ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 380/13557/21
адміністративне провадження № К/990/18928/23
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача: Берназюка Я.О., суддів: Бучик А.Ю., Єзерова А.А., Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Рибачука А.І., Стародуба О.П., Стеценка С.Г., Стрелець Т.Г., Тацій Л.В., Чиркіна С.М., Шарапи В.М.,
розглянувши в письмовому провадженні в касаційному порядку адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства культури та інформаційної політики України,
третя особа - Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації,
про визнання протиправним та скасування припису,
за касаційною скаргою Міністерства культури та інформаційної політики України
на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Матковської З.М., Кузьмича С.М., Улицького В.З. від 4 квітня 2023 року,
У С Т А Н О В И В :
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У серпні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - відповідач, Мінкультури), третя особа - Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації (далі - департамент архітектури), в якому просить визнати протиправним і скасувати припис Мінкультури від 26 липня 2021 року № 868/6.11.6 щодо припинення проведення земельних та будь-яких інших будівельних робіт на об`єкті "Будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих будівель".
2. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що зі змісту спірного припису вбачається, що такий винесено з підстав здійснення ОСОБА_1 будівельних робіт у межах історичного ареалу міста Львова (рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 9 грудня 2005 року № 1311) й у межах охоронної (буферної) зони об`єкта "Архітектурний ансамбль історичного центру Львова", включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що є порушенням вимог частини четвертої статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини".
3. Позивач звертає увагу, що саме по собі включення певного населеного пункту до Списку історичних населених місць України не має за собою наслідку формування в ньому історичного ареалу з визначеними межами та режимами використання, а є лише належною підставою для розгляду Мінкультури питання та прийняття рішення щодо визначення меж історичного ареалу та встановлення режиму його використання. Указує, що передумовою до встановлення меж історичного ареалу населеного місця є розробка науково-проектної документації під час розроблення історико-архітектурних опорних планів населених місць, яка повинна бути погоджена відповідним органом місцевого самоврядування та затверджена Мінкультури як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
4. Позивач також зазначає, що на день видачі спірного припису від 26 липня 2021 року відсутня затверджена Мінкультури у встановленому порядку науково-проектна документація щодо визначення меж і режимів використання історичних ареалів м. Львова, як того вимагає частина третя статті 32 Закон України "Про охорону культурної спадщини" та пункт 12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 318 (далі - Порядок № 318), а тому межі історичного ареалу м. Львова у встановленому законодавством порядку не затверджені. З огляду на це позивач вважає, що межі історичного ареалу населеного місця, яке занесене до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 26 липня 2001 року Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу), можуть вважатися затвердженими лише в разі дотримання зазначених вимог Закону України "Про охорони культурної спадщини" та Порядку № 318.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
5. Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 9 грудня 2022 року в задоволенні позову відмовив, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Мінкультури під час винесення спірного припису № 870/6.11.6 від 26 липня 2021 року діяло у межах повноважень, визначених Законом України "Про охорону культурної спадщини" та Положенням про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2019 року № 885 (далі - Положення № 885), та на виконання покладеного на нього завдання щодо охорони об`єкта всесвітньої культурної спадщини.
6. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 4 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив, скасував рішення Львівського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2022 року та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
7. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що проектну документацію позивач розробив та затвердив відповідно до затверджених містобудівних умов та обмежень, провів її експертизу та отримав дозвіл на початок виконання будівельних робіт, історико-архітектурний опорний план та межі історичного ареалу м. Львова не затверджені у встановленому законом порядку, а тому спірний припис Мінкультури № 868/6.11.6 від 26 липня 2021 року є протиправним та підлягає скасуванню.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
8. Не погоджуючись із постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2023 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Мінкультури звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити у силі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2022 року.
9. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 54 Конституції України, статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", внаслідок чого, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що рішення виконкому Львівської міської ради № 1311 від 9 грудня 2005 року "Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова" не може вважатися належним документом, яким затверджено межі історичного ареалу м. Львова, оскільки такі межі не затверджені центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, тобто Мінкультури.
10. Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме не врахував висновків Верховного Суду, що викладені у постанові від 11 липня 2022 року у справі № 1.380.2019.006107, де Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про правомірність припису Мінкультури про припинення будівельних робіт з огляду на чинність рішення Львівської міської ради № 1311 від 9 грудня 2005 року "Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова".
11. Також скаржник зазначає про необхідність врахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21, у якому у подібних правовідносинах Суд зазначив, що Мінкультури під час винесення припису діяло у межах повноважень, визначених Законом України "Про охорону культурної спадщини", оскільки проведення робіт з будівництва на території історичного ареалу відбувалося за відсутності погодженої у встановленому порядку проектної документації та без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що формує та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.
12. 14 вересня 2023 року від Мінкультури надійшли письмові пояснення, в яких відповідач наголошує на необхідності врахування у цій справі правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 липня 2022 року у справі № 1.380.2019.006107, про те, що межі історичного ареалу м. Львова та зони регулювання забудови м. Львова визначені рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 9 грудня 2005 року № 1311, яке не визнано нечинним та не скасовано, отже, є обов`язковим до виконання.
Позиція інших учасників справи
13. Від інших учасників справи відзиву на касаційну скаргу Мінкультури не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення з ідентифікатором № 0102938038667 ухвалу Верховного Суду від 5 червня 2023 року про відкриття касаційного провадження у справі № 380/13557/21 ОСОБА_1 отримав 12 червня 2023 року.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
14. Касаційну скаргу подано 25 травня 2023 року.
15. Верховний Суд ухвалою від 5 червня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі № 380/13557/21, витребував матеріали справи та запропонував учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу Мінкультури.
16. Ухвалою Верховного Суду від 7 липня 2023 року задоволено клопотання Мінкультури про зупинення виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2023 року до закінчення розгляду справи у касаційному порядку.
17. Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2023 року справу № 380/13557/21 призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 5 вересня 2023 року.
18. Ухвалою Верховного Суду від 5 вересня 2023 року, постановленою у відкритому судовому засіданні, частково задоволено клопотання ОСОБА_1 та передано справу № 380/13557/21 на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яка перейшла у письмове провадження, з метою вирішення питання про відступ від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 813/3269/17 та в інших постановах, де цю позицію застосовано.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
19. Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер: 4610136900:04:002:0043, цільове призначення: для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку, розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 28 січня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячук О.А.
20. Виконавчим комітетом Львівської міської ради 2 серпня 2018 року прийнято рішення № 858 "Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва на будівництво гр. ОСОБА_1 багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_2 зі знесенням існуючих будівель".
21. Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові видано дозвіл на виконання будівельних робіт від 22 грудня 2018 року № ЛВ112183560649 ОСОБА_1 як замовнику будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_2 зі знесенням існуючих будівель у м. Львові, код об`єкта 1122.2, клас наслідків (відповідальності) СС2.
22. ДП "Західний експертно-технічний центр Держпраці" у Львівській області 15 грудня 2020 року затверджено Експертний звіт (позитивний) щодо розгляду проектної документації на будівництво за проектом "Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_2 зі знесенням існуючих будівель у м. Львові (коригування) № 834.6815.20/7573".
23. 15 червня 2021 року головним спеціалістом відділу охорони, реставрації та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини Управління охорони об`єктів культурної спадщини Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації Книшем Р.М. проведено візуальне обстеження та здійснено фотофіксацію містобудівної ситуації за адресою: АДРЕСА_1, про що складено акт обстеження містобудівної ситуації на АДРЕСА_1 у м. Львові.
24. Це обстеження проведено на виконання доручення заступника голови Львівської обласної державної адміністрації від 3 червня 2021 року та відповідно до листа Мінкультури від 2 червня 2021 року № 6363/6.11.6.
25. За результатом візуального обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 у м. Львові Мінкультури видано припис від 26 липня 2021 року № 868/6.11.6 з вимогами:
- негайно припинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об`єкті "Будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих будівель у м. Львові", які виконуються в межах історичного ареалу міста Львова (рішення виконкому Львівської міської ради від 9 грудня 2005 року № 1311) й у межах охоронної (буферної) зони об`єкта "Архітектурний ансамбль історичного центру Львова", включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, з порушенням вимог частини четвертої статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини;
- вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
26. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, в межах касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, Суд зазначає таке.
27. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
28. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
29. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
30. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
31. Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2023 року не відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є обґрунтованими, з огляду на таке.
32. У касаційній скарзі скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 54 Конституції України та статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", а також не врахував висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 11 липня 2022 року у справі № 1.380.2019.006107 та від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21.
33.Зокрема, Восьмий апеляційний адміністративний суд в оскаржуваній постанові від 4 квітня 2023 року вказав, що рішення виконкому Львівської МР від 9 грудня 2005 рок № 1311 є неналежним актом, яким може бути затверджено межі історичного ареалу м. Львова, а тому спеціальний правовий режим забудови, визначений Законом України "Про охорону культурної спадщини", не поширюється на відповідну територію.
34. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 813/3269/17.
Зокрема, у цій справі до суду звернувся НУ "Львівська політехніка" з позовом до Мінкультури, в якому просив визнати протиправним та скасувати припис Мінкультури, в якому відповідач вимагає негайно зупинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт, які виконуються в історичному ареалі міста Львова, в межах охоронної (буферної) зони об`єкту Архітектурний ансамбль історичного центра Львова, включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як таких, що ведуться з порушенням вимог частини третьої статті 32, статті 35 Закону України "Про охорону культурної спадщини", без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України); вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини; надати Міністерству культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Львова фактів.
У цій справі Верховний Суд погодився із судами попередніх інстанцій про необхідність задоволення позову, з огляду на те, що рішення виконкому Львівської міської ради № 1311 від 9 грудня 2005 року "Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова" не може вважатися належним документом, яким затверджено межі історичного ареалу м. Львова, без затвердження таких меж центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, тобто Мінкультури.
35. Суд зауважує, що ухвалою Верховного Суду від 5 вересня 2023 року справу № 380/13557/21, рішення у якій оскаржуються, передано на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зокрема з метою вирішення питання про відступ від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 813/3269/17 та в інших постановах, де цю позицію застосовано.
36. Вирішуючи питання про необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду, що міститься у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 813/3269/17, Суд керується таким.
37. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
38. При цьому, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України)
39. Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
40. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша цієї статті).
Частинами четвертою, п`ятою наведеної норми Основного Закону України встановлено, що культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
41. Конституція України також закріплює за кожним обов`язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).
42. Законом України "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства" від 19 вересня 2013 року № 581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.
43. Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції щодо:
- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;
- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти "b", "c", "d" статті 1 Конвенції).
44. Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти "a", "b", "e", "f", "g" цієї статті Конвенції).
45. Аналогічні зобов`язання передбачені статтею 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифікованої Указом Президії Верховної Ради № 6673-XI ( 6673-11 ) від 4 жовтня 1988 року), відповідно до якої кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.
46. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини" у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
47. За визначеннями, наведеними в статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини":
- історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;
- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку;
- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
- об`єкт всесвітньої спадщини - об`єкт культурної спадщини, включений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини;
- зони охорони пам`ятки, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території (далі - зони охорони) - встановлювані навколо території пам`ятки, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання;
- буферна зона - територія навколо об`єкта всесвітньої спадщини, що забезпечує охорону цілісності та автентичності видатної універсальної цінності цього об`єкта та у межах якої встановлюється відповідний режим використання.
48. Отже, згідно з наведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України "Про охорону культурної спадщини" відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема, історичні ареали населених місць.
49. Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їх руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є одним із пріоритетних і головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
50. Водночас Україна взяла міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.
51. Статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.
52. Відтак, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади керуються у своїй діяльності приписами Конституції України, міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку, а також спеціального закону, а саме - Закону України "Про охорону культурної спадщини", зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини.
53. З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України та на виконання статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено і місто Львів.
54. У цій справі Суд також враховує, що за висновками Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у м. Львів розміщено найбільше пам`яток історії та архітектури в Україні, що пояснюється давнім освоєнням цієї території, порівняно високим економічним розвитком та значною густотою населення. Місто Львів розташований на перехресті важливих торговельних шляхів з півночі на південь і з заходу на схід. У Львові збереглися визначні пам`ятки, починаючи від ХII ст. Особливо цінними є архітектурні ансамблі, зокрема, площі Ринок (XV-XIX ст. ст.).
55. Також Суд враховує, що у постанові від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16 Верховний Суд визнав протиправною бездіяльність Львівської міської ради щодо незабезпечення проведення робіт з винесення меж історичного ареалу м. Львова та закріплення їх в натурі та зобов`язав Львівську міську раду відповідно до вимог чинного законодавства України забезпечити проведення робіт з визначення меж історичного ареалу м. Львова.
У цій справі Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що встановлення правового режиму історичного ареалу м. Львова, визначення та затвердження його меж є підставою, згідно із вказаними нормами, для переведення земель у межах історичного ареалу до категорії земель історико-культурного призначення; саме до компетенції Львівської міської ради відносяться винесення меж історичного ареалу м. Львова, закріплення їх в натурі (на місцевості) та віднесення земель в його межах до земель історико-культурного призначення, про зобов`язання відповідача до вчинення яких просить позивач.
56. У постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16 також встановлено таке.
Україна як держава, яка внесла пам`ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з п. 172 Провідних настанов добровільно взяла на себе зобов`язання з інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли би вплинути на цінність об`єкта всесвітньої спадщини.
З огляду на те, що територія ансамблю історичного центру складається зі 120 га давньоруської та середньовічної частини міста Львова та території собору св. Юра на Святоюрській горі, а буферна зона ансамблю історичного центру визначена межами історичного ареалу, площа якого становить 2441 га, то бездіяльність Львівської міської ради щодо забезпечення проведення робіт з винесення меж історичного ареалу м. Львова та закріплення їх в натурі (на місцевості) та віднесення в його межах земель до земель історико-культурного призначення може свідчити як про один з проявів порушення Україною зобов`язань, передбачених Конвенцією ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, оскільки на землі історичного ареалу не поширюється режим правової охорони як на землі історико-культурного призначення.
З метою збереження і використання культурної спадщини в межах історичної частини міста постановою Уряду від 12 червня 1975 року № 297 створено Державний історико-архітектурний заповідник.
57. На виконання цієї постанови виконавчий комітет Львівської обласної ради трудящих 9 липня 1975 року прийняв рішення № 321, яким затвердив Положення про Державний історико-архітектурний заповідник та у Додатку 1 до рішення визначив його межі.
24 червня 1993 року Львівська міська рада прийняла ухвалу № 27, якою встановила межі історико-архітектурної заповідної території м. Львова.
58. Указом Президента України від 2 липня 1997 року № 603/97 "Про збереження історичної забудови у центральній частині міста Львова" з метою поліпшення збереження історичної забудови на Львівську обласну державну адміністрацію за участю виконавчого комітету Львівської міської ради та інших органів виконавчої влади було покладено обов`язок розробити комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова і подати її на затвердження Кабінету Міністрів України.
Зобов`язано Кабінет Міністрів України вирішити питання щодо виділення коштів для проведення першочергових протиаварійних робіт з метою збереження історичної забудови, забезпечення безпечного проживання населення в центральній частині м. Львова та надання допомоги Львівській обласній державній адміністрації в підготовці для подання до ЮНЕСКО пропозицій щодо віднесення найбільш цінної в історичному та архітектурному відношенні частини міста Львова до міжнародного Списку всесвітньої спадщини.
59. На виконання вимог цього Указу Кабінет Міністрів України постановою від 15 листопада 1997 року за № 1266 "Про Комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова" затвердив Комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова; уповноважив Львівську обласну державну адміністрацію та виконавчий комітет Львівської міської ради на реалізацію цієї програми.
Ураховуючи унікальність історико-архітектурного ансамблю м. Львова, до ЮНЕСКО було подано матеріали для внесення історичного центру міста до Списку всесвітньої спадщини.
30 листопада 1998 року на 22-й конференції Комітету світової спадщини ЮНЕСКО ансамбль історичного центру Львова внесено до Списку всесвітньої спадщини Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (об`єкт № 865).
Кабінет Міністрів України постановою від 26 липня 2001 року № 878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України" з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України, на виконання статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" затвердив Список історичних населених місць України, до якого також входить і м. Львів.
Зобов`язав Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, зокрема, разом з обласними державними адміністраціями забезпечити протягом 2001 - 2003 років розроблення та затвердження науково-проектної документації з визначення меж історичних ареалів населених місць, включених до зазначеного Списку.
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 318, відповідно до статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", затверджено Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, згідно із пунктами 10, 11 якого історичний ареал є спеціально виділеною у населеному місці територією історико-культурного значення із затвердженими межами, яка повинна фіксуватися в усіх землевпорядних і містобудівних документах та розглядатися як специфічний об`єкт містобудівного проектування; частина територій історичних ареалів, а саме території пам`яток та їх охоронних зон, території заповідників, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення.