ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 січня 2024 року
м. Київ
справа № 367/9816/21
провадження № 61-12408св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Дундар І. О., Гудими Д. А., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником ОСОБА_3, на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним, зміну формулювання звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги, а також відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що з 25 жовтня 2018 року вона працює на посаді фахівця з ландшафтного дизайну у ФОП ОСОБА_4 . У зв`язку із карантинними обмеженнями (COVID-19) у квітні 2020 року їй було запропоновано продовжувати працювати в дистанційному режимі, віддалено від робочого місця, а не в офісі, як це було раніше. За цей період вона продовжувала працювати, отримувала завдання через засоби мобільного зв`язку та направляла результати виконаної роботи на електронну пошту. Іноді за таку роботу вона отримувала премію. Однак, виплата заробітної плати припинилася, як пояснював роботодавець, через тимчасові фінансові труднощі, у тому числі, зменшення клієнтів з огляду на пандемію в державі.
У вересні 2021 року вона вирішила звільнитися із займаної посади, тому 08 вересня 2021 року написала відповідну заяву, вказавши прохання вислати їй трудову книжку. Після цього їй зателефонувала бухгалтер та повідомила, що її було звільнено ще у квітні 2020 року, а тому її заяву від 08 вересня 2021 року не розглядатимуть. Переписувати заяву на звільнення минулою датою, як запропонував бухгалтер, вона відмовилась. Фактично її заяву про звільнення за власним бажанням від 08 вересня 2021 року не було задоволено, не видано відповідний наказ про звільнення, їй не було повернуто трудову книжку, не компенсовано невикористані дні відпустки, не виплачено заборгованість по заробітній платі. Тобто, вона продовжувала обіймати посаду та вважатись працівником у ФОП ОСОБА_4, за що їй навіть було виплачено премію у розмірі 10 000,00 грн, що підтверджує існування трудових відносин між нею та роботодавцем.
Однак, з квітня 2020 року відбулось і триває порушення щодо неї відповідачем норм трудового законодавства, так як заробітна плата роботодавцем не виплачується у строки, встановлені статтею 24 Закону України "Про оплату праці", їй не відшкодовано частину невикористаної відпустки, не ознайомлено з жодним наказом, на її вимогу не повідомлено про розміри і види виплат, розміри і підстави відрахування, не проведено індексацію заробітної плати та компенсацію її частини за затримку її виплати, всі її усні та письмові звернення ігноруються роботодавцем, що вказує на істотне порушення відповідачем вимог законодавства про працю та умов трудового договору.
29 листопада 2021 року вона написала заяву роботодавцю з проханням звільнити її з наступного робочого дня після отримання такої заяви, з займаної посади за частиною третьою статті 38 КЗпП України (роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору), а також виплатити їй вихідну допомогу та повернути трудову книжку. Вказану заяву відповідачем було отримано 02 грудня 2021 року, однак листом від 03 грудня 2021 року відповідач повідомила про те, що її було звільнено у квітні 2020 року, начебто за усною домовленістю, за угодою сторін за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Одночасно з листом вона отримала трудову книжку, де є запис про її звільнення 30 квітня 2021 року за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України відповідно до наказу № 3004/01 від 30 квітня 2021 року.
Посилаючись на те, що вона не писала заяви та будь-якої письмової згоди щодо звільнення саме 30 квітня 2021 року не висловлювала, з наказом про звільнення № 3004/01 від 30 квітня 2021 року не ознайомлена, вважала, що відповідач не мала права звільняти за угодою сторін, а тому таке звільнення є незаконним, а наказ № 3004/01 від 30 квітня 2021 року підлягає скасуванню. Відповідно, трудові правовідносини сторін тривали до 03 грудня 2021 року - наступного дня після отримання роботодавцем її заяви про звільнення за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України і саме з цієї дати необхідно було видати наказ про звільнення, до цієї дати нараховувати заробітну плату, розраховувати компенсацію за невикористану відпустку та здійснити виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Також вона зазнала моральних страждань, оскільки тривалий час (з квітня 2020 року) не отримувала заробітну плату, з метою захисту своїх прав вимушена була звернутись до адвоката за правничою допомогою, до правоохоронних органів із заявою про злочин, до ГУ Держпраці у Київській області, вести тривале листування та направлення вимог до відповідача, які залишені без реагування. Розлад стану здоровʼя, погіршення самопочуття, приниження честі і гідності, звинувачення її зі сторони відповідача у скоєнні порушення, начебто, що вона не віддає пароль до електронного ящика, протиправно вчинений запис в трудовій книжці про звільнення за угодою сторін у квітні 2021 року, якого фактично не було, істотне порушення трудових прав працівника - все це завдало їй втрат немайнового характеру, вимагало від неї додаткових зусиль для організації нормального життя та відновлення своєї репутації.
Уточнивши позовні вимоги, просила суд:
визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України) згідно наказу № 3004/01 від 30 квітня 2021 року;
вважати ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору;
стягнути із ФОП ОСОБА_4 на її користь заборгованість по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсацію за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідну допомогу у розмірі 18 000,00 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, а також моральну шкоду у розмірі 15 000,00 грн;
судові витрати, у тому числі на правову допомогу, покласти на відповідача.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 січня 2023 року позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним та стягнення заробітної плати задоволено частково.
Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін згідно наказу від 30 квітня 2021 року № 3004/01.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження № 61-9167св20) зроблено висновок, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
При цьому судом встановлено, що вільного волевиявлення позивача щодо припинення трудового договору із відповідачем не було. Відповідач хоч і посилається на усні домовленості із позивачем, однак такі посилання не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивачку було звільнено з роботи без законних підстав, тому позов в частині визнання незаконним наказу № 3004/01 від 30 квітня 2021 року щодо звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін підлягає задоволенню.
Крім того, позивач просить звільнити її із вказаної посади на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України з 03 квітня 2021 року, оскільки роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Однак звільненню підлягає особа, поновлена на займаній посаді, але позивач не ставить на розгляд суду питання про поновлення її на роботі, а тому в силу принципу диспозитивності цивільного процесу як це передбачено статтею 13 ЦПК України, суд позбавлений правових підстав для поновлення її на роботі, а отже і її звільнення.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по виплаті заробітної плати за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року та стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, то як було встановлено, з квітня 2020 року ФОП ОСОБА_5 було оголошено простій не з вини працівників. Разом із цим, позивачем не надано доказів того, що в період простою вона виконувала свої посадові обов`язки, як це передбачено трудовим договором. Також позивач підтвердила, що в указаний період на роботу не виходила. Суд звертає увагу на те, що хоч і виплата працівникам компенсації за простій є складовою заробітної плати, однак це не заробітна плата за виконану роботу. Виходячи із наданих сторонами розрахунків, розрахункових відомостей, розрахункових листів, банківських виписок, довідок, платіжних доручень щодо розрахунків відповідача із позивачем, заробітна плата за період дії трудового договору, тобто до 30 квітня 2021 року, а також компенсація за невикористані 60 днів щорічної відпустки за період роботи у ФОП ОСОБА_5 виплачені позивачу в повному обсязі, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині. Враховуючи, що позивач фактично не була працевлаштована у ФОП ОСОБА_5 у період з травня 2021 року по 03 грудня 2021 року, тому також відсутні правові підстави для стягнення заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку за вказаний період. До того ж відповідачем надано докази виплати такої компенсації.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 17 000,00 грн, то враховуючи, що трудовий договір не було припинено на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, на яку посилається позивач, у суду відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги при припиненні трудового договору.
Щодо стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку з 03 грудня 2021 року до ухвалення судом рішення по даній справі, то зважаючи на те, що позивача не було звільнено із займаної посади 03 грудня 2021 року, суд відмовляє у стягненні середнього заробітку за зазначений період.
Щодо стягнення моральної шкоди, то позивачем не надано жодних доказів щодо того, якого роду страждань вона зазнала, а також причинний зв`язок між діями відповідача та спричиненою їй шкодою, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тому суд відмовляє у стягненні з відповідача на користь позивача моральної шкоди.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем та її представниками не зазначається розмір витрат на правову допомогу, а також не надається жодних доказів на підтвердження витрат фактичних чи таких, що має понести у майбутньому. Тому суд відмовляє у стягненні судових витрат на правову допомогу.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Самойленка А. В. задоволено частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 січня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000,00 грн.
В іншій оскарженій частині рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги позову ОСОБА_6 в частині визнання працівника ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки відповідач, як роботодавець, звільняючи працівника ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін), не пов`язував її звільненням з власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто, відсутня згода іншої сторони трудових відносин на звільнення за цією підставою і суд не вправі визначати (змінювати) підстави, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.
Оскільки інші позовні вимоги позивача щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 01 травня 2021 року по 03 грудня 2021 року, стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду та вихідної допомоги при припиненні трудового договору є похідними від вимоги позивача про звільнення та визначення підстави її звільнення, вони також не підлягають задоволенню, на що правильно вказав суд першої інстанції. А факт неотримання позивачем заробітної плати за період дії трудового договору, тобто, до 30 квітня 2021 року, а також компенсації за невикористані 60 днів щорічної відпустки за період роботи у ФОП ОСОБА_5 не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, не поновлюючи позивача на посаді фахівця з ландшафтного дизайну у ФОП ОСОБА_5, створив умови при яких позивач змушений ініціювати нові судові процеси щодо поновлення свого порушеного права, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки суд відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не ставила перед судом питання про поновлення її на роботі, а тому суд першої інстанції правомірно не вирішував зазначеного питання, обмежившись лише визнанням незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін згідно з наказом ФОП ОСОБА_5 від 30 квітня 2021 року № 3004/01.
Таким чином, ухвалене у справі судове рішення в оскарженій частині відмови у задоволенні вимог позивача про визнання ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнення із ФОП ОСОБА_4 заборгованості по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсації за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідної допомоги у розмірі 18 000,00 грн, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, відповідає вимогам матеріального і процесуального права та встановленим обставинам справи, а доводи скарги позивача цих висновків суду не спростовують.
Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду не може погодитись з висновком суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, який в повній мірі не врахував положення статті 237-1 КЗпП України та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Із наданих та досліджених судом доказів вбачається, що під час судового розгляду справи знайшов підтвердження факт порушення трудових прав ОСОБА_1 у зв`язку з незаконним її звільненням згідно з наказом ФОП ОСОБА_5 від 30 квітня 2021 року № 3004/01, що змусило позивача ОСОБА_1 докладати додаткових зусиль для відновлення порушеного права, внаслідок чого в її житті відбулися вимушені зміни негативного характеру Тому ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди. З огляду на характер і тривалість страждань, істотність вимушених змін у життєвих відносинах позивача, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності та справедливості, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про визначення суми компенсації на відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000,00 грн.
В частині вирішення вимог ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін згідно наказу від 30 квітня 2021 року № 3004/01 та в частині відшкодування позивачеві витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката в суді першої інстанції, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 січня 2023 року учасниками справи не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції, відповідно до принципу диспозитивності, не має права робити висновків щодо неоскарженої частини рішення.
Аргументи учасників справи
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила частково скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у справі № 367/9816/21 (крім вимоги про визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця ландшафтного дизайну за угодою сторін згідно наказу від 30 квітня 2021 року № 3004/01 та стягнення моральної шкоди). Ухвалити нове рішення, якими її позовні вимоги задовольнити. Вважати ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця ландшафтного дизайну за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням власника або уповноваженого ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнути із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року урозмірі 105 244,00 грн, компенсацію за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідну допомогу у розмірі 18 000,00 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки. Судові витрати покласти на відповідача.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами встановлено факт порушення трудового законодавства у спірних правовідносинах щодо незаконного звільнення, а отже позивач продовжувала трудові відносини із відповідачем. Сам факт визнання наказу № 3004/01 від 30 квітня 2021 року щодо звільнення позивача з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін незаконним є підставою для поновлення на займаній посаді. Як наслідок, скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне з собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування середнього заробітку.
В той же час, судами попередніх інстанцій відмовлено у задоволенні вимог щодо звільнення позивача з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням у зв`язку із невиконанням власника або уповноважено ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Суди проігнорували статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків. Право на суд, відповідно до практики Європейського Суду, включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення ЄСПЛ у справі "Кутій проти Хорватії"; рішення ЄСПЛ у справі "Буланов та Купчик проти України".).
Як наслідок, не поновлюючи на посаді та відмовляючи в позовних вимогах щодо підстав звільнення з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням, у зв`язку із невиконанням власника або уповноваженого ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору суди попередніх інстанцій створили умови, при яких позивач змушений ініціювати нові судові процеси щодо поновлення свого порушеного права. Якщо суд не поновив позивача на роботі, то повинен був одразу задовольнити позовні вимоги щодо звільнення позивача за частиною третьою статті 38 КЗпП України на підставі поданої працівником заяви від 29 листопада 2021 року. Тобто в порушення статті 235 КЗпП України суд і не поновив працівника на роботі, і не звільнив згідно поданої заяви. Отже права працівника суд не захистив.
В позовній заяві та апеляційній скарзі позивач зазначала, що навіть після фактичного отримання заяви про звільнення від 08 вересня 2021 року за власним бажанням їй була виплачена премія у розмірі 10 000,00 грн, указаний факт не заперечувався сторонами при розгляді справи по суті. Оскільки правовідносини сторін тривали до 03 грудня 2021 року - наступний день після отримання роботодавцем заяви про звільнення за власним бажанням, то саме цією датою необхідно було видавати наказ про звільнення, до цієї дати нараховувати заробітну плату, до цієї дати необхідно розрахувати компенсацію за невикористану відпустку та здійснити виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Безпосередньо в судових засіданнях сторонами неодноразово зазначалось та визнавалась сторонами та обставина, що в період з 30 травня 2021 року по 03 грудня 2021 року між сторонам велась ділова переписка засобами електронного зв`язку та "дороблювались" незакінчені проекти. Тому необґрунтований є висновок суду першої інстанції про начебто "відсутність" трудових відносин між сторонами. Відповідач в судових засіданнях не заперечував той факт, що в період простою інші її працівники фактично здійснювали свої трудові обов`язки "на віддаленні" і при цьому отримували виплати (в тому числі і 2/3 заробітку) у відповідності до виданих наказів та вимог трудового законодавства.
У жовтні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ФОП ОСОБА_2, поданий представником ОСОБА_7, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
Зазначає, що факт запровадження відповідачем дистанційної (надомної) роботи має доводитись виключно відповідним наказом (розпорядженням) роботодавця, оскільки саме такий спосіб її оформлення визначено чинним законодавством. Разом з тим, відповідних доказів позивачем не надано, а тому дану обставину, на яку вона посилалася, суд правомірно визнав недоведеною. Таким чином позивач самовільно, без погодження з роботодавцем (відповідачем) з квітня 2020 року припинила відвідувати своє робоче місце, а її доводи щодо нібито запровадження відповідачем дистанційної роботи є надуманими і не підтверджуються жодним доказом. Перебуваючи на так званій віддаленій роботі, позивач жодної трудової функції не виконувала, підтверджень цьому стороною позивача не надано, незважаючи на відповідні посилання в позовній заяві. Натомість позивачем з квітня 2020 року запроваджено не дистанційну (надомну) роботу, як про це стверджує позивач, а простій у роботі, оформлений відповідним наказом, копію якого надано суду та дійсність якого стороною позивача жодним чином не спростовано. Простій не передбачає виконання працівниками, зокрема і позивачем, будь-якої трудової функції з отриманням гарантованих виплат, визначених частиною першою статті 113 КЗпП України (не нижче двох третин тарифної ставки), що і було забезпечено відповідачем як роботодавцем по відношенню до позивача як найманого працівника. А тому відсутні підстави виплати їй заробітної плати, яка є винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.
Стороною позивача ні в позовній заяві, ні під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій жодним чином не прокоментовано отримання нею від відповідача на картковий рахунок протягом квітня 2020 - квітня 2021 років грошових коштів тринадцяти платежів на загальну суму 57 162,31 грн, а саме, яким чином позивач розцінювала ці виплати, підстави для них, та чому дані суми не враховані як виплачена заробітна плата при розрахунку заборгованості в позовній заяві. Відтак позовні вимоги в частині стягнення заробітної плати є безпідставними та недоведеними наявними доказами, а тому обґрунтовано були залишені без задоволення, як і решта заявлених вимог, що є похідними від пов`язаної із заробітною платою. У зв`язку з цим, суди правомірно звернули увагу, що, хоча виплата працівникам компенсації за простій і є складовою заробітної плати, однак не може вважатись винагородою за виконану роботу.