ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 січня 2024 року
м. Київ
справа № 355/91/22
провадження № 61-12758св23
Верховний Суду складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Держаний експортно-імпортний банк України",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_4,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 03 травня 2023 року під головуванням судді Червонописького В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня
2023 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. у справі за позовом Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" до ОСОБА_1, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_2, про визнання договорів дарування недійсними,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2022 року Акціонерне товариство "Держаний експортно-імпортний банк України" (далі АТ "Укрексімбанк", банк) звернулося до суду з позовом в якому просило:
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3220286701:21:072:0072, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, який було посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори
Кузьмичем В. М. 19 вересня 2014 року, зареєстровано в реєстрі за № 2-1322;
- визнати недійсним договір дарування житлового будинку загальною площею
55 кв. м, який розташований за адресою:
АДРЕСА_1, який було посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кузьмичем В. М. 19 вересня 2014 року, зареєстровано в реєстрі за №2-1323.
Позовна заява обґрунтована тим, що відповідач ОСОБА_1 є фінансовим поручителем за кредитним договором № 28807С27 від 13 лютого 2007 року, укладеним між ВАТ "Державний експертно-імпортний банк України" та
ОСОБА_2 .
Враховуючи те, що Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 17 грудня
2015 року за результатом розгляду справи №753/15547/14-ц з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягнув солідарно заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 126 368,74 швейцарських франків.
ОСОБА_1, усвідомлюючи наслідки невиконання зобов`язань за кредитним договором 19 вересня 2014 року відчужила на користь свого сина ОСОБА_1 нерухомість, яка належала їй на праві приватної власності.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Баришівський районний суд Київської області рішенням від 03 травня 2023 року позовну заяву задовольнив.
Визнав недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3220286701:21:072:0072, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, який було посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кузьмичем В. М.
19 вересня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за № 2-1322.
Визнав недійсним договір дарування житлового будинку загальною площею 55 кв. м, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, який було посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кузьмичем В. М. 19 вересня 2014 року та зареєстрований в реєстрі за № 2-1323.
Задовольняючи позов місцевий суд виходив з того, що у ОСОБА_1, як у поручителя, станом на час укладення договорів дарування існували боргові зобов`язання за кредитним договором перед АТ "Укрексімбанк". ОСОБА_1 здійснила відчуження належного їй на праві власності нерухомого майна після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості, майно було відчужено на підставі безоплатного договору та на користь близького родича - сина.
Київський апеляційний суд постановою від 19 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Баришівського районного суду Київської області від 03 травня 2023 року без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду та додатково вказував, що ОСОБА_1 було достеменно відомо про наявність невиконаного зобов`язання з погашення заборгованості за кредитним договором, у якому вона є поручителем, тому вона могла передбачити, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування, негативні для себе наслідки у разі задоволення позовних вимог щодо стягнення коштів і мала намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків, а отже дії відповідача ОСОБА_1 слід розцінювати як уникнення виконання зобов`язання з повернення боргу.
Під час розгляду Дарницьким районним судом справи за позовом банку до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_1 були укладені спірні договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, отже зазначені правочини було укладено з метою уникнення можливого звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_1, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення - вивести нерухоме майно з власності ОСОБА_1, яка є поручителем за договором кредиту під час існування майнового спору за її участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду.
Апеляційний суд відхилив також доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що подарунки за спірними договорами були фактично передані йому у користування та він користувався належним йому майном, а отже спірні договори не можна вважати фіктивними, адже фіктивність договорів доведено позивачем, а згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків для ОСОБА_1, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Балійчук Л. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Баришівського районного суду Київської області від 03 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2023 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
У поданій касаційній скарзі представник заявника зазначає, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 25 листопада 2020 року у справі № 760/21747/19;
від 31 липня 2019 року у справі № 910/13042/18; від 16 липня 2019 року у справі
№ 904/4514/18; від 13 серпня 2019 року у справі № 910/15721/18 та від 27 квітня
2020 року у справі № 362/5764/17.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на ту обставину, що відчужене за договорами дарування нерухоме майно належало ОСОБА_1 на праві приватної власності, будинок на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого
1996 року, а земельна ділянка на підставі державного акта. На момент укладення договорів жодних обтяжень щодо майна не існувало, а тому відповідач мала повне право ним розпоряджатись. Майно було фактично передане обдарованому, а тому висновки судів про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними помилкові.
Представник заявника додатково підкреслив, що ОСОБА_1 є лише майновим поручителем, майно, передане за договорами дарування в іпотеку не передавалось, а тому їх укладення прав позивача не порушує.
Аргументом касаційної скарги також є те, що суд апеляційної інстанції у оскарженій постанові послався на додаткові угоди від 20 грудня 2011 року № 8 та від 15 серпня 2012 року № 9, проте такі документи до матеріалів справи не долучені, а отже апеляційний суд їх не досліджував.
Касаційна скарга також містить посилання на те, що висновки судів про обізнаність ОСОБА_1 про відкриття Дарницьким районним судом м. Києва провадження у справі про стягнення грошових коштів необґрунтовані, адже суд першої інстанції неправомірно взяв до уваги копію поштового повідомлення, оригінал якого відсутній, при тому, що необґрунтовано не прийняв до уваги висновок експерта лише з тієї підстави, що експерте дослідження проведене на підставі копії документа.
У поданій касаційній скарзі представник заявника також вказує, що суди не звернули уваги на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 та постанову Верховного Суду від 19 вересня 2022 року у справі № 295/190/20 де наголошено на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування.
Доводом касаційної скарги також є те, що із позовом позивач звернувся 08 січня
2022 року, а тому пропустив строк для звернення із позовом.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
Верховний Суд ухвалою від 11 жовтня 2023 року відзив представника АТ "Укрексімбанк" на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 03 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2023 року у справі повернув заявнику без розгляду.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 06 вересня 2023 року відкрив провадження та витребував справу № 355/91/22 з Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області.
Справа № 355/91/22 надійшла до Верховного Суду 18 вересня 2023 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
13 лютого 2007 року ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 28807С27 за умовами якого банк надав боржнику кредит у сумі 153 740,98 швейцарських франків, строком
до 13 лютого 2028 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8,24% річних.
Правонаступником всіх прав та обов`язків Відкритого акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" є АТ "Укрексімбанк" (п. 4 Статуту АТ "Укрексімбанк").
В якості забезпечення виконання умов кредитного договору між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_2 було укладено Іпотечний договір № 28807227 від 13 лютого 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом київського міського нотаріального округу Решетніковою С. І. за реєстраційним № 373, згідно умов якого, в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_2 .
Також, в якості забезпечення виконання умов кредитного договору боржником, АТ "Укрексімбанк", ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір поруки
від 02 червня 2010 року № 2881086, згідно якого ОСОБА_1 зобов`язалась нести солідарну відповідальність з боржником за фінансовим зобов`язанням.
У зв`язку з тим, що у ОСОБА_2 виникла заборгованість за кредитним зобов`язанням, АТ "Укрексімбанк" звернувся до Дарницького районного суду
м. Києва з позовною заявою про стягнення боргу за кредитним договором та ухвалою від 02 вересня 2014 року Дарницьким районним судом м. Києва було відкрито провадження у справі № 753/15547/14-ц за позовом АТ "Укрексімбанк" до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення боргу (а. с. 15 том 1).
Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 17 грудня 2015 року за результатом розгляду вищезазначеної цивільної справи за позовом АТ "Укрексімбанк" до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягнув солідарно заборгованість за кредитним договором, у загальному розмірі 126 368,74 швейцарських франків та
1 079 239,38 грн.
19 вересня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_1 уклали договір дарування земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3220286701:21:072:0072, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, який був посвідчений державним нотаріусом Першої київської нотаріальної контори Кузьмичем В. М., зареєстрований в реєстрі за № 2-1322.
19 вересня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_1 уклали договір дарування житлового будинку загальною площею 55 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, який був посвідчений державним нотаріусом Першої київської нотаріальної контори Кузьмичем В. М., зареєстрований в реєстрі за № 2-1323.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження
№ 61-13417св21)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.