ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2024 року
м. Київ
справа № 235/8612/19
провадження № 61-4233св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 січня 2022 року у складі судді Клікунової А. С., додаткове рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року у складі судді Клікунової А. С., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 березня 2023 року у складі колегії суддів: Халаджи О. В., Канурної О. Д., Космачевської Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів оренди нежитлового приміщення недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вона та ОСОБА_2 є власниками магазину універсальних товарів " ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 280,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування від 12 грудня 2014 року.
Вона та ОСОБА_2 були пов`язані родинними стосунками, зокрема її колишній чоловік ОСОБА_7, з яким вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з 09 вересня 2000 року до 28 травня 2019 року, є сином відповідача ОСОБА_2 .
Магазин універсальних товарів "Універсам" побудований позивачкою та її чоловіком. Однак, у зв`язку з тим, що ОСОБА_7 є посадовою особою, право власності на зазначене нерухоме майно було зареєстроване за його батьком ОСОБА_2, який надалі подарував 1/2 частку зазначеного нерухомого майна ОСОБА_7, а він, в той же день, подарував її позивачці.
З травня 2019 року, після розірвання шлюбу, укладеного між нею та
ОСОБА_7, вона почала отримувати прибуток за використання належної їй 1/2 частки магазину. Домовленості з ОСОБА_2 щодо поділу магазину між ними не було.
У жовтні 2019 року відповідач припинив сплачувати за використання належної їй 1/2 частки магазину та позбавив її права користування нерухомим майном.
Надалі їй стало відомо, що вона нібито 30 червня 2017 року уклала договір оренди нежитлового приміщення з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2
(далі - ФОП ОСОБА_2 ), за умовами якого безоплатно передала йому в оренду приміщення магазину площею 120 кв. м, для здійснення підприємницької діяльності, на строк до 31 грудня 2017 року, з правом пролонгації договору.
30 червня 2017 року ФОП ОСОБА_2 уклав з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3 ) договір оренди нежитлового приміщення, а саме - 85 кв. м першого поверху в магазині " ІНФОРМАЦІЯ_2" за адресою:
АДРЕСА_1, для здійснення роздрібної торгівлі продуктовими товарами, алкогольними напоями та тютюновими виробами на строк до 31 грудня 2017 року, з правом пролонгації.
30 червня 2017 року ФОП ОСОБА_2 уклав з ФОП ОСОБА_5 договір оренди нежитлового приміщення, а саме - 120 кв. м другого поверху в магазині " ІНФОРМАЦІЯ_2" за адресою: АДРЕСА_1, для надання комп`ютерних та адміністративно-офісних послуг, на строк до 31 грудня 2017 року з правом пролонгації.
01 жовтня 2018 року ФОП ОСОБА_2 уклав з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4 ) договір оренди нежитлового приміщення, а саме - 35 кв. м на першому поверсі в магазині " ІНФОРМАЦІЯ_2" за адресою: АДРЕСА_1, для здійснення роздрібної торгівлі продуктовими товарами, алкогольними напоями та тютюновими виробами на строк до 31 грудня 2018 року, з правом пролонгації.
Посилаючись на те, що вона не підписувала договір оренди від 30 червня 2017 року, не мала наміру безоплатно передавати в оренду ОСОБА_8 належну їй 1/2 частку магазину, позивачка, з урахуванням заяви від 19 червня 2020 року про відмову від частини позовних вимог, просила:
визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 30 червня 2017 року № 1, укладений між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3, предметом якого є приміщення площею 85 кв. м, розташоване в будинку магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 30 червня 2017 року № 1 (з додатками від 25 червня 2018 року), укладений між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_5, предметом якого є приміщення площею 85 кв. м, розташоване в будинку магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 01 жовтня 2018 року № 1, укладений між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_4, предметом якого є приміщення площею 35 кв. м, розташоване в будинку магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 січня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела, що відповідачі порушили її переважне право, а тому відсутні правові підстави для задоволення її позовних вимог.
Короткий зміст додаткового рішення суду першої інстанції
Додатковим рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року задоволено заяви відповідачів про розподіл судових витрат.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4,
на відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу по 18 000,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу 20 000,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 на відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу 19 000,00 грн.
Додаткове рішення мотивовано тим, що відповідачі довели належними та допустимими доказами суму фактично сплачених (понесених) ними витрат на професійну правничу допомогу. Із заявою про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу позивачка не зверталася.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 січня 2022 року залишено без змін.
Додаткове рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачами у суді першої інстанції, змінено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ними у суді першої інстанції, по 10 000,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним у суді першої інстанції, 20 000,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ними у суді апеляційної інстанції, по 5 000,00 грн.
У задоволенні заяви ОСОБА_2 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним у суді апеляційної інстанції, відмовлено.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що, обставини, на які посилається ОСОБА_1 у позовній заяві, не стосуються змісту оспорюваних правочинів, а тому не є підставою для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 203 Цивільного Кодексу України (далі -
Урахувавши критерій співмірності, складність справи, обсяг і складність виконаної адвокатом роботи, виходячи з конкретних обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що зазначені відповідачами судові витрати є завищеними, а тому додаткове рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення розміру правничої допомоги, яка підлягає відшкодуванню на користь відповідачів.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
24 березня 2024 року ОСОБА_1, через систему "Електронний Суд" подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 січня 2022 року, додаткове рішення цього ж суду від 21 лютого 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 08 березня 2023 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 14 листопада 2018 року у справі
№ 2-383/2010, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
А також заявниця посилається на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин статтю 774 ЦК України. Не звернули уваги на те, що ОСОБА_2 передав нерухоме майно у користування інших осіб (піднайм) без її згоди, чим порушив її право на безперешкодне користування своїм майном.
Суд першої інстанції, з яким помилково погодився апеляційний суд, не звернув увагу на доводи позивачки про те, що вона не отримувала орендну плату за користування належним їй нерухомим майном, що спростовує твердження відповідачів про укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору оренди нежитлового приміщення від 30 червня 2017 року, оскільки такий договір відповідно до статті 759 ЦК України є оплатним. Розмір орендної плати є істотною умовою договору оренди, недосягнення якої є підставою для визнання правочину недійсним.
Крім того, ОСОБА_2 не довів укладення між ними договору оренди нежитлового приміщення від 30 червня 2017 року, оскільки не надав його оригіналу, що унеможливило проведення почеркознавчої експертизи, що також дає підстави для висновку про те, що такий договір не було укладено ані усно, ані письмово.
Отже, суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, не надали їм належної оцінки, а тому дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні її позовних вимог.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суди допустили порушення норм процесуального права, зокрема не врахували, що відповідачі не подали відповідних заяв до закінчення судових дебатів, позивачка їх не отримувала, а тому була позбавлена можливості подати свої заперечення стосовно розміру витрат на професійну правничу допомогу.
08 травня 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_5 надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1, які є ідентичними за змістом, в яких, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідачі просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзиви містять клопотання про поновлення строку для їх подання, мотивовані тим, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження представник відповідачів адвокат Мендрух О. М. засобами поштового зв`язку не отримав, а ознайомився з її змістом у Єдиному державному реєстрі судових рішень 01 травня 2023 року.
Зважаючи на те, що матеріали касаційного провадження містять поштове повідомлення про вручення представнику відповідачів адвокату Мендруху О. М. копії ухвали по відкриття касаційного провадження та касаційної скарги 09 травня 2023 року, відсутні підстави для вирішення клопотання про поновлення строку для подання відзивів на касаційну скаргу, оскільки зазначений процесуальний строк відповідачами не пропущено.
У відзивах на касаційну скаргу, містяться клопотання про закриття касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, викладено не у подібних правовідносинах.
Також просить стягнути з ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції по 10 000,00 грн на користь кожного.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 24 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2023 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано із Красноармійського міськрайонного суду Донецької областіматеріали справи № 235/8612/19; надано учасникам справи строк для подання відзиву, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали.
У травні 2023 року матеріали справи № 235/8612/19 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
ОСОБА_1 та ОСОБА_7 (син відповідача ОСОБА_2 ) перебували у зареєстрованому шлюбі, який 28 травня 2019 року розірвано.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками магазину універсальних товарів " ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 280,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, по 1/2 частці кожний.
З 19 грудня 2014 року ОСОБА_1 була зареєстрована як фізична особа -підприємець. 18 вересня 2017 року її підприємницьку діяльність припинено.
01 квітня 2015 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_5 укладено договір № 4 оренди нежитлового приміщення, площею 120 кв. м на другому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
09 листопада 2015 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_5 укладено додаткову угоду № 4 до договору оренди нежитлового приміщення, за умовами якої, орендар зобов`язався з 01 березня 2016 року сплачувати орендну плату за приміщення у сумі 6 000,00 грн наперед, не пізніше 30 числа (включно) минулого місяця - готівкою або безготівковим платежем на рахунок орендодавця.
01 січня 2016 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_10 укладено договір № 1 оренди нежитлового приміщення, зокрема, площею 35 кв. м
(з торговим залом 30 кв. м) на першому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
01 лютого 2016 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір № 1 оренди нежитлового приміщення, зокрема, площею 85 кв. м та
21 кв. м на першому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
30 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір б/н оренди нежитлового приміщення, загальною площею 120 кв. м, розташоване в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
30 червня 2017 року між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір № 1 оренди нежитлового приміщення, зокрема, площею 85 кв. м на першому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
30 червня 2017 року між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_5 укладено договір № 1 оренди нежитлового приміщення, площею 120 кв. м на другому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
25 червня 2018 року між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_5 укладено додаткову згоду № 5 до договору оренди нежитлового приміщення, за умовами якої, орендар зобов`язався сплачувати з 01 вересня 2018 року орендну плату за приміщення у сумі 9 000,00 грн наперед, не пізніше 30 числа (включно) минулого місяця - готівкою або безготівковим платежем на рахунок орендодавця.
01 жовтня 2018 року між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_4 укладено договір № 1 оренди нежитлового приміщення, площею 35 кв. м (з торговим залом 30 кв. м) на першому поверсі в будівлі магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2", за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 03 жовтня 2019 року зареєстроване кримінальне провадження № 12019050410002108 за заявою ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 всупереч встановленому законом порядку, самовільно вимагає грошові кошти від орендарів приміщення за адресою: АДРЕСА_1, незважаючи на те, що орендодавцем є заявник.
Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 листопада 2020 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів оренди нежитлового приміщення недійсними, закрито.
Роз`яснено ОСОБА_1 право на звернення до суду із цими вимогами в порядку господарського судочинства.
Постановою Донецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 листопада 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Правове обґрунтування
У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до частин першої, третьої статті 774 ЦК України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частин першої-третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1, як на підставу для визнання договору оренди нежитлових приміщень від 30 червня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_2, недійсним, посилалася на те, що вона не пам`ятає чи підписувала зазначений договір, що дає підстави для висновку про підробку договору та її підпису у ньому, а отже нікчемність такого правочину. Крім того, позивачка зазначала, що якщо вона його й підписала то вчинила такі дій під впливом обману, з боку колишніх родичів, що вказує на фіктивність такого договору.
Щодо визнання недійсними договорів оренди (піднайму), укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, позивачка зазначала, що ОСОБА_2 уклав відповідні договори без її згоди, тобто з порушенням вимог статті 774 ЦК України, що є підставою для визнання їх недійсними.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Надалі позивачка відмовилася від позовних вимог про визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень від 30 червня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 .
Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 19 червня 2020 року закрито провадження у справі 235/8612/19 в частині позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 30 червня 2017 року.
Зважаючи на наведене судам попередніх інстанцій належало перевірити дотримання ОСОБА_2 вимог статті 774 ЦК України під час укладення договорів піднайму житлових приміщень з ОСОБА_3, ОСОБА_4,
ОСОБА_5 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з їх недоведеності. Зокрема, позивачка не довела, що укладення оспорюваних договорів відбулося з порушенням статей 203, 215 ЦК України.
Перевіряючи доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, Верховний Суд виходить з такого.
На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів (обставини, на які посилається сторона позивача) і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Водночас колегія суддів зазначає, що необхідно виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 Великою Палатою Верховного Суду вирішувався спір про визнання договору іпотеки недійсним, де сформульовано висновок про те, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.