ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 січня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/16140/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
ОСОБА_1 - Голубка А.В.,
Державної іпотечної установи - Качан В.В.,
Товариства з обмеженою відповідальністю
"Фінансова компанія "Ліберо" - не з`явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Групп" - не з`явився,
Комунального підприємства
"Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу" - не з`явився,
Державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу" Прошкіна Олександра Васильовича-не з`явився,
ОСОБА_2 - особисто,
ОСОБА_3 - Мельничук І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 (у складі колегії суддів: Шапран В.В. (головуючий), Андрієнко В.В., Буравльов С.І.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2023 (суддя Босий В.П.)
у справі № 910/16140/21
за позовом ОСОБА_1
до Державної іпотечної установи, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Ліберо",
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариства з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Групп", Комунального підприємства "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу", Державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу" Прошкіна Олександра Васильовича, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
про визнання незаконним набуття права власності та витребування майна,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної іпотечної установи, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Ліберо" (далі - ТОВ "ФК "Ліберо") про визнання зобов`язання припиненим та витребування майна.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.12.2015 між Публічним акціонерним товариством "Банк народний капітал" (далі - ПАТ "Банк народний капітал"; Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А" (далі - ТОВ "Ю.С.А"; найменування змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Групп" (далі - ТОВ "Гарант Ойл Групп") укладено кредитний договір № 53/15-К, в забезпечення виконання зобов`язань за яким між Банком та позивачкою було укладено договір іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1.
За договором іпотеки позивачкою передано в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1, з реєстраційним номером 144302180000, вартістю 1 598 000,00 грн.
Також між Банком і ОСОБА_4 укладено договір іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.2, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передано в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_2, з реєстраційним номером 331359280000, вартістю 2 152 000,00 грн.
07.11.2018 ТОВ "ФК "Ліберо" як новий кредитор за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К та іпотекодержатель за договорами іпотеки набуло право власності на квартиру АДРЕСА_2, у зв`язку із чим, за твердженням позивачки, іпотека на квартиру АДРЕСА_1 підлягала припиненню у строк до 21.11.2018.
Проте ТОВ "ФК "Ліберо" в порушення вимог законодавства набуло право власності і на квартиру, що належить позивачці.
За таких обставин ОСОБА_1 просила визнати припиненими з 07.11.2018 всі зобов`язання перед ТОВ "ФК "Ліберо", які виникли з договору іпотеки від 01.15.2015 № 53/15-І.1, а іпотеку такою, що припинена 07.11.2018, та витребувати з незаконного володіння Державної іпотечної установи квартиру АДРЕСА_1 .
11.05.2022 від позивачки надійшла заява про зміну предмета позову, у якій ОСОБА_1 відмовилася від вимоги про визнання припиненими з 07.11.2018 всіх зобов`язань, які виникли з договору іпотеки від 01.15.2015 № 53/15-І.1, а іпотеку такою, що припинена 07.11.2018, та виклала позовні вимоги в новій редакції, відповідно до якої позивачка просила визнати незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ "ФК "Ліберо" права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати зазначений об`єкт нерухомого майна з незаконного володіння Державної іпотечної установи.
Судом першої інстанції до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, було залучено ТОВ "Гарант Ойл Групп", Комунальне підприємство "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу" (далі - КП "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу"), Державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу" (далі - Державний реєстратор) Прошкіна Олександра Васильовича, ОСОБА_2, ОСОБА_3 .
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із висновками суду першої та апеляційної інстанцій, у листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Також у касаційній скарзі наведено орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, який становить 20 000,00 грн.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.11.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/16140/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.12.2023.
Державна іпотечна установа у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
19.12.2023 третя особа ОСОБА_3 безпосередньо до Верховного Суду подав пояснення в порядку статті 42 ГПК, у яких між іншим міститься клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.12.2023 розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 у справі № 910/16140/21 відкладено на 17.01.2024.
ТОВ "ФК "Ліберо", ТОВ "Гарант Ойл Групп", КП "Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу", Державний реєстратор Прошкін О.В. в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
За змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 01.12.2015 між ПАТ "Банк народний капітал" (кредитор) та ТОВ "Ю.С.А." (найменування змінено на ТОВ "Гарант Ойл Групп"; позичальник) укладено кредитний договір № 53/15-К, за умовами якого кредитор з 01.12.2015 відкриває позичальнику поновлювальну відкличну кредитну лінію, а саме надає останньому грошові кошти у загальній сумі 2 500 000,00 грн на поповнення обігових коштів, а позичальник зобов`язався повністю повернути кредитору отриманий кредит до 29.11.2016 та сплачувати 24 % річних від суми кредиту у порядку, визначеному договором (пункт 1.1); у забезпечення виконання зобов`язань позичальника за цим договором сторони укладають договори іпотеки (пункт 2.1); у разі порушення позичальником умов цього договору кредитор має право достроково розірвати цей договір, звернути стягнення на предмет застави та задовольнити за рахунок заставленого майна в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, збитки, іншу заборгованість, платежі та санкції, які передбачені та/або випливають з цього договору, а також втрати, пов`язані зі зверненням стягнення на заставлене майно (пункт 7.5).
01.12.2015 між ПАТ "Банк народний капітал" (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 53/15-І.1, за умовами якого іпотекодержатель має право у випадку невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К у повному обсязі, визначених у пункті 1.1 кредитного договору, отримати задоволення за рахунок майна, заставленого іпотекодавцем, яке складається з двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 76,5 кв. м, вартістю 1 722 800,00 грн (пункт 1.1). Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. за реєстровим № 2340.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 25.11.2015, проведеного Фізичною особою-підприємцем Кожемякіним С.С., ринкова вартість предмета іпотеки складає 1 722 800,00 грн. Сторони оцінюють предмет іпотеки в 1 598 000,00 грн (пункти 1.9, 1.10 договору).
У пункті 6.2 зазначеного договору сторони погодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація здійснюється або за рішенням суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно з домовленістю сторін про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з умовами пунктів 6.2.1, 6.2.2 цього договору. Право вибору способу задоволення вимог іпотекодержателя, визначеного цим договором, належить іпотекодержателю.
Разом із тим 01.12.2015 між Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_4 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 53/15-І.2, за умовами якого іпотекодержатель має право у випадку невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К у повному обсязі, визначених у пункті 1.1 кредитного договору, отримати задоволення за рахунок майна, заставленого іпотекодавцем, яке складається з трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2, загальною площею 99,9 кв. м, загальною вартістю 2 152 000,00 грн (пункт 1.1 договору). Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. за реєстровим № 2338.
31.07.2018 між ПАТ "Банк народний капітал" та ТОВ "ФК "Ліберо" укладено договір відступлення права вимоги № 2 за кредитними зобов`язаннями ТОВ "Гарант Ойл Групп" перед Банком за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К, а також відповідні договори відступлення прав вимоги за іпотечними договорами №53/15-І.1 та № 53/15-І.2, відомості про що були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Оскільки позичальник не виконав своїх зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К, ТОВ "ФК "Ліберо" 07.11.2018 звернуто стягнення на предмети іпотеки за іпотечними договорами № 53/15-І.1 та № 53/15-І.2 шляхом реєстрації права власності на нерухоме майно, що підтверджується інформаційними довідками № 207827170 та № 226203440 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як зазначала позивачка, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 04.03.2019 № 670/5 рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна від 07.11.2018 було скасовано, а у подальшому 20.03.2019 за ТОВ "ФК "Ліберо" було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1, що визнавалося сторонами у справі.
Згодом було проведено ряд реєстраційних дій щодо об`єкта нерухомого майна, що був предметом іпотеки за договором іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1, у зв`язку з відчуженням цього майна на користь інших осіб.
Так, 03.06.2020 зазначений об`єкт нерухомого майна (квартира АДРЕСА_1 ) було зареєстровано на праві власності за Державною іпотечною установою (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 52504903; запис про право власності № 36740852), підстава для державної реєстрації - договір купівлі-продажу нерухомого майна від 03.06.2020, укладений між Державною іпотечною установою як покупцем та громадянином ОСОБА_3 як продавцем.
23.06.2020 Державна іпотечна установа за договором фінансового лізингу № ФЛ20200473 передала зазначену квартиру громадянину ОСОБА_2 у фінансовий лізинг.
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної іпотечної установи, ТОВ "ФК "Ліберо", у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила визнати незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ "ФК "Ліберо" права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати зазначений об`єкт нерухомого майна з незаконного володіння Державної іпотечної установи.
Позивачка, зокрема, посилалася на обставини неправомірності звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 01.12.2015 № 53/15-І.1 та подальших дій щодо відчуження зазначеного об`єкта нерухомого майна, оскільки у ТОВ "ФК "Ліберо" були відсутні підстави для звернення стягнення на належну позивачці квартиру з огляду на погашення заборгованості за кредитним договором за рахунок звернення стягнення на майно за іншим іпотечним договором № 53/15-І.2, у зв`язку із чим припинилося як основне зобов`язання за кредитним договором, так і іпотека за договором від 01.12.2015 № 53/15-І.1.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив та мотивував таке рішення тим, що позивачкою в установленому порядку не доведено обставин повного погашення заборгованості за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 01.12.2015 № 53/15-І.2, а відтак і не доведено обставин припинення іпотеки за іпотечним договором № 53/15-І.1 на момент звернення стягнення на майно. Також, за висновками суду, позивачкою не доведено обставин вибуття спірного майна з власності позивачки поза її волею, що виключає можливість витребування цього майна від Державної іпотечної установи як добросовісного набувача.
Водночас суд зауважив, що позовна вимога про визнання незаконним набуття права власності на квартиру сама по собі є встановленням юридичного факту неправомірності вибуття спірного майна із власності позивачки, отже задоволення такої вимоги не призведе до захисту порушених, на думку ОСОБА_1, прав.
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовано норми матеріального права: статті 1, 4, 17, 35-37 Закону України "Про іпотеку", статті 10, 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", пункти 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, статті 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК),пункт 10 положень про Міністерство юстиції України; порушено норми процесуального права, зокрема статті 14, 236 ГПК; судами нез`ясовно обставини, що мають значення для справи та не досліджено зібрані у справі докази; судами здійснено помилкову кваліфікацію спірних правовідносин та невірно визначено предмет і підстави позову, а відтак безпідставно зазначено про обрання позивачкою неналежного способу захисту порушеного права. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржниця послалася на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 29.09.2021 у справі № 910/17079/19 (щодо застосування статті 14 ГПК); від 05.02.2020 у справі № 759/20387/18, від 14.02.2018 у справі № 127/8068/16-ц (щодо застосування статей 17, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статті 388 ЦК); від 11.09.2019 у справі № 755/7423/17, від 23.11.2022 у справі № 569/25197/21, від 14.12.2022 у справі № 758/168/18, від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, від 06.05.2022 у справі № 607/28363/19, від 19.01.2022 у справі № 607/1588/20, від 03.02.2021 у справі № 278/3367/19-ц (щодо застосування статті 35 Закону України "Про іпотеку", пунктів 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень); від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 21.12.2022 у справі 914/2350/18 (914/608/20) (щодо належного способу захисту у подібних правовідносинах), від 28.06.2023 у справі № 539/5295/21.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
У статті 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина 2).
Отже, частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Так, позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивач як особа, яка подала позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
ОСОБА_1, вважаючи порушеним її право власності на об`єкт нерухомого майна, що був переданий позивачкою в іпотеку в забезпечення виконання кредитних зобов`язань ТОВ "Ю.С.А" (нині - ТОВ "Гарант Ойл Групп") і на який в подальшому кредитором було звернуто стягнення у зв`язку з невиконанням боржником своїх зобов`язань, звернулася до суду з позовом про визнання незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ "ФК "Ліберо" права власності на цей об`єкт нерухомості та його витребування з незаконного володіння Державної іпотечної установи як останнього набувача спірного майна, обґрунтовуючи вимоги обставинами, за якими були відсутні підстави для звернення стягнення на належне позивачці майно.
Таким чином, при вирішенні цього спору необхідним є вирішення питання законності набуття ТОВ "ФК "Ліберо" права власності на спірний об`єкт нерухомого майна та наявність/відсутність підстав для витребування цього майна у останнього його набувача.
Державна іпотечна установа в свою чергу проти позову заперечила та зазначила, що набула право власності на спірне нерухоме майно на відповідній правовій підставі, що свідчить про добросовісність володіння таким майном та відсутність підстав для витребування його на користь позивачки.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина 1 статті 316 ЦК).
Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Одним із судових способів захисту речових прав є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Так, відповідно до статті 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, у частині 1 якої зазначено, що в разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно з частиною 3 статті 388 ЦК якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Отже, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1-3 статті 388 ЦК).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звернула увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (подібні за змістом висновки сформульовано, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).
За змістом частини 5 статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.
Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).