ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2023 року
місто Київ
справа № 345/596/22
провадження № 61-9799св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року в складі судді Юрчака Л. Б. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 травня 2023 року в складі колегії суддів: Луганської В. М., Баркова В. М., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину та свідоцтва недійсними, застосування наслідків недійсності правочину, поділ майна подружжя та зобов`язання вчинити дії.
Позов мотивував тим, що з 09 грудня 2011 року до 23 червня 2021 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, під час якого 26 жовтня 2018 року вони придбали автомобіль Toyota Rav4, 2006 року випуску, номер кузова № НОМЕР_1, який є спільною сумісною власністю подружжя.
Вказував, що 27 травня 2020 року, тобто в період перебування сторін у шлюбі, ОСОБА_2 без його згоди на підставі договору купівлі-продажу № 2642/2020/2016091, укладеного у ТСЦ № 2642, відчужила належний подружжю транспортний засіб своєму двоюрідному брату ОСОБА_3 . Кошти, отримані за відчуження автомобіля, ОСОБА_2 йому не передавала.
Зазначав, що автомобіль є цінною річчю, а тому його продаж має здійснюватися за наявності письмової згоди другого з подружжя. З посиланням на частину четверту статті 369 ЦК України зазначав, що правочин з розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень, що може проявлятися, в тому числі, у відсутності згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення такого правочину.
Посилався також на те, що укладений ОСОБА_2 правочин є фіктивним, оскільки вчинений без наміру створення правових наслідків. Акцентував на тому, що відчуження автомобіля здійснене відповідачкою без наміру передати автомобіль у володіння та користування ОСОБА_3, оскільки після укладення договору купівлі-продажу відповідачка продовжує фактично ним користуватись.
Уважав, що оспорюваний правочин із наведених підстав підлягає визнанню недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, а спірний автомобіль підлягає поділу між колишнім подружжям. Наполягав на тому, що оскільки за весь період шлюбу ОСОБА_2 не дбала про матеріальне забезпечення сім`ї, а всі зароблені нею кошти витрачала на власні потреби, то справедливим буде поділ автомобіля з визнанням за позивачем 2/3 частки, а відповідачкою - 1/3 частки у праві спільної власності на транспортний засіб.
З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу № 2642/2020/2016091 від 27 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у ТСЦ № 2642;
- застосувати наслідки недійсності правочину;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на автомобіль марки Toyota Rav4 з об`ємом двигуна 1998 см?, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_3 ;
- визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Toyota Rav4 з об`ємом двигуна 1998 см?, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_3, видане ТСЦ МВС №2462 на ім`я ОСОБА_3 ;
- визнати власниками зазначеного транспортного засобу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- здійснити поділ транспортного засобу з виділенням ОСОБА_1 2/3 частки, а ОСОБА_2 - 1/3 частки в праві спільної власності;
- зобов`язати ОСОБА_2 передати транспортний засіб ОСОБА_1 ;
- зобов`язати Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Івано-Франківській області зареєструвати через структурний підрозділ ТСЦ № 2642 автомобіль Toyota Rav4 з об`ємом двигуна 1998 см?, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_3, за ОСОБА_1 та видати йому свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, зазначивши у графі "Особливі відмітки" цього свідоцтва відомості про ОСОБА_2 як іншого співвласника транспортного засобу.
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що ОСОБА_1 не надав суду беззаперечних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як сторони оспорюваного договору купівлі-продажу автомобіля при його укладенні діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_3 знав чи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Щодо вимог про здійснення поділу спільного майна з визначенням часток кожного з подружжя в праві спільної власності, то місцевий суд уважав, що ОСОБА_1 неправильно обрав спосіб захисту порушеного права, адже визнання за позивачем права на частку в праві спільної власності не забезпечить поновлення порушеного права. На переконання суду, ефективним способом захисту порушеного права позивача в спірних правовідносинах є пред`явлення позову про отримання грошової компенсації за належну йому частку в праві спільної власності на транспортний засіб як неподільну річ, відчужену без його згоди. У задоволенні інших позовних вимог суд першої інстанції відмовив з огляду на їх похідний від вирішення вимоги про визнання правочину недійсним характер.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року змінено з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про недоведеність обставини недобросовісності сторін оспорюваного правочину та про обрання позивачем неефективного способу захисту.
Оскільки суд першої інстанції при розгляді справи не звернув увагу на те, що однією з підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним позивач визначив статтю 234 ЦК України (фіктивність договору), апеляційний суд доповнив мотивувальну частину рішення місцевого суду відомостями про відхилення доводів ОСОБА_1 щодо фіктивності відчуження відповідачкою транспортного засобу.
Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 відчужила спірний автомобіль 27 травня 2020 року і цього ж дня право власності на автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_3 . З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу транспортного засобу був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Доводи позивача про те, що після укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу ОСОБА_2 фактично залишилася його власником, оскільки відчужила автомобіль своєму двоюрідному брату та продовжує ним користуватися, суд апеляційної інстанції відхилив з посиланням на те, що факт користування відповідачкою автомобілем після його відчуження не є доказом фіктивності правочину, а позивач у судовому засіданні не довів, що умисел відповідачів при укладенні оспорюваного договору не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Апеляційного суду також зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги подані позивачем технічні аудіозаписи судових засідань у справах № 344/5007/21 та № 344/17186/21, в яких ОСОБА_3 давав показання як свідок, оскільки при розгляді цієї справи позивач не заявляв клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка, оскільки положеннями статті 233 ЦПК України передбачено, що показання свідка можуть бути оголошені в судовому засіданні лише в тому випадку, якщо участь таких свідків у новому судовому засіданні є неможливою.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, в якій з посиланням на порушення судами норм процесуального права просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, Верховного Суду від 14 серпня 2018 року у справі № 905/2382/17, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18, від 25 серпня 2020 року у справі № 553/1268/15, від 31 березня 2021 року у справі № 635/9574/18.
Крім того, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) та необґрунтовано відхилили його клопотання про дослідження (огляд) доказів (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
У касаційній скарзі позивач указує, що суди при розгляді справи не застосували стандарт доказування "баланс ймовірностей", за яким перевага надається більш вагомим доказам. Переконаний, що відповідачі не надали доказів на спростування обставин, викладених ним у позовній заяві. Акцентує на тому, що суди не дослідили подані ним аудіозаписи судових засідань у справах № 344/5007/21 та № 344/17186/21, які підтверджують факт обізнаності ОСОБА_3, як близького родича ОСОБА_2, із тим, що придбаний ним транспортний засіб є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і ОСОБА_2 не отримала згоду позивача на його відчуження. Зазначає, що відповідачка в судових засіданнях неодноразово підтверджувала, що транспортний засіб залишається в її користуванні.
У липні 2023 року ОСОБА_3 та Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Івано-Франківській області подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
ОСОБА_3 відзив мотивував тим, що суди зробили правильний висновок про відсутність доказів на підтвердження тієї обставини, що сторони оспорюваного правочину діяли недобросовісно. Вказує, що після укладення договору купівлі-продажу автомобіля він набув право власності на це майно, що включає права володіння, користування та розпорядження ним, тому надання дозволу ОСОБА_2 на разове користування спірним транспортним засобом не свідчить про фіктивність укладеного правочину. Зазначає, що суди також обґрунтовано вважали, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.
Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Івано-Франківській області відзив мотивував тим, що на момент проведення перереєстрації транспортного засобу відомості про ОСОБА_1 як співвласника автомобіля в Центрі були відсутні, а тому дії відповідача з перереєстрації транспортного засобу за ОСОБА_3 відповідали вимогам закону.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Встановлені судами обставини
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 09 грудня 2011 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 червня 2021 року.
26 жовтня 2018 року, тобто під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1, ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на транспортний засіб марки Toyota Rav4 з об`ємом двигуна 1998 см?, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
27 травня 2020 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 2642/2020/2016091 відчужила зазначений автомобіль ОСОБА_3 .
Правове обґрунтування
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Зазначені норми сімейного законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17).
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно із частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.