ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2023 року
м. Київ
cправа № 921/164/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.
за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Релігійної громади "Парафія Святителя Миколая" Свято-Миколаївського собору міста Кременець Кременецького району Тернопільської єпархії Української Православної Церкви
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 15.06.2023 (суддя Гевко В. Л.)
і постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2023 (головуючий суддя Скрипчук О. С., судді Матущак О. І., Плотніцький Б. Д.)
у справі № 921/164/23
за позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника
до Релігійної громади "Парафія Святителя Миколая" Свято-Миколаївського собору міста Кременець Кременецького району Тернопільської єпархії Української Православної Церкви,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерство культури та інформаційної політики України,
про зобов`язання повернути державне нерухоме майно,
(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Деревінський І. М., відповідача - Серафимов І. М., третьої особи - Олексієнко В. М.)
ВСТУП
1. Верховний Суд у цій справі розглядав касаційну скаргу відповідача, який не погоджувався із вимогами позивача про повернення державного майна у зв`язку із відсутністю підстав для користування ним. Відповідач наголошував, що він як представник релігійної громади має право, а отже і "правомірні очікування" на безоплатне користування культовою будівлею. Позбавлення відповідача такого права буде неправомірним втручанням у право мирного володіння майном.
2. За результатом розгляду касаційної скарги, Верховний Суд прийшов до висновку про необхідність залишення оскаржуваних судових рішень без змін, про що детально викладено нижче.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Узагальнений зміст і підстави позовних вимог
3. Кременецький-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (далі - позивач або Заповідник) звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до релігійної громади Парафія Святителя Миколая Свято-Миколаївського собору міста Кременець Кременецького району Тернопільської єпархії Української Православної Церкви (далі - відповідач або Релігійна громада), у якому просить суд зобов`язати Релігійну громаду повернути Заповіднику державне нерухоме майно - приміщення пам`ятки архітектури національного значення - Миколаївський собор з келіями, ХVІ-XVII ст., загальною площею 1 756,0 кв. м, який розміщений за адресою: вул. Шевченка, 53, 57, у м. Кременець Тернопільської області (далі - Миколаївський собор), шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного акта приймання-передачі.
4. Позов мотивовано тим, що відповідач не повернув Миколаївський собор позивачеві та продовжує використовувати його без будь-якої правової підстави.
5. Відповідач в обґрунтування своєї правової позиції зазначив, що задоволення позову призведе до неправомірного втручання держави в право Релігійної громади на мирне володіння майном. На переконання відповідача, той факт, що Заповідник відмовив відповідачеві в укладенні договору безоплатного користування майном на новий строк, і, на цей час, вимагає повернути Миколаївський собор державі, право відповідача на мирне володіння майном, безумовно, зазнає втручання.
Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій
6. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 15.06.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2023, позов задоволено повністю. Зобов`язано Релігійну громаду повернути Заповіднику державне нерухоме майно приміщення пам`ятки архітектури національного значення - Миколаївський собор, шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного акта приймання-передачі.
7. Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на момент пред`явлення позову в даній справі відповідач користується спірним майном без будь-якої правової підстави.
8. Стосовно заперечень відповідача, місцевий господарський суд зазначив таке.
9. Так, місцевий господарський суд вказав, що: (1) орендоване майно не належить відповідачеві на праві власності, адже спірне майно Миколаївський собор, є пам`яткою архітектури національного значення, і відповідно - державною власністю; (2) спірне майно не передавалось відповідачеві у безстрокове володіння, що б дало підстави стверджувати про існування у нього підстав для виникнення права постійного користування (володіння) цим майном; (3) як договір від 12.02.2018 № 4, так і попередній договір від 01.06.2016 № 4, між сторонами укладені добровільно на певний визначений сторонами строк, востаннє до 12.02.2023; (4) відповідно до пункту 7.4 договору від 12.02.2018 № 4 його дія може бути продовжена за згодою сторін, разом з тим, у позивача відсутня воля, а звідси згода на продовження дії договору, про що відповідач повідомлений належним чином; (5) позивач листом 22.11.2022 повідомив представника відповідача про те, що з 01.02.2020 вступив в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" відповідно до частини 2 статті 9 цього Закону, забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку; (6) договір припинив свою дію 12.02.2023, і враховуючи, що інший договір не укладений між сторонами, то слід вважати, що у відповідача на даний час відсутні законні підстави для користування спірним об`єктом - Миколаївським собором.
10. Звідси, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що "правомірні очікування" у відповідача можуть виникати лише у випадку дотримання усіх вимог закону, зокрема, і чинного на момент продовження дії договору Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
11. За таких обставин, суд відхилив твердження відповідача про неправомірне втручання держави в право Релігійної громади на мирне володіння майном, оскільки остання не довела наявності у неї "правомірних очікувань" на подальше безоплатне користування державним майном - Миколаївським собором, які б ґрунтувалися на умовах строкового договору, термін дії якого не закінчився, чи випливали з вимог чинного законодавства.
12. Стосовно тверджень відповідача про те, що норма статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суперечить статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка є спеціальною правовою нормою у правовідносинах щодо передачі у користування культових будівель релігійним організаціям, суд зазначив таке.
13. По-перше, місцевий господарський суд зазначив, що предметом спору в цій справі є виконання умов договору та чинного законодавства після припинення дії договору з повернення майна, а не питання визнання такого договору пролонгованим чи продовження його дії на новий строк. Суду, також, не надано рішень інших судів, які з таких питань прийняті та набрали законної сили. Тому аргументація відповідача в частині того, що він вважає, що такий договір має бути чи є продовженим на новий строк є помилковою та відхилена судом, як така, що виходить за межі предмету розгляду спору в цій справі.
14. По-друге, місцевий господарський суд зазначив, що як Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", так і Закон України "Про оренду державного та комунального майна" мають в даному випадку своє окреме специфічне застосування до спірних правовідносин, тобто вони є спеціальними. Зокрема, перший закон є спеціальним до спірних правовідносин, оскільки договір укладений з Релігійною громадою, а другий закон є спеціальним, оскільки Миколаївський собор є державною власністю.
15. Водночас, з 01.02.2020 вступив в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (нова редакція) відповідно до частини 2 статті 9 якого, забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. Таким чином, держава, як власник майна вирішила змінити правила користування державним майном, у тому числі, з безоплатного користування шляхом заборони такого.
16. Враховуючи, що вказаний закон прийнято у часі пізніше, а також зважаючи на те, що спірний договір був строковим (до 12.02.2023), суд першої інстанції вказав, що в даному випадку є розумним, і справедливим по завершенні дії договору застосовувати до правовідносин сторін нову редакцію Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
17. Окрім того, місцевий господарський суд вказав, що застосування статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає наявність рішення компетентного органу або організації для передачі майна в користування, в іншому випадку це є безпідставне користування державним майном. Таких висновків суд першої інстанції дійшов, зокрема, із урахуванням роз`яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/109 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", зі змісту яких убачається, що у балансоутримувачів та державних органів відсутній обов`язок передачі культових будівель і майна у власність чи користування релігійним організаціям, а дана норма є диспозитивною.
18. Окрім того, суд відхилив твердження відповідача, що Релігійна громада, яку він представляє, втратила будь-яку можливість використовувати спірне майно для релігійних потреб, вказавши, що дані твердження не підтверджується матеріалами справи, водночас, із пояснень позивача та третьої особи, вбачається, що в даному випадку відповідачеві слід звернутися про оформлення оренди, як цього вимагає закон.
19. Апеляційний господарський суд додатково так мотивував свою постанову.
20. Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що в період з 2003 року по 2016 рік відповідач користувався Миколаївським собором без наявності укладеного договору. Починаючи з 2016 року використання Миколаївського собору здійснювалося на підставі строкових договорів, які укладалися між сторонами у цій справі, спочатку за договором від 01.06.2016 № 4, а згодом - від 12.02.2018 № 4, повернення майна за яким є предметом розгляду в цій справі. Умови укладеного між сторонами договору від 12.02.2018 №4 не містять жодних беззаперечних очікувань (сподівань) відповідача на автоматичне продовження безоплатного користування спірним об`єктом. Навпаки, формулювання п. 7.4 договору про те, що договір діє до 12.02.2023 та про те, що він може бути продовжений виключно за згодою сторін, - є однозначним, безумовним та взаємопогодженим сторонами цього правочину.
21. Усталена поведінка сторін, яка склалась у період з 2003 року по 2016 рік, дозволяє стверджувати, що в цей період у відповідача були наявні законні очікування використовувати Миколаївський собор у подальшому, однак з моменту укладення договору від 12.02.2018 № 4 щодо строкового безоплатного використання Миколаївського собору, відповідач свідомо та з власності волі обмежив існуючий з 2003 року по 2016 рік обсяг прав на безстрокове використання цього об`єкта без укладення будь-якого договору, внаслідок чого раніше існуючий об`єкт правомірного очікування видозмінився у суттєво інший.
22. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сподівання відповідача надалі безоплатно використовувати Миколаївський собор без укладення договору протягом невизначеного строку, припинилися з моменту укладення договору від 12.02.2018 № 4, який породив нові законні очікування у вигляді продовження використання Миколаївського собору на умовах строкового, оплатного договору, як це передбачено частиною 2 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". З цих підстав відповідач з розумною обачністю не міг бути переконаний (сподіватися), що позивач матиме намір продовжувати договір від 12.02.2018 № 4 на тих самих умовах (безоплатного користування).
23. Окрім того, суд апеляційної інстанції вказав на неправомірну поведінку відповідача, яка полягає у порушенні пункту 3.8 договору в частині повернення позивачеві Миколаївського собору, що зумовлює неможливість застосування до такої поведінки критерію "правомірних очікувань".
24. Тому, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, покликаючись на наявність "правомірних очікувань", відповідач фактично намагається штучно, шляхом підміни понять, трансформувати договірні строкові відносини безоплатного користування Миколаївським собором, які існували на підставі договору від 12.02.2018 № 4, у позадоговірні відносини безстрокового користування цього ж об`єкта на безоплатній основі, що прямо суперечить частині 2 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
25. Окрім того, суд апеляційної інстанції відхилив доводи скаржника щодо необхідності врахування правових висновків, які викладені у рішенні Конституційного Суду України від 18.06.2020 за №5-р(ІІ)/2020 щодо подолання колізійних норм одного ієрархічного рівня (ч. 2 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації") шляхом застосування спеціального закону, який має перевагу над загальним (lex specialis derogat generali), оскільки спір у даній справі стосується виконання умов існуючого договору в частині повернення майна, а не переддоговірного спору з приводу укладення нового договору щодо використання спірного об`єкта. Тобто спір у даній справі не вимагає подолання колізійних норм одного ієрархічного рівня.
Касаційна скарга
26. Не погодившись із прийнятими рішеннями, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Узагальнені доводи касаційної скарги
27. Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідач зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
28. Вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме з наступних питань:
1) чи мала релігійна громада, яка безоплатно користувалася протягом тривалого часу культовою спорудою державної власності "правомірні очікування" на подальше безоплатне користування цим майном на підставі частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"?
2) який закон на цей час має переважне правозастосування у правовідносинах щодо користування релігійними громадами культовими спорудами державної власності - Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" або Закон України "Про оренду державного та комунального майна"?
3) яка є "легітимна мета" вилучення державою культової споруди у релігійної громади, яка володіла і користувалася цим майном протягом тривалого часу?
4) в чому полягає "пропорційність" вилучення державою культової споруди у релігійної громади, яка володіла і користувалася цим майном протягом тривалого часу?
29. Відповідач пояснює, що на підставі частини 2 статті 17 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" "правомірно очікував" на продовження безоплатного користування Миколаївським собором, зокрема, шляхом укладання з позивачем не пізніше 13.02.2023 відповідного договору на новий строк. При цьому, мовчазна згода Заповідника на бездоговірне і безоплатне користування Релігійною громадою Миколаївським собором у період з 2003 по 2016 роки, а також практика укладання договорів, яка склалася між позивачем і відповідачем протягом останніх 7 років, робила "правомірні очікування" відповідача вагомими.
30. З урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції відповідач зазначає, що дії позивача є невиправданим втручанням у мирне володіння майном Релігійної громади, тобто, втручання відбувається не "згідно із законом", суперечить "легітимній меті", є непропорційним.
31. Зазначає, що втручання в мирне володіння майном відповідача відбувається не "згідно із законом", оскільки позивач неправильно тлумачить положення статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо заборони передачі державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. Відповідач наполягає на тому, що правовідносини щодо передачі у користування культових будівель релігійним організаціям для задоволення їхніх потреб повинні, насамперед, регулюватися Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", який є спеціальним законом у зазначеній сфері правовідносин, стаття 17 якого передбачає, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
32. Зазначає, що в судових рішеннях не обґрунтовано яку конкретно "легітимну мету" переслідує держава фізичним вилученням Миколаївського собору у Релігійної громади, яка користувалася цим майном протягом останніх 32 років. Натомість, наголошує на тому, що позивач з 09.02.2023 вчиняє бездіяльність щодо передання Миколаївського собору відповідачеві в оренду без проведення аукціону.
33. Також суди не обґрунтували в чому полягає "пропорційність" фізичного вилучення Миколаївського собору у Релігійної громади, яка володіла і користувалася цим майном протягом останніх 32 років. Зазначає що виселення відповідача без надання останньому відповідної компенсації або без визначення альтернативного варіанту заміни одного нерухомого майна на інше є, безумовно, непропорційним втручанням в право релігійної громади м. Кременець на мирне володіння майном.
34. Окрім того, скаржник наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив відповідачеві у заявленому відводу, оскільки у відповідача, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, існували обґрунтовані сумніви в неупередженості та об`єктивності суддів Західного апеляційного господарського суду.
Позиція інших учасників справи
35. Міністерство культури та інформаційної політики України подало відзив на касаційну скаргу, в якому не погоджується з її доводами. Наголошує на тому, що до правовідносин оренди державного майна слід застосовувати Закон України "Про оренду державного та комунального майна". Вказує, що скаржник не може мати правомірних очікувань на поновлення договору, оскільки сам не вчиняв жодних дій для приведення договору у відповідність із Законом України "Про оренду державного та комунального майна". Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
36. Від Заповідника також надійшов відзив, у якому позивач не погоджується з доводами касаційної скарги, вважає їх безпідставними і необґрунтованими, а рішення судів такими, що ухвалені при дотримані норм процесуального права та з правильним застосуванням норм матеріального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Узагальнені обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
37. 12.02.2018 між Заповідником (балансоутримувач) і Релігійною громадою (користувач) укладено договір № 4 "Про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю", відповідно до пункту 1.1 якого балансоутримувач передає, а користувач приймає у безоплатне користування державне майно: приміщення пам`ятки архітектури національного значення Миколаївський собор з келіями, XVI-XVII ст., загальною площею 1756,0кв.м, охоронний № 668-Н, інвентарний №101300009, реєстровий № 26024191.17.АААДДЛ150, за адресою: вул. Шевченка, 53,57, м. Кременець, Тернопільська область.
38. Майно передається в користування виключно під діючий храм для богослужінь релігійною громадою УПЦ, келії житлові, навчально-виховні приміщення (п.1.2 договору).
39. 12.02.2018 також було складено та підписано акт приймання - передачі Миколаївського собору, який є невід`ємною частиною договору, чим було підтверджено факт передачі об`єкта культурної спадщини в користування Релігійній громаді.
40. Зі змісту п. 7.4 договору його укладено на 5 років, набирає чинності з моменту підписання сторонами і діє до 12.02.2023. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін.
41. Відповідно до п. 3.8 договору користувач зобов`язується у разі припинення дії цього договору повернути орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором.
42. 22.11.2022 позивач листом вих. № 3/1-257 повідомив відповідача про те, що з 01.02.2020 вступив у дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" відповідно до частини 2 статті 9 цього Закону, забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. А тому, позивач повідомив відповідача, що договір № 4 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 12.02.2018, продовжуватися не буде. Одночасно позивач зазначив, що за потреби подальшого використання такого майна, необхідно укласти договір оренди з урахуванням вимог нового законодавства про оренду.
43. 30.01.2023 позивач звернувся з листом за вих. № 3/1-41 до настоятеля Релігійної громади, в якому повторно повідомив про закінчення терміну дії договору 12.02.2023, а також, необхідності забезпечення особистої присутності при складанні акта приймання-передачі майна - 13.02.2023.
44. У свою чергу відповідач звернувся до Міністерства культури та інформаційної політики України для продовження користування спірним майном. За результатами розгляду звернення, релігійній громаді відмовлено у продовженні дії договору.
45. Наказом від 09.02.2023 директора Заповідника створено комісію для повернення державного майна. Релігійну громаду письмово повідомлено про необхідність явки представника та почок приймання-передачі майна о 10:00 год. 13.02.2023 за місцем розташування майнового комплексу - м. Кременець, вул. Шевченка 53, 57.
46. Однак, як стверджує позивач, під час засідання комісії з приймання-передачі майна представником Релігійної організації повідомлено про відсутність намірів щодо повернення майна, у зв`язку із чим складено акт про відмову у поверненні майна від 13.02.2023.
47. Суди дослідили, що станом на час звернення позивача з позовом та станом на час розгляду справи судом, державне майно - приміщення пам`ятки архітектури національного значення - Миколаївський собор і надалі перебуває у користуванні відповідача - Релігійної громади.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду попередньої інстанції
48. Згідно з частинами 1 - 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.