч. 3 ст. 425 КК України на 7 років позбавлення волі.
Постановою Верховного Суду від 21 травня 2021 року у справі № 185/12161/15-к вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року про осудження ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України скасовано на підставі пункту 2 частини першої статті 284, статті 440 КПК України, кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Постанова мотивована тим, що станом на початок червня 2014 року Україна опинилась у складній ситуації. Значна територія Донецької та Луганської областей були захоплені ворогом, аеродром м. Луганськ та військовослужбовці, які його обороняли, перебували в повному оточенні. Висновки про те, що ОСОБА_4 мав реальну можливість шляхом виконання своїх службових обов`язків у цій конкретній обстановці запобігти терористичному акту шляхом забезпечення належної ізоляції аеродрому м. Луганськ та знищення бойовиків, є такими, що прямо суперечать встановленим судами фактичним обставинам справи. Оцінюючи дії ОСОБА_4 з огляду на кваліфікацію злочину, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України, Верховний Суд враховував, що військовослужбовці Збройних Сил України вперше з часів незалежності України зіткнулися із посяганням на її територіальну цілісність, тим більше в умовах "гібридної війни", відмінність якої характеризується як веденням агресивних військових дій під прикриттям незаконних збройних формувань, так і одночасним використанням широкого спектра політичних, економічних, а також інформаційно-пропагандистських заходів. Відповідно протидія таким заходам потребувала додаткових знань і навичок, які ОСОБА_4, як і інші військовослужбовці ЗСУ, до початку АТО не мали. Крім того, ОСОБА_4 на посаді начальника штабу - першого заступника керівника АТО до описаних у вироку подій перебував декілька тижнів. Відповідно до статті 42 КК України не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно-корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Підставою діяння, пов`язаного з ризиком, виступає наявність об`єктивної ситуації, такої як наявність реальної чи потенційної небезпеки (наприклад, небезпека захоплення території ворогом при військовому ризику). На відміну від злочинної самовпевненості, коли особа легковажно розраховує лише на деякі об`єктивні чи суб`єктивні фактори, що можуть запобігти настанню наслідків, в умовах виправданого ризику особа повинна здійснити достатні заходи для відвернення шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам. При визначенні суб`єктивної сторони злочину Верховний суд зазначив, що слід враховувати, що вказівка закону на несумлінне ставлення службової особи до виконання службових обов`язків виключає можливість кваліфікації діяння як недбалість у випадках, коли істотна шкода була заподіяна внаслідок недосвідченості, недостатньої кваліфікації, відсутності належних навичок або з інших обставин, що не залежать від службової особи і виключають реальну можливість неналежного виконання нею, покладених на неї службових обов`язків. Виключається можливість відповідальності за недбалість й тоді, коли службова особа діє чи не діє неналежним чином у стані крайньої необхідності або в умовах виправданого ризику.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
У статті 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено зобов`язання держави здійснити ефективне розслідування у випадку наявності ознак насильницької смерті.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
У статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Отже, підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі. Зобов`язання про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - шкодою.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:
"Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що стаття 2 Конвенції опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування, коли особу вбито у результаті застосування сили (рішення від 19 лютого 1998 року у справі "Кайя проти Туреччини" (Kaya v. Turkey), п. 86). Задля досягнення такої мети форми розслідування можуть бути різними в залежності від обставин, оскільки обов`язок його проведення не є обов`язком досягти результату, це обов`язок вжити заходів. Органи державної влади повинні були вжити всіх необхідних заходів для отримання доказів, які стосуються справи (рішення у справі "Гонгадзе проти України" (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, п. 176). Вимоги статті 2 Конвенції не будуть виконані, якщо захист, який надається національним законодавством, існує лише у теорії. Він також повинен ефективно працювати на практиці, що вимагає оперативного розгляду справи без непотрібних затримок (рішення у справі "Шиліг проти Словенії" (Silih v. Slovenia), заява № 71463/01, п. 195). Очевидно, що можуть існувати складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу. Однак негайна реакція органів державної влади при розслідуванні використання сили, що спричинила смерть, або зникнення, є важливою для забезпечення громадської впевненості в дотриманні ними принципу верховенства права у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (рішення від 10 грудня 2009 року у справі "Дудник проти України" (Dudnyk v. Ukraine), заява № 17985/04, п. 33).
Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту. Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити "належний захист" (рішення від 27 вересня 1999 року у справі "Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства" (Smith and Grady v. The UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.