Постанова
Іменем України
05 січня 2024 року
м. Київ
справа № 761/40240/21
провадження № 61-13013св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_1,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2023 року у складі судді: Притули Н. Г., та постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Білич І. М., Гаращенко Д. Р.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У листопаді 2021 року акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "Державний експортно-імпортний банк України", банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним договору дарування.
Позовна заява мотивована тим, що 13 лютого 2007 року між ОСОБА_2 та банком укладений кредитний договір за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 153 740,98 швейцарських франків, строком до 13 лютого 2028 року.
Для забезпечення виконання умов кредитного договору, між банком та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, а з ОСОБА_1 укладено договір поруки.
У зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору в частині повернення грошових коштів, банк звернувся до суду з позовом про солідарне стягнення заборгованості з позичальника та поручителя.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року в справі № 753/15547/14-ц стягнуто заборгованість.
Позивач зазначав, що відповідач ОСОБА_1, знаючи про відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, знаючи обов`язок її як поручителя сплатити заборгованість за кредитним договором, за договором дарування від 23 вересня 2014 року подарувала 3/4 частин квартири власному сину. А тому, оскільки ОСОБА_1 подарувала частину квартири з метою уникнення відповідальності за кредитним договором, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Банк просив:
визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 23 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_1, який посвідчено державним нотаріусом Першої Київської нотаріальної контори Ревою І. М. та зареєстровано в реєстрі за № 8-893.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2023 року позов АТ "Державний експортно-імпортний банк України" задоволено.
Визнано недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 23 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_1, який посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Рева І. М., зареєстрований в реєстрі за № 8-983.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
вислухавши представників сторін, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог за наступних підстав. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;
цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування, купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Зокрема, дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов`язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами;
дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов`язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами.
відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину;
під час примусового виконання рішення суду з ОСОБА_1 на користь позивача стягнуто 5 312,29 грн. В той же час, ОСОБА_2 не сплатила заборгованість, навіть частково. Як встановлено судом, за договором дарування частини квартири від 23 вересня 2014 року, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_1 частини квартири АДРЕСА_2 . Представник відповідачів в судовому засіданні зазначала, що квартира дійсно використовується відповідачем ОСОБА_1 для проживання його та сім`ї, однак не надала суду доказів, що відповідач ОСОБА_1 дійсно разом із сім`єю проживає в квартирі АДРЕСА_2 . В той же час, реєстрація місця проживання у вказаній квартирі не свідчить про його використання для проживання;
при зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що після отримання ухвали суду про відкриття провадження у справі ОСОБА_1 подарувала частину спірної квартири та вчинила дії, спрямовані на ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості. Однак представник відповідача в судовому засіданні зазначила, що на повідомленні про вручення документів від суду проставлено підпис не ОСОБА_1, що підтверджується копією висновку експерта від 13 січня 2023 року. Суд не може прийняти до уваги зазначене представником відповідача, оскільки така експертиза проведена по копії документу, що суперечить положенням пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 № 53/5. Крім того, зазначене представником відповідача не свідчить про не обізнаність відповідача про відкриття провадження у справі;
суд врахував, що за договором дарування земельної ділянки від 19 вересня 2014 року ОСОБА_1 подарувала власному сину ОСОБА_1 належну їй земельну ділянку площею 0,25 гектарів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . За договором дарування від 19 вересня 2014 року також ОСОБА_1 подарувала власному сину будинок загальною площею 55,00 кв. м, що розташований на земельній ділянці площею 0,25 гектарів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . В червні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до Господарського суду м. Києва із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність та зазначила, що банком розпочато процедуру примусового стягнення заборгованості. В цій заяві зазначено інформацію про членів сім`ї заявника - мати - ОСОБА_1 . Ухвалою господарського суду м. Києва від 15 вересня 2021 року в справі №910/10606/21 відмовлено ОСОБА_2 у відкритті провадження у справі про її неплатоспроможність;
таким чином, з урахуванням встановлених в судовому засіданні обставин, суд вважав, що дії ОСОБА_1 по відчуженню належної їй 2/3 частки квартири своєму сину ОСОБА_1, при наявності заборгованості за кредитом, в провадженні суду позовної заяви про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 коштів, вказують на те, що оспорюваний правочин вчинено нею без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов`язань. ОСОБА_1 відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості, майно відчужено на підставі безвідплатного договору близькому родичу - сину, а також що, після відчуження спірного майна у ОСОБА_1 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїм зобов`язанням перед кредитором. Наведені підстави відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) свідчать про фіктивність оспорюваного правочину та необхідність визнання його недійсним;
представник відповідачів звернулась до суду із заявою про застосування позовної давності в якій зазначила, що позивач мав об`єктивну можливість знати про укладений відповідачами договір, так як інформація з Державного реєстру прав на нерухоме майно знаходиться у вільному доступі. Крім того, позивач міг дізнатися з матеріалів виконавчого провадження про укладення оскаржуваного договору. Однак позивач звернувся до суду з позовом 09 листопада 2021 року, тобто з пропуском трирічного строку. Представник позивача в свою чергу вказав, що про укладення оспорюваного договору він дізнався в липні 2021 року при ознайомленні з матеріалами справи Господарського суду м. Києва за заявою ОСОБА_2 про неплатоспроможність. Крім того, суд врахував, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, до реєстрації права власності ОСОБА_1 на частини спірної квартири не містив інформацію про належність ОСОБА_1, як поручителю зазначеної квартири на праві власності. Представник відповідачів не надав суду доказів, що ОСОБА_1, як поручитель повідомляла Банк про належність їй частини квартири на праві власності. Оскільки матеріали справи не містять доказів, що позивач міг знати про належність відповідачу на праві власності зазначеної квартири та про укладення оспорюваного договору, суд зробив висновок про відмову в задоволенні заяви представника відповідачів про застосування позовної давності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Балійчук Л. І. та апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Балійчук Л. І. залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
23 вересня 2014 року відповідач ОСОБА_1 відчужила своє майно після пред`явлення - 02 вересня 2014 року позову до неї про стягнення заборгованості. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 02 вересня 2014 року було відкрито провадження у справі №753/15547/14-ц за позовом АТ "Державний експортно-імпортний банк України" до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Судове засідання призначене на 13 жовтня 2014 року (а. с. 15 т. 1). Відповідно до матеріалів справи №753/15547/14-ц, вказана ухвала про відкриття провадження у справі разом з копією позовної заяви з додатками направлялась на колишню адресу проживання відповідачів та третьої особи ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ). На момент укладення оспорюваного договору дарування (23 вересня 2014 року), ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_1 були зареєстровані за однією адресою: АДРЕСА_4 . Також матеріали справи №753/15547/14-ц містять повідомлення про отримання поштових відправлень, згідно з яких, ОСОБА_1 отримала ухвалу про відкриття провадження у справі 15 вересня 2014 (відправлення № 0209907317737) (а. с. 16-17 т. 1).
представник відповідачів вказувала на те, що на повідомленні про вручення документів від суду (а. с. 17 т. 1) проставлено підпис не ОСОБА_1, що підтверджується Висновком експерта від 13 січня 2023 року. Колегія апеляційного суду з огляду на те, що експертиза проведена по копії документа, погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що вказаний висновок експерта не може бути належним та допустимим доказом (пункт 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5);
в свою чергу позичальник ОСОБА_2 отримала ухвалу про відкриття провадження 18 вересня 2014 року (відправлення № 0209907317745). Крім того, позивачем надано копію заяви ОСОБА_1 від 07 жовтня 2014 року до Дарницького районного суду міста Києва у справі №753/1554/14. У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначає, що "13 жовтня 2014 року об 11 год. 45 хв. в Дарницькому районному суді міста Києва відбудеться судове засідання, за позовом ПАТ "Укрексімбанк" до мене та ОСОБА_2, справа №753/154/14-ц. Усі документи і повістку я отримала недавно…" (а. с. 128 т. 1).
рішенням Дарницького районного суду міста Києва у справі 753/15547/14-ц від 17 грудня 2015 року позов АТ "Державний експортно-імпортний банк України" до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено та солідарно стягнуто з останніх заборгованість за кредитом у загальному розмірі 126 368,74 швейцарських франків та 1 079 239,38 грн. У вказаному рішення суду, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про розгляд справи були повідомлені належним чином з посиланням на конкретні аркуші справи (а.с. 18 т. 1). Тому колегія апеляційного суду відхиляє доводи апеляційних скарг та вважає, що відповідач ОСОБА_1 отримала процесуальні документи у справі №753/154/14-ц, була обізнана про звернення банку до суду з відповідним позовом до неї, та відкриття 02 вересня 2014 року судом першої інстанції провадження у справі про солідарне стягнення з неї заборгованості за кредитним договором.
майно відчужене на підставі безвідплатного договору. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Судом встановлено, що відповідно до договору дарування частини квартири від 23 вересня 2014 року, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_1 частини квартири АДРЕСА_2 . Майно відчужене на користь близького родича. ОСОБА_1 є сином ОСОБА_1, що вбачається з пункту 1 оспорюваного договору дарування частини квартири від 23 вересня 2014 року. Після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_1 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором;
згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17-ц зроблено висновок, що з конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.
колегія апеляційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції, що при укладенні договору дарування частки квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Зокрема, ОСОБА_1 відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості, майно відчужено на підставі безвідплатного договору близькому родичу - сину, а також що, після відчуження спірного майна у ОСОБА_1 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїм зобов`язанням перед кредитором. Під час розгляду справи апеляційний суд врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Колегія апеляційного суду вважала, що ОСОБА_1 - боржник (дарувальник), яка відчужила майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина ОСОБА_1, після пред`явлення до неї позову банку про стягнення заборгованості, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами стосовно кредитора, оскільки уклала договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Отже, відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. При цьому, та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства;
представник відповідачів звернулась до суду із заявою про застосування позовної давності. Вказана заява обґрунтована тим, що позивач мав об`єктивну можливість знати про укладений відповідачами договір, так як інформація з Державного реєстру прав на нерухоме майно знаходиться у вільному доступі. Крім того, позивач міг дізнатися з матеріалів виконавчого провадження про укладення оскаржуваного договору. Однак позивач звернувся до суду з позовом 09 листопада 2021 року, тобто з пропуском трирічного строку. Представник позивача, заперечуючи проти застосування наслідків спливу позовної давності, вказував, що про укладення оспорюваного договору він дізнався у липні 2021 року при ознайомленні з матеріалами справи господарського суду міста Києва за заявою ОСОБА_2 про неплатоспроможність. А також, вказував, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, до реєстрації права власності ОСОБА_1 на частини спірної квартири не містив інформацію про належність ОСОБА_1 як поручителю зазначеної квартири на праві власності, вказана інформація банку не повідомлялася. Колегія апеляційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що позивачам строк звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору - не пропущений, оскільки матеріали справи не містять доказів, що позивач міг знати про належність відповідачу на праві власності зазначеної квартири та про укладення оспорюваного договору.
Аргументи учасників справи
01 вересня 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року, у якій просила:
оскаржені судові рішення скасувати;
ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову;
стягнути з банку судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 листопада 2020 року у справі № 760/21747/19; від 31 липня 2019 року у справі № 910/13042/18; від 16 липня 2019 року у справі № 904/4514/18; від 13 серпня 2019 року у справі № 910/15721/18; від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17.
нерухоме майно, що є подарунком за спірним договором, юридично та фактично було передано ОСОБА_1, який проживає у цій квартирі з 2016 року разом зі своєю сім`єю, що підтверджується фактом реєстрації його місця проживання у ній. Висновок суду про те, що реєстрація місця проживання у вказаній квартирі не свідчить про його використання для проживання є неправильним. Оскільки дарунок за спірним договором було передано дарувальником і прийнято обдаровуваним та він використовувався ОСОБА_1 та його сім`єю впродовж восьми років, спірний договір не може бути визнаний недійсним з причин його фіктивності. Однак суди не взяти до уваги докази фактичної передачі нерухомого майна, проживання та користування ОСОБА_1 своєю власністю, не урахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25 листопада 2020 року у справі № 760/21747/19;
суди не урахували висновки Верховного суду, викладені у постановах від 13 серпня 2019 року у справі № 910/15721/18 та від 16 липня 2019 року у справі № 904/4514/18 стосовно того, що за відсутності встановлених законом, судом або договором обмежень відчуження майна, тобто відсутності між сторонами відносин майнової поруки стосовно відчуженого майна, не є правовою підставою для визнання оспореного правочину недійсним. Окрім цього, у справі № 910/13042/18 Верховний Суд підкреслив, що позивачем недоведено наявність ознак фіктивності при вчиненні оспорюваного договору купівлі-продажу, а також порушення його права чи інтересу відповідачами шляхом укладення такого договору;
позивачем не доведено наявність ознак фіктивності при вчиненні оспорюваного договору дарування, а також порушення його права чи інтересу відповідачами шляхом укладення такого договору та відповідно необхідність його відновлення у зв`язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими;
на момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 була власником частини квартири, які є предметом договору дарування, мала право розпоряджатися ними на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало під арештом, ні під заставою, відтак, дії ОСОБА_1 з відчуження належного їй на праві власності нерухомого майна не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою, водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорений договір дарування є фіктивним згідно статті 234 ЦК України або що укладення договору дарування порушує права та інтереси позивача;
стосовно висновку суду про те, що оспорюваний правочин вчинено фіктивно, оскільки на момент відчуження існувала заборгованість за кредитом, то він є необґрунтованим, оскільки кредит було забезпечено іпотечним майном і умовами кредитного та іпотечного договорів передбачалося задоволення вимог кредитора першочергово за рахунок іпотечного майна;
щодо висновків судів про те, що оспорюваний договір є недійсним так як укладений безвідплатно, то сам факт того, що договір було укладено безоплатно не є підставою вважати його фіктивним. Суди, визнаючи оспорюваний правочин недійсним, не застосували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17;
висновки судів про те, що ОСОБА_1 була обізнана про звернення банку до суду з відповідним позовом до неї та про відкриття провадження у справі, так як вона отримала процесуальні документи у справі, зроблено з порушенням норм процесуального права. Суди неправомірно взяли до уваги копію поштового повідомлення, оригінал якого відсутній, при цьому незаконно не прийняли до уваги висновок експерта, тільки лише на тій підставі, що вона проведена не на підставі оригіналу документу, чим проявили формалізм, необ`єктивність та упередженість у розгляді справи. На наданому представником позивача повідомленні про вручення відсутній підпис одержувача, зазначене лише прізвище " ОСОБА_6" та підкреслено, що отримало особисто. При цьому, факт отримання ОСОБА_1 поштового відправлення спростовується доданим до заперечення висновком експерта. Надані позивачем копія поштового відправлення та копія заяви від 07 жовтня 2014 року викликають сумнів з приводу їх достовірності, так як ОСОБА_1 ухвала 15 вересня 2014 року не отримувалась, прізвище " ОСОБА_6" написано не її рукою, що видно візуально. ОСОБА_1 вважає, що така подія як вручення їй 15 вересня 2014 року ухвали суду про відкриття провадження відсутня і позивачем не надані інші докази наявності такої події;
суди дійшли невірного висновку, що позивач не пропустив позовної давності. Позивач мав об`єктивну можливість знати про укладений відповідачами договір, враховуючи те, що Інформація з Державного реєстру прав на нерухоме майно знаходиться у вільному доступі, надається користувачам, які зареєструвалися на офіційному веб-сайті Мін`юсту з використанням електронного цифрового підпису чи іншого альтернативного засобу ідентифікації особи. Крім того, наявність у позивача об`єктивної можливості дізнатись про укладений договір між Відповідачами підтверджується доказами, які сам представник Позивача надав до суду, а саме постановою про відкриття виконавчого провадження від 14 травня 2018 року. 04 червня 2018 року старшим державним виконавцем Дарницького районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Тущенком П. Л. була винесена постанова про накладення арешту на майно, що належить боржнику ОСОБА_1 . Тобто, вже з моменту звернення Позивача до Дарницького районного відділу державної виконавчої служби м. Київ він мав об`єктивну можливість дізнатися про укладений оспорюваний правочин, просто зробивши витяг з Державного реєстру нерухомого майна самостійно або з допомогою державного виконавця. Із цим позовом Позивач звернувся 09 листопада 2021 року, що свідчить про те, що позивач пропустив позовну давність і для задоволення вимог про визнання недійсним договору дарування;
попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він очікує понести у зв`язку із розглядом касаційної скарги у Верховному Суді, а саме витрати на професійну правничу допомогу складають 20 000 грн та судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 4 540 грн.
У жовтні 2023 року АТ "Державний експортно-імпортний банк України" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення.
Відзив мотивований тим, що:
Хронологія подій полягає в наступному: 13.02.2007 - укладання кредитного договору та договору іпотеки. 2008-2012 - укладання додаткових угод з метою зменшення кредитного навантаження. 02.06.2010-укладання.договору поруки. 04.04.2014/11.04.2014 - звернення позичальника щодо реструктуризації боргу. 30.04.2014 - відповідь на звернення Позичальника/вимога сплатити прострочений борг. 25.07.2014 - відчуження будинку та земельної ділянки Позичальником. 20.08.2014 - направлення позовної заяви про стягнення боргу до Дарницького суду м. Києва. 02.09.2014 - відкриття Дарницьким р/с м. Києва провадження у справі про стягнення боргу.19.09.2014 - відчуження будинку та земельної ділянки Поручителем. 23.09.2014 - відчуження частки квартири Поручителем. Така хронологія подій наглядно свідчить про спланованість дій Позичальника та Поручителя з метою відчуження власного нерухомого майна задля унеможливлення звернення стягнення на нього в майбутньому. При цьому наступні фактори є ключовими і суди першої та апеляційної інстанцій вірно; надали їм оцінку: час укладання правочину (під час існування простроченої заборгованості); форма відчуження майна - дарування (безоплатна); відчуження нерухомості на користь сина; відчуження всього наявного у Відповідача-1 нерухомого майна (з пояснень Відповідача 1 вбачається, що подарувавши все своє нерухоме майно, сину, вона наразі мешкає в житловій квартирі яка передана Банку в іпотеку, і належить донці ( ОСОБА_7 );
Верховний Суд в постанові від 19 квітня 2023 року у справі 607/8502/21 зазначив наступне: "таким чином, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування, не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення стати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено судове рішення про стягнення коштів або відкрито судове провадження у справі за позовом до-нього про стягнення коштів відкрито виконавче провадження, та його найближчі родичі (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення- стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом";
в постанові від 03 липня 2019 року № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета, є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Тобто Верховний Суд характеризуючи ознаки фраудаторних правочин, акцентував, увагу на меті укладання такого договору; як складової ознаки його недійсності. З оскаржуваних рішень вбачається, що мета укладання оскаржуваного договору | дарування була досягнута Дарувальником,- оскільки в ході примусового виконання рішення у справі 753/15547/14-ц з 2018 року з ОСОБА_1 було фактично стягнуто 5 312,29 грн, що орієнтовно складає 0,08 % від розміру боргу. Саме ця обставина і свідчить про-реальність настання тих наслідків які ставили на меті Відповідачі, укладаючи оскаржуваний договір дарування;
скаржник оминає ту обставину, що матеріали справи 753/15547/14-ц було знищено Дарницьким районним судом м. Києва, у зв`язку із закінченням п`ятирічного терміну зберігання. В той же час, представник Позивача - адвокат Орєхов А.В. 09 вересня 2021 року до знищення справи, ознайомився з її змістом і зробив фотокопії, які і були надані суду в якості доказів. При цьому, зазначені фотоматеріали і до цього часу зберігаються на мобільному пристрої представника Позивача, про що суд першої інстанції повідомлявся в судовому засіданні, за участі представника Відповідачів - адвоката Балійчук Л. І., яка в свою чергу не заявляла жодних клопотань з цього приводу. Представник Позивачів не був позбавлений можливості спростовувати відсутність доказів і в інший спосіб, зокрема, як приклад, перевіркою журналів реєстрації вхідної кореспонденції суду першої інстанції (щодо заяви ОСОБА_1 від 07 жовтня 2014 з клопотанням про відкладення розгляду справи 753/15547/14-ц). Посилаючись на недопустимість доказів, Скаржник не враховує припис статті 78 ЦПК України, яка чітко визначає критерій допустимості: суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Отже твердження про недопустимість доказів є помилковим, оскільки Скаржником не доведено порушення Позивачем порядку їх отримання;
скаржник стверджує про пропуск Позивачем позовної давності, зокрема ї зазначаючи про початок перебігу цих строків 14 травня 2018, дати відкриття виконавчого провадження № 56293746 відносно ОСОБА_1 . В той же час, 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Зазначеним Законом було доповнено розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України пунктом 12 наступного змісту: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, навіть за припущення про початок перебігу позовної давності з 14 травня 2018 року теза Скаржника з цього приводу спростовується викладеним. Банк, як учасник правовідносин поручительства, цілком очікувано розраховував на добросовісність усіх учасників, в тому числі і поручителя. З урахуванням заборони суперечливої поведінки та відсутності такого регулювання в договорі поруки, Банк не зобов`язаний перевіряти майновий стан поручителя, з метою пересвідчення збереження останнім власного майна. Отже твердження Скаржника, що сама лише можливість отримання Банком інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, свідчить про пропуск позовної давності, є безпідставним.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2023 року в задоволенні заяви ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, про зупинення дії рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2023 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року, відмовлено.
01 грудня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року призначено справу до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 18 вересня 2023 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 листопада 2020 року у справі № 760/21747/19; від 31 липня 2019 року у справі № 910/13042/18; від 16 липня 2019 року у справі № 904/4514/18; від 13 серпня 2019 року у справі № 910/15721/18; від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17; від 24 червня 2022 року у справі № 463/1166/19; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17; від 14 вересня 2022 року у справі № 295/190/20; від 24 січня 2020 року у справі № 760/13211/18; від 01 грудня 2021 року у справі № 382/2284/18; від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18; від 25 лютого 2020 року у справі № 522/25494/15-ц; від 04 лютого 2020 року у справі № 2/2218/3845/11; від 27 жовтня 2021 року у справі № 523/1712/18; від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.