ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 січня 2024 року
м. Київ
справа № 755/3443/21
провадження № 61-11295св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний банк України,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі та грошової компенсації моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що з 20 жовтня 1999 року по 25 січня 2021 року він перебував із відповідачем в трудових відносинах, наказом НБУ від 30 жовтня 2014 року його звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 30 жовтня 2014 року за вчинений 30 вересня 2014 прогул без поважних причин (пункт 4 статті 40 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України)). Наказом від 12 січня 2015 року у пункті 1 наказу від 30 жовтня 2014 року цифри та слова "30 жовтня 2014 року" замінено цифрами та словами "17 листопада 2014 року".
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року, яке залишене без змін ухвалами Апеляційного суду м. Києва від 05 березня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року у справі № 757/35994/14, визнано незаконними та скасовано наказ НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к "Про звільнення ОСОБА_1" та наказ НБУ від 12 жовтня 2015 року № 33-к "Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к". Поновлено його на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року. Стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за періоди з 17 листопада 2014 року по 16 грудня 2014 року у сумі 27 353,08 грн та з 17 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року у сумі 26 109,72 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення його на роботі та в частині присудження заробітної плати за один місяць в сумі 27 353,08 грн.
Наказом НБУ від 03 лютого 2015 року № 626-к позивача поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 17 листопада 2014 року. 04 лютого 2015 року він прибув до НБУ для виконання своїх трудових обов`язків, однак цього ж дня був звільнений із посади за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).
Позивач зазначав, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі № 757/7498/15-ц визнано незаконним наказ НБУ від 04 лютого 2015 року, поновлено позивача на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року. Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано з направленням справи на новий апеляційний розгляд. У подальшому постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року стягнуто з НБУ на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року в розмірі 420 978,24 грн з відрахуванням обов`язкових виплат за платежів.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року позивачу видано дублікат виконавчого листа по справі № 757/7498/15-ц, поновлено строк його пред`явлення до виконання, а державним виконавцем 10 серпня 2020 року відкрито виконавче провадження.
20 січня 2021 року його було ознайомлено під особистий підпис з наказом НБУ від 10 червня 2016 року "Про поновлення на роботі ОСОБА_1", при цьому попереджено про наступне вивільнення листом від 04 грудня 2020 року та запропоновано вакантні посади в НБУ, які не відповідають його фаху та досвіду, набутому за час роботи в структурі НБУ з 1999 року після отримання фахової освіти.
25 січня 2021 року його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, цього ж дня видано трудову книжку та перераховано суму коштів при звільненні відповідно до зазначеного наказу.
Позивач зазначав, що на час його незаконних звільнень 30 жовтня 2014 року та 04 лютого 2015 року відповідачем було ліквідовано Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ зі скороченням штату та чисельності працівників та створено у структурі центрального апарату НБУ Департамент з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, передано зазначеному Департаменту усі функції, що виконувала Дирекція з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, про що йдеться у постанові Правління НБУ від 19 січня 2015 року № 36 "Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України".
Відповідно до положення про Департамент права, обов`язки та відповідальність директора Департаменту, є практично аналогічними правам, обов`язкам та відповідальності директора Дирекції. Він відповідає усім вимогам до директора Департаменту, визначеним пунктом 3 Розділу І Положення про Департамент, а завдання та обов`язки, права, відповідальність, визначені пунктами 2-4 посадової інструкції директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ відповідають тим, які він виконував до часу незаконного звільнення з посади.
Позивач вважав, що посада директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, на яку його було поновлено, не є рівноцінною посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, з якої його було звільнено, тотожною є тільки назва. Відповідно рівноцінною посадою є посада директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, на якій він підлягав поновленню з 30 березня 2016 року, тобто з моменту набрання рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині поновлення на роботі законної сили.
14 липня 2017 року відповідачем в добровільному порядку виконано рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині оплати вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року у визначеному судом розмірі. Однак, посадовий оклад директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ був встановлений у вищому розмірі, ніж посадовий оклад директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, тобто збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які він виконував до незаконного звільнення, тому справедливим і ефективним буде стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ. З огляду на зазначене, відповідачем підлягає виплаті середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року в розмірі 25 857 131,00 грн, що розрахований за висновком судового експерта Буколової В. В. за результатами проведення судової економічної експертизи від 07 грудня 2021 року № 2.14.
Також позивач просив стягнути грошову компенсацію моральної шкоди, розмір якої оцінив в сумі 350 000,00 грн. На обґрунтування цих вимог зазначав, що незаконним звільненням із звинуваченням у систематичному порушенні трудової дисципліни, якого не було, тривалим не поновленням на роботі, не поновленням на посаді (рівноцінній по суті, а не формі), яку він обіймав до звільнення, йому завдано моральних страждань. Невидача трудової книжки при звільненні також позбавила його можливості працевлаштуватись в іншому місці.
Позивач посилався на те, що у результаті протиправних дій відповідача був порушений його звичний життєвий уклад, йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, його сім`я була без засобів до існування, ускладнилися відносини в сім`ї, довелось постійно давати принизливі пояснення близьким та оточенню щодо ситуації, що склалася.
Позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 08 грудня 2021 року, просив:
стягнути з НБУ середній заробіток за період з 31 червня 2016 року по 25 січня 2021 року за затримку виконання рішення суду про поновлення його на роботі після незаконного звільнення у розмірі 25 857 131,00 грн, грошову компенсацію моральної шкодиу розмірі 350 000,00 грн та судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року позов ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та моральної шкоди задоволено частково.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в розмірі 1 667 833,93 грн та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн, що в загальному розмірі становить 1 767 833,93 грн.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 009,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
10 червня 2016 року НБУ видало наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі, всі листи, що направлялися НБУ на адресу ОСОБА_1 про ознайомлення його з наказом про поновлення на роботі, поверталися до НБУ не врученими;
20 січня 2021 року ОСОБА_1, як директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного фонду НБУ, ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення від 04 грудня 2020 року, в якому йдеться про те, що відповідно до постанови Правління НБУ від 19 січня 2015 року № 36 "Про внесення змін до структури центрального апарату НБУ" та наказу Національного банку України від 20 січня 2015 року № 167-к "Про скорочення штату працівників Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ", з метою вдосконалення організаційної структури та оптимізації чисельності працівників НБУ виключено із структури НБУ Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ і скорочено штат та чисельність його працівників. ОСОБА_1 повідомлено, що посада, яку він обіймає, підлягає скороченню і він попереджається про наступне вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП (скорочення штату і чисельності працівників), згідно з вимогами законодавства України про працю, не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з цим попередженням. На цей час на позивача поширюється законодавство України про працю;
у трудовій книжці ОСОБА_1 міститься запис від 05 лютого 2015 року про те, що запис № 20 є недійсним. Поновлений на попередній роботі, наказ від 10 червня 2016 року № 2554-к;
за функціональним призначенням та змістовним наповненням директор Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за посадовою інструкцією до виключення цієї посади із структури НБУ, здійснював такі самі (тотожні) функції, що і директор Департаменту з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за посадовою інструкцією;
поновлення працівника на рівнозначній посаді означає, що роботодавець має приймати рішення з цього приводу на свій розсуд, взявши при цьому до уваги згоду працівника і керуючись рівнем компетенції та обсягом повноважень працівника за такою посадою, з урахуванням його кваліфікації, тобто саме на керівника підприємства покладений обов`язок здійснювати кадрові перестановки. Але такі перестановки повинні відбутися за згодою працівника. В протилежному випадку роботодавець повинен внести зміни до штатного розпису щодо ліквідованої посади - відновити її;
20 січня 2021 року НБУ видало наказ "Про заходи щодо організації роботи ОСОБА_1" № 51-по, з яким ОСОБА_1 ознайомлений 20 січня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис. На наказі міститься примітка позивача про те, що такий наказ не відповідає вимогам Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення" та не поновлює в повному обсязі повноваження ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено;
з листа від 20 січня 2021 року, за особистим підписом ОСОБА_1, адресованого Голові НБУ встановлено, що 20 січня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлений з наказом від 10 червня 2016 року № 255-к та попередженням про наступне вивільнення від 04 грудня 2020 року. Також в листі зазначено, що станом на 20 січня 2021 року ОСОБА_1 не було надано посадову інструкцію, не забезпечено робоче місце та видано наказ про допуск до роботи, тому він готовий приступити до роботи з 21 січня 2021 року;
21 січня 2021 року, першим заступником Голови НБУ затверджено посадову інструкцію директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ;
22 січня 2021 року наказом НБУ № 160-к "Про звільнення ОСОБА_1" ОСОБА_1, директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, звільнено з роботи з 25 січня 2021 року за угодою сторін (пункт перший статті 36 КЗпП України);
таким чином, посада введена, установлені посадові обов`язки, що є внутрішньою прерогативою роботодавця. ОСОБА_1 не оспорив у відповідному порядку наказ НБУ від 10 червня 2016 року № 2554-к "Про поновлення на роботі", а лише зазначив свою незгоду з визначеними посадовими обов`язками. З огляду на викладене, суд зробив висновок, що рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі було фактично виконано лише 20 січня 2021 року, коли ОСОБА_1 ознайомився з наказом про його поновлення на роботі від 10 червня 2016 року;
доказів того, що позивач до 20 січня 2021 року був ознайомлений з наказом про його поновлення на роботі від 10 червня 2016 року, відповідачем не надано;
суд першої інстанції не взяв до уваги висновок експерта за результатами судової економічної експертизи, яким визначений розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року, оскільки постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/7498/15-ц (провадження № 61-16500св18) визначено середньоденний розмір заробітної плати позивача у вересні-жовтні 2014 року, що становить 1 461,73 грн, тому суд, враховавши, що позивач просив стягнути кошти за несвоєчасне поновлення на роботі лише з 31 червня 2016 року, вважав за необхідне стягнути кошти за період з 01 липня 2016 року (наступна дата після 31 червня 2016 року) по 20 січня 2021 року (дата ознайомлення із наказом про поновлення на роботі з урахуванням того, що позивач має приступити до виконання своїх посадових обов`язків з 21 січня 2021 року, у розмірі 1 667 833,93 грн (1 461,73 грн х 1 141 день);
середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, факт поновлення відбувся 20 січня 2021 року, тому позивачем не пропущений строк звернення до суду.
При частковому задоволенні позовної вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції врахував практику національного законодавства та Європейського Суду з прав людини, проаналізувавши обставини справи, приймаючи до уваги доводи позивача щодо спричиненої йому моральної шкоди, вважав доцільним, достатнім та обґрунтованим визначити розмір моральної шкоди ОСОБА_1 в сумі 100 000,00 грн, що відповідатиме засадам справедливості та розумності, а також буде достатнім для компенсації спричинених позивачу ОСОБА_1 душевних страждань неправомірними діями відповідача НБУ.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу НБУ задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року скасовано, ухвалене нове судове рішення, яким позов задоволено частково.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі у сумі 76 009,96 грн із відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що НБУ, в порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, виконав рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі тільки 10 червня 2016 року. Тому, врахувавши вимоги статті 236 КЗпП України та висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, вважав, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі у період з 31 березня 2016 року по 09 червня 2016 року, є обґрунтованими.
Суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача про необґрунтований висновок суду першої інстанції, що його позовні вимоги полягали у стягненні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 01 липня 2016 року по 20 січня 2021 року, оскільки у мотивувальній частині своєї позовної заяви ОСОБА_1 зазначив, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду підлягає виплаті за період з 31 березня 2016 року. Зазначення у прохальній частині позовної заяви про стягнення середнього заробітку з 31 червня 2016 року, враховуючи не існування такої дати та невідповідність обставинам, викладеним у тексті позовної заяви, є підставою для з`ясування судом позовних вимог під час підготовчого судового засідання, що судом першої інстанції зроблено не було.
Доводи позивача, що фактично відповідачем рішення суду про поновлення його на роботі було виконано 20 січня 2021 року, коли він ознайомився з наказом про поновлення на роботі, вважав безпідставними з огляду на таке:
з наданих суду доказів вбачається, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі НБУ був виданий 10 червня 2016 року, про поновлення позивача на роботі його було повідомлено листом від 14 червня 2016 року, також відповідач вніс відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 . Та обставина, що ОСОБА_1 не був отриманий лист відповідача від 14 червня 2016 року не свідчить про невиконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, оскільки лист не був отриманий позивачем з його вини, так як був повернутий поштою відповідачу за закінченням терміну зберігання. Листи на адресу позивача про його поновлення на роботі відповідачем направлялися неодноразово, однак жодного разу не були отримані позивачем і поважних причин неотримання цих листів ОСОБА_1 наведено не було. Позивач після рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року до НБУ не з`являвся, відомостей про отримання та пред`явлення ним виконавчого листа про поновлення на роботі до виконання матеріали справи не містять. Дата отримання позивачем виконавчого листа на виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року не зазначена також і в ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року про видачу дублікату виконавчого листа. Отже, роботодавець вжив необхідні заходи та створив належні умови для отримання працівником наказу про його поновлення на роботі, у свою чергу ОСОБА_1 на власний розсуд, свідомо відмовився від його отримання без поважних причин. Також, позивачем не заперечувалося, що він не виходив на роботу після прийняття судом рішення про його поновлення на роботі, при цьому, не надано доказів, що його не було допущено відповідачем до роботи з 31 березня 2016 року. Не врахував суд першої інстанції і процесуальної поведінки позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року лише 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року. Таким чином висновки суду першої інстанції про фактичне виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі 20 січня 2021 року, з моменту ознайомлення позивача з наказом від 10 червня 2016 року, не відповідають обставинам справи та не ґрунтуються на нормах матеріального права, а відтак є помилковими.
Суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача про необґрунтований висновок суду першої інстанції, що його позовні вимоги полягали у стягненні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 01 липня 2016 року по 20 січня 2021 року, оскільки у мотивувальній частині своєї позовної заяви ОСОБА_1 зазначив, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду підлягає виплаті за період з 31 березня 2016 року. Вказав, що зазначення у прохальній частині позовної заяви про стягнення середнього заробітку з 31 червня 2016 року, враховуючи не існування такої дати та невідповідність обставинам, викладеним у тексті позовної заяви, є підставою для з`ясування судом позовних вимог під час підготовчого судового засідання, що судом першої інстанції зроблено не було. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за затримку у виконанні рішення суду про поновлення на роботі підлягають частковому задоволенню, а саме: підлягає стягненню середній заробіток за період з 31 березня 2016 року по 10 червня 2016 року (52 робочих дні) у розмірі 76 009,96 грн.
Доводи апеляційної скарги НБУ про пропуск позивачем строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, суд апеляційної інстанції вважав безпідставними, оскільки аналіз статті 236 КЗпП України свідчить, що у разі затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, роботодавець сплачує працівнику середній заробіток, який є заробітною платою, а відтак з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком.
Щодо позовних вимог про стягнення грошової компенсації моральної шкоди, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 мав право на відшкодування завданої йому моральної шкоди незаконним звільнення. Разом з цим, рішення про поновлення позивача на роботі було прийнято 30 березня 2016 року, трудові права ОСОБА_1 були поновлені 10 червня 2016 року шляхом видачі наказу про його поновлення на роботі, тому з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої затримкою виконання рішення суду про його поновлення на роботі, позивач мав право звернутися до суду до 10 вересня 2016 року, проте звернувся до суду з даним позовом у лютому 2021 року, тобто з пропуском тримісячного строку. Позивачем не зазначені причини пропуску строку звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, доводи позивача, що він був поновлений на роботі лише 25 січня 2021 року апеляційним судом визнані безпідставними, тому колегія суддів не вбачає підстав для поновлення строку звернення до суду з позовними вимогами про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав позивача у 2015 та 2016 роках. Тому у задоволенні позову про стягнення грошової компенсації моральної шкоди слід відмовити саме з цих підстав.
Суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки строк звернення до суду, передбачений статтю 233 КЗпП України, сплив до запровадження Кабінетом Міністрів України карантину, підстав для застосування пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України щодо продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби, немає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:
поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що наказ від 10 червня 2016 року № 2554-к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1" підписаний директором Департаменту персоналу ОСОБА_3. Відповідно до пункту 2 постанови Правління НБУ від 14 квітня 2015 року № 239 втратила чинність постанова Правління НБУ від 19 грудня 2012 року № 547 "Про затвердження Положення про Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ". Посадова інструкція директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ затверджена лише 21 січня 2021 року. 21 січня 2021 року працівниками відповідача, в доповнення до попередження про наступне вивільнення від 04 грудня 2021 року, позивачу запропоновані вакантні посади НБУ, які не відповідають його фаху та досвіду. Такі дії відповідача, на думку позивача, свідчать про свідоме не бажання продовжувати трудові відносини з ОСОБА_1 ;
суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що доказів реального та ефективного виконання рішення про поновлення на роботі позивача, відповідачем суду не надано;
вказує на помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо порушення позивачем строку звернення до суду, оскільки він звернувся з позовом, що розглядається, протягом одного місяця з дня, коли його було допущено до роботи. Вказує, що листи НБУ на адресу ОСОБА_1 не надходили, відділенням поштового зв`язку повідомлення про вручення листів для підпису про підтвердження їх отримання не надавались. Оператору поштового зв`язку не було надано номер телефону позивача для його повідомлення про надходження кореспонденції з описом вкладення (в поштових відправленнях (накладних) зазначався номер телефону НОМЕР_1, замість вірного номеру телефону позивача НОМЕР_2 . Причиною неотримання інших листів є надсилання НБУ таких листів за іншою адресою ( АДРЕСА_1 ), за якою позивач вже більше 9 років не зареєстрований та фактично з лютого 2011 року не проживає;
твердження суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції не врахував процесуальної поведінки позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року, тільки 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року, позивач вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки позивач. через завантаження суду, отримав дублікат виконавчого листа через півроку, а в 2020 року Урядом було оголошено карантин;
разом з цим вказує, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за обставинами справи підлягає стягненню саме з 31 березня 2016 року, але належно не захистив права позивача, суд першої інстанції правильно встановив що, за функціональним призначенням та змістовним наповненням директор Дирекції, здійснював такі ж саме функції, що і директор Департаменту та що роботодавцем було збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які позивач виконував до незаконного звільнення. Тому, на думку позивача, справедливим і ефективним буде стягнення з відповідача середнього заробітку, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту, враховуючи висновок експерта.
Позиція інших учасників справи
У жовтні 2023 року НБУ за підписом представника ОСОБА_2, подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року - без змін.
Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що:
твердження позивача про небажання відповідача продовжувати з ним трудові відносини не відповідає дійсності, оскільки відповідачем на виконання судового рішення видано наказ про поновлення позивача на роботі, доведено зміст цього наказу до позивача, запропоновано приступити до роботи та у день виходу позивача на роботу його було допущено до роботи. Водночас дії позивача свідчать про небажання продовжувати трудові відносини з відповідачем, оскільки протягом п`яти років після поновлення він не з`являвся на роботі не зважаючи на те, що ще у 2017 році отримав середній заробіток за час вимушеного прогулу, не звертався із заявами, не цікавився виконанням відповідачем судового рішення та подав заяву про звільнення одразу після виходу на роботу. В ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 22 березня 2021 року та постанові Київського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у справі № 757/7498/15-ц, під час розгляду питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню зазначено, що: "наказом НБУ від 10 червня 2016 № 2554-к ОСОБА_1 поновлений на роботі, про що йому повідомлено листом НБУ від 14 червня 2016 року № 17-0007/50462 (т. 3 а. с. 182, 184- 186)". Посада, на якій мав бути поновлений позивач, визначена судовими рішеннями у справі № 757/7498/15- ц, тому НБУ поновив позивача на посаді, яку він обіймав до звільнення. Наказ про поновлення позивача на роботі підписаний директором Департаменту персоналу у межах повноважень, визначених наказом НБУ від 30 грудня 2014 року № 214-од "Про розподіл функціональних обов`язків між Головою Національного банку України, його першим заступником, заступниками та окремими структурними підрозділами центрального апарату НБУ". ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України призначений не був, що свідчить про відсутність підстав для застосування відповідного коефіцієнту при визначенні середнього заробітку позивача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у справі № 826/20760/14.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строкна касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 755/3443/21. Витребувано з суду першої інстанції цивільну справу № 755/3443/21.
У жовтні 2023 року матеріали цивільної справи № 755/3443/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 29 вересня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 721/910/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 709/1465/19, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22, від 20 січня 2021 року у справі № 760/2881/19, від 09 грудня 2020 року у справі № 2340/3865/18, від 26 червня 2023 року у справі № 761/9584/15 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що наказом НБУ від 18 жовтня 1999 року № 1822-к ОСОБА_1 призначено на посаду економіста 1 категорії відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю та ліцензування.
Наказом НБУ від 18 грудня 2000 року № 3099-к ОСОБА_1 переведено на посаду провідного економіста відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю та ліцензування за конкурсом.
Наказом НБУ від 29 січня 2002 року № 171-к ОСОБА_1 переведено на посаду головного економіста відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю, як такого, що перебував у кадровому резерві.
Наказом НБУ від 18 вересня 2003 року № 1146-к ОСОБА_1 переведено па посаду головного економіста відділу надання ліцензій та дозволів небанківським установам та іншим особам управління надання індивідуальних ліцензій та дозволів Департаменту державної реєстрації та ліцензування Генерального департаменту банківського нагляду.
Наказом НБУ від 15 листопада 2004 року № 48-к ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника відділу надання ліцензій та дозволів небанківським установам та іншим особам управління надання індивідуальних ліцензій та дозволів Департаменту державної реєстрації та ліцензування Генерального департаменту банківського нагляду, як такого, що перебував у кадровому резерві.
Наказом НБУ від 09 вересня 2005 року № 1478-к ОСОБА_1 переведено на посаду начальника відділу інвестиційних операцій та фондового ринку управління регулювання валютних операцій, пов`язаних з експортом і імпортом капіталу Департаменту валютного регулювання, як такого, що перебував у кадровому резерві.
Наказом НБУ від 23 січня 2008 року № 121-к ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду.
Наказом НБУ від 18 травня 2012 року № 791-К ОСОБА_1 переведено на посаду директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду.
Наказом НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з роботи 30 жовтня 2014 року за вчинений 30 вересня 2014 року прогул (відсутність на роботі більше трьох годин поспіль протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 статті 40 КЗпП України).
Наказом НБУ від 12 січня 2015 року № 33-к "Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к", у пункті 1 наказу відповідача "Про звільнення ОСОБА_1" від 30 жовтня 2014 року № 1881-к цифри та слова "30 жовтня 2014 року" замінено цифрами та словами "17 листопада 2014 року".
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року у справі № 754/35994/14, яке залишене без змін ухвалами Апеляційного суду міста Києва від 05 березня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, позов ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним і його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, задоволено частково.
Визнано незаконними наказ НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к "Про звільнення ОСОБА_1", наказ НБУ від 12 січня 2015 року № 33-к "Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к" та їх скасовано.
Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 листопада 2014 року по 16 грудня 2014 року у розмірі 27 353,08 грн. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року у розмірі 26 109,72 грн. Стягнуто з НБУ в дохід держави витрати по сплаті судового збору у розмірі 534,64 грн.
За правилами передбаченими статтею 367 ЦПК України допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ та присудження заробітної плати ОСОБА_1 з НБУ за один місяць, а саме в сумі 27 353,08 грн.
В іншій частині в задоволенні вимог позову відмовлено.
Наказом НБУ від 03 лютого 2015 року № 626-К ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.
Наказом НБУ від 04 лютого 2015 року № 634-к звільнено ОСОБА_1, директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, з роботи 04 лютого 2015 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року у справі № 757/7498/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі № 757/7498/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено.
Визнано незаконним наказ НБУ від 04 лютого 2015 року № 634-к.
Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ.