ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 грудня 2023 року
м. Київ
cправа № 906/564/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.,
та представників:
позивача -Веселовського Г. П., Слівінського А. О.,
відповідача - Невисевича М. В. (в режимі відеоконференції),
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог
щодо предмета спору, на стороні позивача - 1 - не з`явилися,
- 2 - не з`явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Веселовського Геннадія Павловича
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2023
та рішення Господарського суду Житомирської області від 30.05.2023
у справі № 906/564/19
за позовом Фізичної особи - підприємця Веселовського Геннадія Павловича
до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:
1) Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області;
2) Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради
про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди,
В С Т А Н О В И В:
У червні 2019 року Фізична особа - підприємець Веселовський Геннадій Павлович (далі - ФОП Веселовський Г. П., позивач) звернувся до господарського суду із позовом про визнання недійсним з моменту вчинення, укладений 31.12.2013 між ним та Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (далі - ПКР "Кооперативний ринок", відповідач) договір оренди № 184 (далі - оспорюваний договір).
На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач увів його в оману про свій титул власника щодо майна у вигляді асфальтобетонного покриття, якого не мав та розпорядився цим об`єктом без згоди територіальної громади м. Коростишева, яка є його власником. Посилається на те, що оспорюваний договір порушує публічний порядок, а також на наявність таких обставин для визнання його недійсним: відповідач не відповідає визначенню ринку як суб`єкту господарювання, наведеному у Правилах торгівлі на ринках, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (далі - Правила); зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" вбачається, що об`єктами благоустрою населених пунктів є території загального користування, в тому числі асфальтове покриття, яким замощено об`єкт оренди, та у зв`язку із відсутністю у відповідача права оренди земельної ділянки під цим асфальтовим покриттям, останній не вправі надавати в оренду об`єкт, розміщений на відповідному об`єкті благоустрою. Мотивує свій позов і обставинами встановленими у справі № 906/41/19.
Правовою підставою позову визначає ст. ст. 203, 228, 230, 236, 761 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 30.05.2023 (суддя - Шніт А.В.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2023 (головуюча суддя - Коломис В. В., судді - Саврій В. А., Крейбух О. Г.), відмовлено у задоволенні позову.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31.12.2013 між ПКР "Кооперативний ринок" (орендодавець) та ФОП Веселовським Г. П. (орендар) було укладено договір оренди № 184, предметом якого є торговельні майданчики № 147, № 148 загальною площею 18 кв. м кожен (об`єкт оренди). Місцезнаходження торговельних майданчиків № 147, № 148 визначене на плані розміщення торговельних місць ринку (п. 1.1 договору).
Згідно з п. п. 1.2, 1.3 договору об`єкт оренди належить орендодавцеві на праві власності та надається орендодавцем у тимчасове платне користування орендарю для провадження торговельної діяльності.
У п. 1.4 договору сторони досягли згоди, що вони мають правоздатність і дієздатність щодо укладення і виконання цього договору, а також щодо здійснення інших прав та обов`язків.
За п. 2.1 договору орендар набуває права користування об`єктом оренди з дати початку дії договору відповідно до його п. 6.
Права та обов`язки сторін визначено у роз. 4 договору.
Так, орендодавець зобов`язувався: а) передати у тимчасове користування орендарю об`єкт оренди на умовах і в строк, передбачені цим договором (пп. 4.1.1 договору); б) підтримувати територію, на якій розташований об`єкт оренди в належному санітарно-технічному стані (пп. 4.1.3 договору), а орендар: а) використовувати об`єкт оренди за його цільовим призначенням відповідно до п. 1.3 договору та не використовувати торговельне місце як складське приміщення (пп. 4.3.2 договору); б) самостійно і за власний рахунок здійснювати поліпшення робочого місця та його поточний ремонт за письмовим погодженням з орендодавцем (пп. 4.3.4 договору); в) дотримуватися правил торгівлі на ринках тощо (пп. 4.3.6 договору); г) звільнити об`єкт оренди у 7 - денний термін після припинення договору (пп. 4.3.8 договору); д) відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди у розмірі вартості відновлювальних робіт (пп. 4.3.8, п. 5.3 договору).
Згідно з п. 6.1 договору його було укладено на 1 рік з 01.01.2014 до 31.12.2014.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 31.01.2017 Коростишівською міською радою було прийнято рішення № 38 "Про створення Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради", яким вирішено створити Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради (далі - КП "Міський ринок" Коростишівської міської ради) та, що рішенням 66 сесії Коростишівської міської ради від 18.12.2018 № 602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів" прийнято на баланс міської ради об`єкт благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальтобетонним покриттям загальною площею 10 200 кв. м, який розташований за адресою: вул. Шевченка, 40 м. Коростишів з ринковою вартістю 214 672,00 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що позивачем відповідно до вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) не було доведено, що оспорюваний договір порушує його майнові права чи законні інтереси, а також - публічний порядок та, що позивача було умисного введено в оману відповідачем. При цьому, суд першої інстанції зазначив і про те, що договір оренди може визнаватися недійсним та припиняється лише на майбутнє, а оскільки оспорюваний договір оренди вже припинив свою дію, то відсутні підстави для визнання його недійсним на майбутнє.
Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ФОП Веселовський Г. П. звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення судових рішень без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ст. 236 ЦК України про визнання моменту договору оренди недійсним та правової можливості у визнанні його недійсним з моменту укладення у випадку припинення дії договору, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17. Посилається на безпідставність не врахування судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи обставин, встановлених судами у справах № 906/66/17, № 906/348/19, № 906/452/22, № 906/41/19, № 906/1060/18.
Стверджує і про те, що судами попередніх інстанцій помилково ототожнено поняття "договору" та "зобов`язання", які є різними цивільно - правовими категоріями (відповідно до ст. ст. 11, 509 ЦК України договір є лише однією з підстави виникнення відповідного зобов`язання). Також, на думку позивача, помилковим є висновки судів про те, що жодні його права та інтереси як орендаря території, яка виявилася комунальною власністю, не порушуються. Вважає безпідставними висновки судів попередніх інстанцій і про пролонгацію дії договору до 2019 року.
Посилається на те, що позивач мотивував позов і на підставі ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, чому суди попередніх інстанцій не дали оцінки.
Обґрунтовує касаційну скаргу і тим, що суди, зокрема апеляційний господарський суд, встановили обставини, які мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів - зокрема, спірного договору оренди, який не є підставою виникнення права власності на майно, нехтуючи при цьому обставинами встановленими у справі № 906/452/22 (п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України).
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.10.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Веселовського Г. П. з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 13.11.2023.
Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із письмовими поясненнями, в яких просила подану скаржником касаційну скаргу задовольнити, скасувавши оскаржувані судові рішення.
Як вбачається із вище вказаних письмових пояснень, вони не містять обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги (ст. 297 ГПК України). Оскільки відповідною радою не було додано документу про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, то подані письмові пояснення залишаються без розгляду.
23.11.2023 до Верховного Суду від відповідача надійшли додаткові пояснення.
Заслухавши доповідь головуючого судді, переглянувши в касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
У касаційній скарзі позивач посилається на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення судових рішень без урахування висновку щодо застосування ст. 236 ЦК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17. Посилається на безпідставність не врахування судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи обставин, встановлених судами у справах № 906/66/17, № 906/348/19, № 906/452/22, № 906/41/19, № 906/1060/18.
Щодо вказаної підстави касаційного оскарження необхідно зазначити таке.
За п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб`єктивних прав та обов`язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (такий висновок викладений у п. 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).
Щодо подібності правовідносин, необхідно зазначити, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (подібний висновок викладений в п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (в редакції, чинній на момент укладення договору) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 230 ЦК України, на підставі якої позивач також обґрунтовує позов, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Під обманом необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
Водночас, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 910/15715/19, від 19.09.2023 у справі № 910/17098/21).
Частинами 1, 2 ст. 228 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.