ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 757/59675/19-ц
провадження № 61-10282св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кікена Павло Ігорович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 червня 2020 року в складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в складі колегії судів Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Гуля В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, у сумі 2 000 000,00 грн та витрат на професійну правничу допомогу - 10 000,00 грн.
Позовна заява мотивована тим, що за вироком Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року у кримінальному провадженні № 12016100060001796 позивача засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі частини четвертої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у строк покарання зараховано покарання, призначене за вироком Апеляційного суду міста Києва від 16 лютого 2017 року, і за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. Цим вироком постановлено обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_1 з 16 лютого 2017 року. На підставі частини п`ятої статті 72 КК України у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII "Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання" (далі - Закон України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII) постановлено зарахувати позивачу у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 13 жовтня 2016 року до 16 лютого 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 12 199,00 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди (справа № 757/26525/16-к).
Київський апеляційний суд ухвалою від 24 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а вирок Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року - без змін.
Постановою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року вирок Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року у справі № 757/26525/16-к щодо ОСОБА_1 змінено, та ухвалено на підставі частини п`ятої статті 72 КК України у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII зарахувати ОСОБА_1 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 10 серпня 2018 року до 24 січня 2019 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі; у решті судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
Верховний Суд із урахуванням пункту "ґ" частини п`ятої статті 72 КК України у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII, а також частини другої статті 532 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) строк перебування ОСОБА_1 з 10 серпня 2018 року до 24 січня 2019 року у ДУ "Київський слідчий ізолятор" включив у строк попереднього ув`язнення ОСОБА_1, про що й зазначено у постанові від 06 серпня 2019 року.
Враховуючи зміну остаточного строку відбування покарання позивачем згідно з постановою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року, беззаперечним є те, що ОСОБА_1 незаконно утримували в неволі у ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" понад строки, визначені кримінальним Законом. А саме, якби суди першої та апеляційної інстанцій не допустили грубої помилки в обрахуванні строку відбування позивачем покарання у межах порушеного проти нього кримінального провадження № 12016100060001796, він мав бути звільнений з ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" через 689 (шістсот вісімдесят дев`ять) календарних днів, обраховуючи такий строк із урахуванням строків попереднього його ув`язнення (252 дні "з 13.10.2016 по 16.02.2017" та 336 днів "з 10.08.2018 по 24.01.2019"): з дня початку відбування покарання (з 16 лютого 2017 року) до 06 січня 2019 року включно. Однак із довідки про звільнення позивача, виданої ДУ "Бучанська виправна колонія № 85", видно, що останнього звільнено з ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" 28 серпня 2019 року, тобто понад строк.
Перевищення строку відбування покарання ОСОБА_1 у ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" становить 235 календарних днів (або 7 місяців 23 дні): з 06 січня 2019 року до 28 серпня 2019 року.
Таким чином, ОСОБА_1 перебував під вартою у незаконний спосіб понад 7 календарних місяців, що підтверджується постановою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 757/26525/16-к, у зв`язку із чим йому була завдана моральна шкода. Остання полягає у порушенні його конституційних прав, переживаннях через незаконне понад строки утримання під вартою, порушення у зв`язку із цим нормальних життєвих зв`язків, вимушених змінах в організації його життя.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його недоведеності та необґрунтованості. Зокрема, зазначив, що позивач не надав доказів незаконності взяття і тримання його під вартою. Крім того, при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом або іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. Разом з цим, позивач не залучив до участі у справі як відповідача орган державної влади, внаслідок неправомірних дій якого, на його думку, йому завдано моральної шкоди, залучивши лише Державну казначейську службу України.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2020 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції. Вказав, що враховуючи наведені обставини, беручи до уваги те, що позивач не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Також зазначив, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2022 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кікена П. І., звернувся до Верховного Суду через систему "Електронний суд" з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року.
У касаційній скарзі просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кікена П. І., на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року; витребувано справу з суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Узагальнення доводів касаційної скарги
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач зазначив, що перебував під вартою у незаконний спосіб понад 7 календарних місяців, у зв`язку із чим йому завдано моральної шкоди, яка полягає у порушенні його конституційних прав, переживаннях через незаконне понад строки утримання під вартою, порушення у зв`язку з цим нормальних життєвих зв`язків, вимушених змін в організації його життя. Цим обставинам суди дали неправильну оцінку, внаслідок чого ухвалили помилкові рішення. Суди не врахували приписи статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та відповідну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 372/4899/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 372/1010/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 757/47925/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/110/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 1540/4005/18, від 08 жовтня 2020 року у справі № 826/56/18. Крім того, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У справі № 757/26525/16-к за вироком Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року у кримінальному провадженні № 12016100060001796 ОСОБА_1 засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
Вироком встановлено, що ОСОБА_1 05 березня 2016 року близько 20 год 20 хв, перебуваючи у приміщенні на вул. Лейпцизькій, 15-А у м. Києві, де працював різноробочим, вчинив повторне таємне викрадення майна ОСОБА_2 на суму 12 199 грн (болгарку, перфоратор, телефон).
На підставі частини четвертої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у строк покарання зараховано покарання, призначене за вироком Апеляційного суду міста Києва від 16 лютого 2017 року, і за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Постановлено обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_1 з 16 лютого 2017 року.
На підставі частини п`ятої статті 72 КК у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII постановлено зарахувати ОСОБА_1 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 13 жовтня 2016 року до 16 лютого 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 12 199,00 грн. у рахунок відшкодування майнової шкоди.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року вирок Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року вирок Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року щодо ОСОБА_1 змінено. На підставі частини п`ятої статті 72 КК України у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 10 серпня 2018 року до 24 січня 2019 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. У решті судові рішення залишено без змін.
Згідно з довідкою про звільнення серії КИВ № 17494, виданої ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" в інтересах ОСОБА_1, його звільнено з ДУ "Бучанська виправна колонія № 85" 28 серпня 2019 року.
Позивач посилався на те, що враховуючи період ув`язнення, зарахований Верховним Судом, з 06 січня 2019 року до 28 серпня 2019 року, тобто 235 календарних днів (або 7 місяців 23 дні) він незаконно перебував під вартою, у зв`язку із допущенням судами першої та апеляційної інстанцій грубої помилки в обрахуванні строку відбування ним покарання у межах кримінального провадження № 12016100060001796.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Рішення судів у цій справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги і вивчивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 .
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Щодо належності відповідача
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди виходили, зокрема, з тих підстав, що до участі у цій справі не залучено належного відповідача. Позивач не залучив до участі у справі як відповідача орган державної влади, внаслідок неправомірних дій якого, йому завдано моральної шкоди, залучивши лише Державну казначейську службу України.
Зазначені висновки судів є помилковими, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За частиною другою статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву "Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад", у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.
З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу.
Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21.
З огляду на вказане помилковим є розмежування судами першої та апеляційної інстанцій відповідальності держави як боржника у деліктних правовідносинах і відповідальності органу державної влади, який у відносинах із позивачем міг спричинити завдання останньому шкоди. Органи державної влади, зокрема Державної казначейської служби України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Зазначені висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21.
Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є саме держава як учасник цивільних відносин. При цьому вона бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяно шкоду. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, бо Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача.
Верховний Суд бере до уваги те, що Державна казначейська служба України не є тим органом, діяннями якого позивачеві завдано моральної шкоди. Проте ця служба не є відповідачем у справі. Відповідачем є Держава Україна. Тому звернення ОСОБА_1 з позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України не спростовує належності відповідача Держави України у спірних правовідносинах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 522/2493/18.
Наявність у держави як вказаного, так й інших органів державної влади не означає, що саме ці органи мають відповідати замість держави у суді. Інакше кажучи, у спірних правовідносинах орган або органи держави можуть бути представниками її інтересів як боржника у зобов`язанні щодо відшкодування завданої нею ж шкоди, а не відповідачами.
Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили із їх недоведеності та необґрунтованості, зокрема, ненадання доказів незаконності взяття і тримання під вартою позивача.
Такі висновки судів є помилковими, враховуючи таке.
Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною другою статті 16 ЦК України, до яких, зокрема, належить відшкодування моральної шкоди (пункт 9 вказаної частини).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України).
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.