ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 січня 2024 року
м. Київ
справа № 202/7942/20
провадження № 61-4764св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада, ОСОБА_3,
третя особа - Третя дніпровська державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року у складі судді Марченко Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до
ОСОБА_2, Департамента житлового господарства Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення органу приватизації, свідоцтва про право власності на житло, скасування запису про державну реєстрацію права власності, припинення права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про іпотеку та запису про обтяження.
Позовну заяву мотивовано тим, що 06 липня 1963 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради її батьку ОСОБА_4 був виданий ордер на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на сім`ю: дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_2, дочка - позивач у справі.
У 2011 році її з відповідачем батьки померли.
Після їх смерті в квартирі залишилися зареєстрованими вона з сином ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_2 .
Зазначає, що заочним рішенням Індустріального районного суду
м. Дніпропетровська від 14 листопада 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_2 та визнано позивача та її сина такими, що втратили право користування зазначеною вище квартирою.
На підставі вказаного судового рішення 13 січня 2017 року її було знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня
2019 року ОСОБА_1 було поновлено строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, заочне рішення від 14 листопада 2016 року скасовано, а справу призначено до судового розгляду.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2020 року позов ОСОБА_2 був задоволений частково, а саме суд визнав ОСОБА_6 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позову
ОСОБА_2 відмовлено.
Після цього 23 жовтня 2020 року було поновлено її реєстрацію у зазначеній квартирі, отже, вона має право на приватизацію 1/2 частини цього житла.
Водночас з`ясовано, що після визнання її такою, що втратила право користування квартирою на підставі заочного рішення, яке в подальшому було скасовано, рішенням органу приватизації від 10 вересня 2018 року № 3/91-18 квартиру АДРЕСА_1 було передано у приватну власність ОСОБА_2, який отримав на своє ім`я свідоцтво від 10 вересня
2018 року серії № 91-И-18 про право власності на це житло.
Тим самим порушено її право на приватизацію.
Крім того, позивач зазначила, що відповідно до отриманої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 01 грудня 2020 року відповідачем був укладений договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Демуш Є. В., згідно з яким квартиру АДРЕСА_1 було передано ОСОБА_2 в іпотеку ОСОБА_3 в рахунок забезпечення основного зобов`язання на суму 300 000 грн.
На думку позивача, оскільки нею оспорюється право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру, зазначене майно не могло бути предметом іпотеки, у зв`язку з чим договір іпотеки є недійсним.
Посилаючись на викладене, позивач просила:
- визнати недійсним рішення органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 10 вересня 2018 року про передачу квартири
АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло серії
№ НОМЕР_1, видане 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 на цю квартиру;
- скасувати запис № 29532477 про державну реєстрацію права власності на вказану та припинити право власності ОСОБА_2 на квартиру;
- визнати недійсним договір іпотеки від 01 грудня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ;
- скасувати запис про іпотеку № 39462348 та запис про обтяження
№ 39461612, які внесені на підставі договору іпотеки.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду
від 28 лютого 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним рішення органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 10 вересня 2018 року про передачу ОСОБА_2 у приватну власність квартири АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло серії НОМЕР_1, видане 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 на квартиру
АДРЕСА_1 .
Припинено право власності ОСОБА_2 на цю квартиру.
Визнано недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений 01 грудня 2020 року між ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 .
Судові рішення мотивовані тим, що хоча на час приватизації відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири та видачі йому органом приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради свідоцтва про право власності на житло було чинним заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2016 року про визнання позивача такою, що втратила право користування цією квартирою, однак у подальшому вказане заочне рішення суду було скасовано та в задоволенні позову
ОСОБА_2 в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірною квартирою, відмовлено, а тому скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує, ОСОБА_1 не втратила право на проживання та користування квартирою. Відтак, позивач, згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", мала право на приватизацію квартири разом із відповідачем ОСОБА_2, однак приватизація спірної квартири була проведена без згоди та участі позивача.
З урахуванням зазначених вище обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що позивачкою доведено факт порушення її прав діями відповідача ОСОБА_2 та, як наслідок, підстави для часткового задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
До Верховного Суду 30 березня 2023 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2022 року справа
№ 2004/1979/12, постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року справа
№ 295/3551/19, від 24 лютого 2022 року справа № 185/9601/18, від 27 травня
2020 року справа № 442/2771/17, від 15 червня 2022 року справа № 552/1123/20.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надала суду жодних належних та достовірних доказів щодо проживання у спірній квартирі, доказів щодо підтримання спірного майна у належному стані, доказів щодо сплати будь-яких комунальних чи інших послуг тощо. Крім того, позивач не надала доказів, які в вказували на те, що вона з 2011 року до 2020 року вчиняла будь-які дії щодо оформлення себе як наймача квартири чи вчиняла дії щодо приватизації спірного житла. Зазначає, що він оформив на себе право наймача на спірну після смерті своїх батьків, а позивач на той момент не була членом його сім?ї ОСОБА_2, а була лише близьким родичом.
Посилався на те, що договір іпотеки є правомірним правочином, оскільки на момент передачі майна в іпотеку він був одноосібним власником спірної квартири та мав право її передави в якості забезпечення виконання зобов`язання.
Вважав, що у зв`язку із невиконанням ним умов договору позики іпотекодержатель ОСОБА_3 має право на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження у договорі шляхом визнання за собою права власності на це майно.
Зазначає, що 28 лютого 2023 року до початку судового засідання до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання від ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи у зв`язку із тим, що про наявність рішення суду першої інстанції та про розгляд справи апеляційним судом він дізнався лише 28 лютого 2023 року, однак суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання та розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_3 .
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відзив на касаційну скаргу
У вересні 2023 року від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому міська рада підтримала доводи та вимоги касаційної скарги ОСОБА_2 .
Встановлені судами фактичні обставини справи
06 липня 1963 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 був виданий ордер на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на сім`ю: дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_2, дочка
ОСОБА_7 .
У 2011 році основний квартиронаймач ОСОБА_4 та його дружина ОСОБА_5 померли.
Після їх смерті в квартирі залишилися зареєстрованими ОСОБА_2, ОСОБА_8 та її син ОСОБА_6 .
У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Індустріального районного суду
м. Дніпропетровська з позовом, в якому просив визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська
від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково та визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного судового рішення 13 січня 2017 року ОСОБА_1 було знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Після цього, в 2018 році ОСОБА_2 звернувся до органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради з заявою про передачу йому у приватну власність квартири
АДРЕСА_1 .
За результатами розгляду цієї заяви органом приватизації було прийнято рішення від 10 вересня 2018 року № 3/91-18 про передачу квартири у приватну власність ОСОБА_2 .
На підставі цього рішення 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 було видано свідоцтво серії №91-И-18 про право власності на зазначену квартиру.
В подальшому, у травні 2019 року, відповідач ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про перегляд вказаного заочного рішення.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня
2019 року ОСОБА_1 було поновлено строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, заочне рішення від 14 листопада 2016 року скасовано, а справу призначено до судового розгляду.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2020 року позов ОСОБА_2 був задоволений частково, а саме суд визнав ОСОБА_6 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позову
ОСОБА_2 відмовлено.
23 жовтня 2020 року було поновлено реєстрацію ОСОБА_1 у квартирі
АДРЕСА_1 .
Також судами установлено, що 01 грудня 2020 року ОСОБА_2 з
ОСОБА_3 уклав договір іпотеки, відповідно до якого передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунк виконання у строк до 07 грудня 2020 року зобов`язання за договором позики грошей на суму 300 000 грн.
Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує права або інтереси.
Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.