Постанова
Іменем України
11 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 463/13099/21
провадження № 61-11609сво23
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Наталія Михайлівна, ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року у складі судді: Грицка Р. Р., та постанову Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,
Історія справи
Короткий зміст позову
23 листопада 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М., ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання дій протиправними та скасування постанов і актів про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.
Позов мотивований тим, що 06 жовтня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, під час якого придбано автомобіль марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіль марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, які були зареєстровані за ОСОБА_3 .
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року проведено поділ майна подружжя та визнано за кожним з подружжя право власності на частку кожного автомобіля. Фактично на цей час позивачка користується транспортними засобами і в подальшому дізналася, що на підставі постанов приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року і від 07 вересня 2020 року вони передані стягувачу ОСОБА_2 як погашення заборгованості ОСОБА_3, про що також складені відповідні акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.
Приватний виконавець у цьому випадку діяв протиправно, оскільки майно (автомобілі) перебували у спільній сумісній власності подружжя, рішенням суду, яке є обов`язковим до виконання, було визначено, що 1/2 частина кожного автомобіля належить ОСОБА_1, яка не є боржником у даному виконавчому провадженні. Єдиним боржником являвся ОСОБА_3, якому належало тільки по 1/2 частині кожного автомобіля. Звернення стягнення можливо виключно на майно боржника. Звернувши стягнення на 1/2 частину кожного автомобіля, яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1, приватний виконавець фактично у незаконний спосіб позбавила останню права власності на її майно тобто діяла у спосіб, що суперечить вимогам чинного законодавства. При цьому реалізація автомобілів, по 1/2 частині кожного з яких належала ОСОБА_1, відбувалось без залучення співвласника автомобілів та з порушенням положень статей 366, 371 ЦК України.
Оскільки вказане майно є спільною сумісною власністю, а позивачка не є боржником за виконавчим документом, приватний виконавець такими діями порушила її право власності і тому постанови про передачу майна стягувачу та відповідні акти просить визнати протиправними і скасувати в судовому порядку. Крім того, з метою ефективного захисту порушеного права позивачка просила визнати протиправними дії приватного виконавця щодо передачі на реалізацію майна, а також усунути перешкоди у користуванні майном, шляхом зобов`язання приватного виконавця не вчиняти будь-яких дій, що перешкоджають їй у здійсненні права власності відносно частки автомобілів.
ОСОБА_1, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:
визнати протиправними дії приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. щодо передачі на реалізацію через електронні торги "СЕТАМ" автомобіля марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_3, чорного кольору та автомобіля марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору;
визнати протиправною та скасувати постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору;
визнати протиправною та скасувати постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 07 вересня 2020 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_3, чорного кольору;
усунути перешкоди у користуванні позивачем належним її майном, шляхом зобов`язання приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. не вчиняти будь яких дій, що перешкоджають ОСОБА_1 у здійсненні її права власності (володіння, користування, розпорядження) відносно частки автомобілів марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_3, чорного кольору та автомобіля марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконними і скасовано постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року, винесені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору.
Визнано незаконними і скасовано постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 07 вересня 2020 року, винесені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_3, чорного кольору.
У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 312,20 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16 зазначив, що постанова, прийнята державним виконавцем у результаті передачі стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України, а згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника;
оскільки спірні автомобілі придбані в період шлюбу такі вважаються спільною сумісною власності допоки відповідна презумпція не буде спростована. З огляду на зміст рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, цієї презумпції не спростовано. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність письмової згоди одного із подружжя на розпорядження цінним майном, тобто укладення договорів щодо цього майна, є підставою визнання їх недійсними. Відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, яка відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток;
відповідно до частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 462/518/18 (постанова від 01 квітня 2020 року), виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він цим нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому, як також зазначив Верховний Суд у цій справі, факт реєстрації спірного майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі;
у справі, яка розглядається, приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. лише пересвідчилась в тому, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала його сімейний стан та не встановила, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу, хоча в силу вимог статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" вона зобов`язана була, серед іншого, вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Тому суд відкидає доводи відповідача щодо відсутності у приватного виконавця обов`язку перевіряти наявність судових рішень про поділ майна подружжя, оскільки незалежно від рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, приватний виконавець в процесі виконання рішення суду зобов`язаний був з`ясувати сімейний стан боржника, враховуючи при цьому презумпцію спільності права власності подружжя на майно, і передача цього майна на реалізацію можлива лише після встановлення часток або ж якщо буде встановлено, що вказана презумпція спростована у встановленому законом порядку;
оспорювані постанови і акт підлягають визнанню незаконними та скасуванню в силу вимог статті 393 ЦК України як такі, що порушують право власності позивача як співвласника цього майна на вільне володіння, користування і розпорядження ним. Вказане відповідає правовому висновку, зробленому в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленому під час розгляду справи № 753/9500/18, де також визнавались незаконними та скасовувались постанова і акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, оскільки таке майно було спільною сумісною власністю подружжя. Тому, суд також відкидає доводи представника відповідача ОСОБА_2 про те, що в цій частині позивачем обрано невірний спосіб захисту;
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 та багатьох інших. У справі, яка розглядається суд, визнаючи незаконними та скасовуючи постанови і акти про передачу майна стягувачу, тим самим відновив порушене право позивача і визнання протиправними дій приватного виконавця, які полягають у передачі майна на реалізацію взагалі, не матиме будь-якого значення для ефективного відновлення порушеного права, при тому, що самі автомобілі перебувають у володінні позивача, а після скасування зазначених постанов і актів можливості позивача володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном відновлюються в повному обсязі. Те саме стосується позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні майном, оскільки правові акти, якими порушувалось право власності позивача, визнаються незаконними і скасовуються. Зрештою, об`єктом захисту виступає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). Однак, вимога про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання приватного виконавця утриматись від вчинення певних дій не направлена на усунення порушеного, невизнаного чи оспорювана права позивача, а отже, такий спосіб захисту не відповідає характеру порушеного права.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 08 серпня 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-1655цс16 зазначив, що постанова, прийнята державним виконавцем у результаті передачі стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України, а згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Таким чином, з огляду на обставини справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд повинен вирішити питання про правомірність передачі на реалізацію майна боржника, яким він володіє спільно з позивачем та, як наслідок, правомірність передачі цього майна стягувачу в рахунок погашення боргу;
у ході проведення виконавчих дій з виконання виконавчого листа № 450/2339/18, спірні автомобілі приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н. М. передавались на примусову реалізацію через торги. У зв`язку з відсутністю цінової пропозиції торги не відбулись, внаслідок чого стягувачу ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна. Відповідач ОСОБА_2, яка є стягувачем у виконавчому провадженні погодилася залишити за собою нереалізоване майно і постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року, транспортний засіб марки "HYUNDAI TUCSON", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 було передано стягувачу. За аналогічних обставин постановою від 07 вересня 2020 року відповідачу ОСОБА_2 передано транспортний засіб марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н. М. складено відповідні акти, які також є предметом оскарження. Незважаючи на складені постанови і акти, автомобілі перебувають у фактичному користуванні позивача, чого сторони не оспорюють. Постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області від 22 листопада 2021 року автомобілі оголошено в розшук;
відповідно до частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 462/518/18 (постанова від 01 квітня 2020 року), виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому, як також зазначив Верховний Суд, факт реєстрації спірного майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі;
приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. при передачі автомобілів на реалізацію через торги, а в подальшому, передаючи їх у власність стягувача, лише пересвідчилась в тому, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу, хоча в силу вимог статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" вона зобов`язана була, серед іншого, вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і Законом України "Про виконавче провадження", навіть незалежно від рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, яким за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнано право власності по 1/2 частці зазначених автомобілів. Враховуючи, що внаслідок таких дій приватний виконавець позбавила позивача права власності на частку в майні, яке передано в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_2 . Тому оспорювані постанови і акт підлягають визнанню незаконними та скасуванню в силу вимог статті 393 ЦК України як такі, що порушують право власності позивача, як співвласника цього майна, на вільне володіння, користування і розпорядження ним. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду, висловленому у справі № 753/9500/18 (постанова від 01 грудня 2021 року), у якій визнавались незаконними та скасовувались постанов і акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу з підстав, що таке майно було спільною сумісною власністю подружжя.
Аргументи учасників справи
31 липня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року, у якій просила:
скасувати оскаржені рішення у частині задоволення позову та ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М., ОСОБА_2, про визнання дій протиправними та скасування постанов і актів про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу;
судові витрати покласти на позивача.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
у постанові про розшук майна боржника приватним виконавцем Баіровою Н. М. вказано, що автомобілі були передані на відповідальне зберігання згідно постанови ВП № НОМЕР_5 від 26 квітня 2019 року боржнику ОСОБА_4, якого попереджено про кримінальну відповідальність. Таким чином, автомобілі не могли знаходитись в користуванні позивача, а знаходились на відповідальному зберіганні боржника - ОСОБА_5 . Іншою постановою приватного виконавця, яка була скерована на виконання в Регіональний сервісний центр МВС у Львівській області, автомобілі було знято з реєстраційного обліку, що теж вказує на неможливість користування ними позивачем. Вказане свідчить про неповне дослідження судом обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам;
судами не враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, про те, що подружжя має відповідати за борговими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном навіть після розлучення. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Велика Палата Верховного Суду визнала слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526цс18));
відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Таким чином, правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Велика Палата Верховного Суду погодилась з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц (провадження
№ 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України мас право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині. З урахуванням викладеного позивачка ОСОБА_1 разом з боржником ОСОБА_6 з метою уникнення відповідальності по борговим зобов`язанням, які виникли в період подружнього життя, вчинили фраудаторні правочини щодо поділу майна подружжя (поділ автомобілів як активів, без врахування боргів подружжя), що слугувало можливості в подальшому ОСОБА_1, заявити вимоги на автомобілі у той час, як вони були відчужені в процесі виконання судового рішення про стягнення боргу;
суди не застосували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №752/1115/17, згідно з яким прийняття виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу можуть вважатися юридичними фактами, які є законними підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев`ята статті 62 Закону України "Про виконавче провадження"). Передбачена статтею 62 Закону України "Про виконавче провадження" процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Фактично за оспорюваними постановами та актами приватного виконавця спірні автомобілі стали власністю ОСОБА_2 ;
у разі відчуження спільного сумісного майна, наприклад машини, без згоди одного з подружжя той з них, що таку згоду не надавав, має право на стягнення з відчужувача (іншого з подружжя) грошової компенсації (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19). Автомобілі, які є неподільним майном, є спільною сумісного власністю подружжя, проте в процесі примусового стягнення заборгованості ОСОБА_3 вказані автомобілі передавались на примусову реалізацію без згоди позивача (за даними державних реєстрів наявність інших співвласників не вказувалась), як іншого із подружжя, відтак з ОСОБА_3 на користь позивача могла підлягати до стягнення грошова компенсація вартості 1/2 частини транспортних засобів, в той же час відсутні підстави для визнання недійсними результатів публічних торгів та документів виконавця щодо відчуження таких транспортних засобів. Тому позивачем обрано неправильний спосіб захисту;
висновок апеляційного суду суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Очевидна направленість дій ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на унеможливлення виконання судового рішення щодо стягнення боргу (поділ в період стягнення боргу, штучність поділу лише частини майна, відсутність поділу боргів, визнання частки по двох автомобілях, а не їх поділ по одному, розірвання шлюбу значно пізніше), вказує на фраудаторність правочинів боржника ОСОБА_5 та його дружини ОСОБА_1 . Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду у справі № 127/13995/21 від 08 березня 2023 року);
у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19 Верховний Суд вказав на те, що аналіз положень статей 60, 70 СК України свідчить про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і у разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є неподільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо. Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 59 Закону України "Про виконавче провадження"). Норма частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі. Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із "частки в спільній сумісній власності". Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації;
при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості, відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволених позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
08 вересня 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 15 серпня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц; від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17; від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12; від 12 червня 2019 року у справі № 752/1115/17; від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19; від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17; від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; від 08 березня 2023 року у справі № 127/13995/21; від 26 січня 2023 року у справі № 442/5855/21; від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц; від 04 травня 2022 року у справі № 686/34195/19; від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19; від 17 серпня 2022 року у справі № 545/2396/20; від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц; від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18; від 07 квітня 2021 року у справі № 127/6926/13-ц; від 18 лютого 2021 року у справі № 314/2224/17; від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17; від 18 листопада 2020 року у справі № 757/8854/14-ц; від 05 листопада 2020 року у справі № 534/961/16-ц; від 19 серпня 2020 року у справі № 316/594/18; від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц; від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 та постановах Верховного Суду України: від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16); від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16); від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-1655цс16); від 14 червня 2017 року (провадження № 6-1804цс16).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що:
у справі, що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що автомобіль марки "MITSUBISHI PAJERO WAGON" та автомобіль марки "HYUNDAI TUCSON" є об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року проведено поділ майна подружжя та визнано за кожним з подружжя право власності на частку кожного автомобіля. Проте постановами приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року і від 07 вересня 2020 року вказані автомобілі передані стягувачу ОСОБА_2 як погашення заборгованості ОСОБА_3, про що також складені відповідні акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. ОСОБА_1 зазначала, що вказане майно є спільною сумісною власністю, а позивачка не є боржником за виконавчим документом, тому приватний виконавець такими діями порушила її право власності. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просить визнати незаконними і скасувати постанови та акти приватного виконавця;
при задоволенні позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця, суди вказали, що приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. при передачі автомобілів у власність стягувача пересвідчилась, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу. Внаслідок таких дій приватний виконавець позбавила позивачку ОСОБА_1 права власності на частку в майні, яке передано в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_2 ;
суди не врахували, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є сукупністю дій визначених у Законі України "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження" (у реакції, чинній на момент виникнення спірних відносин);
касаційний суд вважає, що згода співвласника щодо розпорядження спільним майном, передбачена статтею 65 СК України та статтею 369 ЦК України, розрахована саме на випадки вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном одним із співвласників. Така згода не потрібна при зверненні стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, у процедурі виконавчого провадження. Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації;
при цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б вимагало отримання виконавцем згоди іншого співвласника (-ів) на звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, оскільки відсутність такої згоди унеможливлювало б звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності. Схожий за змістом підхід було висловлено Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19, де Об`єднана палата зазначила, що: "частина перша статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі. При цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із "частки в спільній сумісній власності". Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації";
разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21) зазначено, що: "за вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність письмової згоди одного із подружжя на розпорядження цінним майном, тобто укладення договорів щодо цього майна, є підставою визнання їх недійсними.
Відповідно до частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Об`єктом захисту виступає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року, справа № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19)).