ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Верховного Суду Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) від 09 листопада 2023 року в адміністративній справі № 420/2411/19(провадження № 11-422апп21) за позовом Підприємства до держави в особі Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про стягнення коштів, яка була ухвалена за наслідками розгляду касаційної скарги Приватного підприємства Компанія "Флай сервіс" (далі - Підприємство) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року.
1. У квітні 2019 року Підприємство звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до держави в особі ДКС України, у якому просило стягнути з відповідача на користь Підприємства грошові втрати в загальній сумі 605 928 грн 48 коп., з яких: 543 145 грн 65 коп. - інфляційні втрати; 62 782 грн 83 коп. - 3 % річних.
Позов мотивувало тим, що за судовим рішенням у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили, серед іншого, стягнуто з ДКС України на користь позивача грошові кошти в розмірі 380 502 грн. Однак у зв`язку з тривалим невиконанням цього рішення боржник заподіяв Підприємству грошову шкоду, яку, на думку позивача, необхідно стягнути з відповідача.
2. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 29 липня 2019 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, адміністративний позов Підприємства задовольнив частково: визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у частині стягнення з ДКС України на користь позивача коштів у сумі 380 502 грн; стягнув з відповідача на користь Підприємства компенсацію в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у сумі 62 782 грн 83 коп.; в іншій частині позовних вимог суд відмовив.
Задовольняючи частково позовні вимоги Підприємства, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що вимоги позивача про стягнення з ДКС України на користь Підприємства компенсації у розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у сумі 62 782 грн 83 коп. є обґрунтованими.
Натомість, коли відмовляли в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суди попередніх інстанцій зважили на те, що між позивачем і відповідачем не виникло цивільно-правових відносин, зокрема зобов`язального характеру. Якщо таких відносин не виникло, тому нема підстав застосовувати до спірних правовідносин норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема ті, які регулюють наслідки порушення зобов`язань. До того ж Закон України від 05 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон № 4901-VI) не передбачає такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як "інфляційні втрати".
3. Підприємство не погодилося з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволені позовних вимог і подало касаційну скаргу, в якій зазначило, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не застосували ті норми права, які мали бути застосовані до цих правовідносин.
Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), скаржник зазначив, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади. Отже, оскільки відповідальність за інфляційні процеси, які відбуваються в державі, несе сама держава, то при вирішенні питання про компенсацію збитків, спричинених невиконанням остаточного судового рішення, крім трьох відсотків річних, мають бути компенсовані й інфляційні втрати.
Підприємство також доводило, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ невиконання або тривала затримка у виконанні судового рішення становить порушення права на справедливий судовий розгляд, яке гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція),та права на мирне володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
На переконання скаржника, повна відмова у стягненні на користь Підприємства інфляційних втрат, без здійснення аналізу практики ЄСПЛ із цього приводу, а з посиланням лише на внутрішнє законодавство, яке не передбачає повної компенсації в такому випадку, ні за яких умов не може вважатись адекватним і достатнім відшкодуванням відповідно до принципів, установлених практикою ЄСПЛ.
На підставі викладеного Підприємствопросило: скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь Підприємства інфляційних втрат; ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з держави Україна в особі ДКС України на користь позивача 543 145 грн 65 коп. інфляційних втрат, а також понесені судові витрати в повному обсязі; в іншій частині судові рішення залишити без змін.
У березні 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ДКС України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, у якій відповідач просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог Підприємства.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 березня 2020 року касаційну скаргу ДКС України залишив без руху з наданням десяти днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали.
У цій ухвалі йшлося про те, що на усунення недоліків касаційної скарги скаржнику потрібно було подати до суду: клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження з викладом відповідних доказів; касаційну скаргу у формі, яка відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та на виконання вимог частини четвертої статті 328 цього Кодексу має містити чіткі підстави для касаційного оскарження судового рішення та виклад доводів на їх підтвердження; надати її копії з додатками відповідно до кількості учасників справи; документ про сплату судового збору.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 серпня 2020 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДКС України на підставі пункту 4 частини першої статті 333 КАС України.
4. У відзиві на касаційну скаргу ДКС Українизазначила, що не погоджується з вимогами, викладеними в касаційній скарзі.
ДКС України покликалась на те, що 19 лютого 2018 року відповідач отримав виконавчий лист по справі № 608/08/1570, виданий Одеським окружним адміністративним судом 13 травня 2013 року, строк пред`явлення якого до виконання поновлено ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2017 року. Водночас ДКС України трьома платежами від 25 та 31 жовтня 2018 року перерахувала на розрахунковий рахунок Підприємства 380 502 грн і вважає, що таким чином вона виконала виконавчий лист у справі № 608/08/1570 в порядку черговості, передбаченої абзацом другим підпункту 1 пункту 9 розділу VI"Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України та пунктом 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Отже,на думку відповідача, під час виконання судового рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 608/08/1570 ДКС України діяла в межах повноважень та вжила абсолютно всіх наданих чинним законодавством заходів щодо виконання вказаного рішення суду.
ДКС України зауважила теж, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII) і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання відповідно до правил частини другої статті 625 ЦК України.
У зв`язку з викладеним ДКС України просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Підприємства.
5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємства, а ухвалою від 21 вересня 2021 року передав справу на розгляд Великої Палати відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України, оскільки вважав, що в питанні правового регулювання спірних правовідносин наявні ознаки виключної правової проблеми, зумовленої браком усталеної судової практики в застосуванні однієї і тієї самої норми права - частини другої статті 625 ЦК України та наявністю правових висновків судів касаційних інстанцій, які прямо суперечать одне одному, а також існуванням невизначеності із законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, зокрема, через необхідність застосування аналогії закону чи права.
6. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, коли ухвалила судове рішення передати справу на розгляд Великої Палати, послалася на те, що спір у цій справі виник, зокрема, у зв`язку з вимогою позивача стягнути з ДКС України суми інфляційних втрат, які, на думку Підприємства, виникли у зв`язку з несвоєчасним виконанням відповідачем судового рішення, яке набрало законної сили.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду встановила, що скаржник у поданій касаційній скарзі покликається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а також на те, що немає висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України).
Позивач як правову підставу звернення до суду з позовною вимогою про стягнення з відповідача суми інфляційних втрат у позовній заяві називав приписи статті 625 ЦК України. До того ж покликався на практику ЄСПЛ, відповідно до якої цей Суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог заявника щодо покриття збитків, спричинених тривалим невиконанням остаточного рішення суду, з урахуванням інфляційних втрат.
Гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів визначені Законом № 1404-VIII, а особливості їх виконання встановлені Законом № 4901-VI.
Національне законодавство правилами Закону № 4901-VI передбачило механізм компенсації стягувачу 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі несвоєчасного (понад три місяці) виконання остаточного судового рішення.
Наприклад, за частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Проте правила Закону № 4901-VI не встановлюють такого механізму відновлення прав стягувача, порушення яких відбулось у зв`язку з тривалим невиконанням остаточного судового рішення, як стягнення інфляційних втрат від суми основного боргу.
Воднораз відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Скаржник зауважує, що позаяк нема спеціальної норми в національному законодавстві, яка б регулювала правовідносини щодо стягнення з держави інфляційних втрат з підстав тривалого виконання (або невиконання) рішення суду, він керується статтею 625 ЦК України як загальною правовою нормою.
7. У контексті цього питання колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила таке.
У пункті 51 "пілотного" рішення ЄСПЛ у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року зазначено таке: "Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греці" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V)".
Згідно з пунктом 52 рішення ЄСПЛ у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року "у такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53)".
Пунктом 54 указаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 07 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, пункт 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
ЄСПЛ у вказаному рішенні до того ж зауважив, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України (пункт 73).
У Проміжній резолюції [CM/ResDH(2008)1] Комітету міністрів Ради Європи від 06 березня 2008 року щодо виконання рішень ЄСПЛ у 232 справах проти України, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених проти держави та підпорядкованих їй суб`єктів, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту, серед іншого, зазначено, що Комітет міністрів рекомендує органам влади розглянути можливість запровадження на період, протягом якого прийматимуться зазначені закони, тимчасових заходів, спрямованих на зменшення, наскільки це можливо, ризику нових порушень Конвенції аналогічного характеру і, зокрема, призначити відшкодування за шкоду, спричинену затримками у виконанні рішень національних судів, безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики ЄСПЛ, як це передбачено Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV).
Відповідно до пункту 106 рішення ЄСПЛ у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року вимога заявника стосовно покриття збитків із врахуванням інфляції підтверджена детальними розрахунками на підставі офіційних даних щодо індексів інфляції, а тому є обґрунтованою.
До того ж пунктом 5 указаного рішення ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.
Рішенням ЄСПЛ у справі "Бурмич та інші проти України" від 12 жовтня 2017 року, серед іншого, зазначено, що відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення "адекватного та достатнього відшкодування" в розумінні пункту 5 резолютивної частини рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає в наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення.
8. На підставі статті 17 Закону № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Ба більше, скаржник покликається на постанову Великої Палати від 22 травня 2018 року в справі № 915/533/15, у якій, серед іншого, прописано, що та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов`язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення.
За окресленого правового регулювання Підприємство просить стягнути з відповідача інфляційні втрати, які поніс позивач у зв`язку з тривалим (з квітня 2013 року до вересня 2018 року) невиконанням остаточного судового рішення, у розмірі 543 145 грн 65 коп.
Щодо питання застосування норм права у правовідносинах, що за своєю суттю є подібними до правовідносин у цій справі, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила таке.
Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, серед іншого, встановив, що у справі, яка переглядається, спір виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням рішення суду про зобов`язання Міністерства оборони України перерахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Цей Суд тоді виснував, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовуються Законом № 1404-VIII. І оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).
Надалі Велика Палата відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 січня 2016 року № 6-2759цс15 щодо стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за невиконання грошового зобов`язання, і зазначила, що стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила, що після наведених висновків Великої Палати вбачається неоднакове застосування статті 625 ЦК України в контексті нарахування інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконання ДКС України рішення суду.
Приміром, у постанові від 19 серпня 2020 року в справі № 826/7444/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що в контексті спірних правовідносин у цій справі не виникли цивільно-правові взаємини між позивачем і органом казначейської служби як суб`єктом владних повноважень, а звідси - нема цивільно-правового порушення з боку ДКС України, яке мало б складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами, належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.
Суд у цій постанові вбачав, що у відповідача не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак вважав, що ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання в розумінні статті 625 ЦК України.
Так само Верховний Суд зауважив, що якщо Закон № 4901-VI не передбачає такого виду компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення органами ДКС України, як інфляційні втрати, то можна констатувати, що нема й правового механізму стягнення такого виду грошової компенсації.
Подібний правовий висновок сформував Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17.
Попри це, Третя судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 12 серпня 2020 року в межах справи № 757/28275/17-ц сформувала інший висновок щодо застосування правил статті 625 ЦК України в контексті стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалістю невиконання ДКС України рішення суду.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, коли вирішував це питання, виходив з того, що стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення. Спеціальний закон не передбачає, що положення цієї статті щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення не поширюється на спірні правовідносини.
Подібні правові висновки сформував Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 06 липня 2020 року в справі № 522/16531/17 та від 27 січня 2021 року в справі № 569/6045/17.
З огляду на це колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що на яв виходить неоднакова правозастосовна практика Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів щодо вирішення подібних за своєю суттю правовідносин.
Поза тим, Велика Палата в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом статті 1192, частини другої статті 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.
За таких обставин, про що мовилося вище, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у питанні правового регулювання спірних правовідносин власне й вбачає виключну правову проблему, яка полягає: в нестачі усталеної судової практики із застосування однієї і тієї самої норми права - частини другої статті 625 ЦК України, наявності правових висновків судів касаційних інстанцій, які прямо суперечать один одному, та у невизначеності законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, зокрема через потребу вдатися до застосування аналогії закону чи права.
Отже, за результатами розгляду касаційної скарги для правильного вирішення цього спору закономірними мають бути відповіді на питання: чи може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України до спірних правовідносин в аспекті стягнення на користь позивача компенсації інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням ДКС України остаточного судового рішення. А також чи можливо безпосередньо застосувати наведену практику ЄСПЛ для стягнення суми грошових коштів з урахуванням індексу інфляції у подібних правовідносинах та яке рішення необхідно вважати остаточним, щоб визначити період такого прострочення.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду також звернула увагу на проблематику визначення періоду прострочення виконання ДКС України рішення суду в цій справі.
Суди попередніх інстанцій на основі досліджених під час розгляду справи доказів установили, що ДКС України не виконала обов`язку, визначеного статтею 3 Закону № 4901-VI і не забезпечила своєчасне перерахування позивачу коштів відповідно до виконавчого листа, виданого Одеським окружним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570.
У зв`язку із цим суди визнали існування підстав для стягнення з відповідача на користь Підприємства компенсації в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови суду.
Зі змісту позову вбачається, що прострочення виконання судового рішення ДКС України позивач обраховує в межах періоду з квітня 2013 року до вересня 2018 року. У межах цього часового відтинку за розрахунками позивача розмір 3 % річних становить 62 782 грн 83 коп.
Згідно із частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Відповідно до рішення суду першої інстанції, з доводами якого погодився апеляційний суд, виконання рішення суду відбулось 25 і 31 жовтня 2018 року, коли у ці дні відповідач перерахував на користь позивача грошові кошти.
За рішенням суду першої інстанції, як зазначає відповідач і не заперечує позивач, ДКС України 19 лютого 2018 року отримала виконавчий лист від 13 травня 2013 року № 608/08/1570.
Отже, в контексті вимог частини четвертої статті 3 Закону № 4901-VI ДКС України після отримання виконавчого листа 19 лютого 2018 року повинна була у тримісячний строк виконати його і перерахувати відповідні грошові кошти на користь позивача.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ДКС України перерахувала позивачу кошти лише в жовтні 2018 року, тобто через вісім місяців після отримання виконавчого листа. Отже, суди визначили період прострочення виконання судового рішення ДКС України в межах восьми місяців.
Поряд із цим, суд стягнув на користь позивача 3 % річних за період з квітня 2013 року до вересня 2018 року в сумі 62 782 грн 83 коп. Задоволення позовних вимог в цій частині суди обґрунтували тим, що ДКС України жодним чином не оспорила розрахунок, який надав позивач.
У контексті наведених обставин важливим, на думку колегії суддів, має бути питання: із настанням якої події пов`язаний початок перебігу прострочення виконання рішення суду ДКС України, що може мати наслідком виникнення права у стягувача на одержання 3 % річних згідно із частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI.
З огляду на практику вирішення подібних за своєю суттю правовідносин у порядку цивільного та адміністративного судочинства колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду звернула увагу ще й на таке.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона:
здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначені статтею 19 КАС України.
За змістом частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (частина шоста статті 21 КАС України).