ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2023 року
місто Київ
справа № 369/8122/21
провадження № 61-10799св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року, постановлене суддею Волчком А. Я., та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у червні 2021 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у сумі 16 254 360, 00 грн, що еквівалентно 600 000, 00 дол. США.
ОСОБА_1 обґрунтовував пред`явлений позов тим, що він та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого останній отримав 600 000, 00 дол. США для торгівлі на біржі та зобов`язався повернути зазначену суму грошових коштів та 10 % від прибутку до 01 червня 2021 року, що підтверджується розпискою відповідача від 25 травня 2020 року.
Станом на 10 червня 2021 року ОСОБА_2 не виконав своїх зобов`язань за договором позики та не повернув кошти, що слугувало підставою для звернення до суду з позовом.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням від 21 березня 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції керувався тим, що відповідач отримав грошові кошти не у тимчасове користування із зобов`язанням їх повернення, тобто не у позику, а для торгівлі на біржі. Отже, грошові кошти у сумі 600 000, 00 дол. США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника, та існуючі між ними правовідносини за своєю правовою природою не є позиковими.
Постановою від 06 червня 2023 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, заочне рішення
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року - без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про стягнення заборгованості за договором позики та зазначив, що за змістом наданої позивачем розписки між сторонами існували домовленості щодо передання ОСОБА_2 грошових коштів для торгівлі на біржі з подальшим розрахуванням прибутку. Ці умови, на переконання апеляційного суду, свідчать про те, що між сторонами склалися інші відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики. Також суд зауважив, що відповідно до принципу "jura novit curia" суд може самостійно визначити норму права, втім не може самостійно визначити підстави позову, які є відмінними від визначених позивачем, оскільки це буде порушенням принципу диспозитивності цивільного судочинства.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивач ОСОБА_1 19 липня 2023 року із застосуванням системи "Електронний суд" направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц
(провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року
у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17), від 25 березня 2019 року
у справі № 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 14 квітня 2021 року
у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 14 липня 2021 року
у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 10 серпня 2021 року
у справі № 473/995/18 (провадження № 61-6674св21), від 21 грудня 2021 року
у справі № 361/7897/19 (провадження № 61-16677св21), від 18 жовтня 2022 року
у справі № 383/1102/20 (провадження № 61-6604св22), від 08 травня 2023 року
у справі № 509/5824/18 (провадження № 61-15080св21), у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, щодо застосування приписів статей 1046-1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц
(провадження № 12-9гс23), від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), у постанові Верховного Суду від 11 травня 2022 року
у справі № 459/312/19 (провадження № 61-4875св21), щодо застосування принципу "суд знає закон";
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19
(провадження № 14-166цс20), щодо оцінки подібності правовідносин;
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від відповідача до Верховного Суду не надійшов.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 09 серпня 2023 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, відкрив касаційне провадження у справі.
Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 25 травня 2020 року склав розписку про отримання коштів, відповідно до якої він спільно з ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 25 березня, 25 квітня, 19 травня 2020 року грошові кошти на загальну суму 600 000, 00 дол. США для торгівлі на біржі під 10 % від прибутку, який розраховується окремо, та зобов`язався спільно з ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 ці кошти 01 червня 2021 року.
Також у розписці зазначено, що вона написана власноруч ОСОБА_2, при переданні коштів були присутні свідки ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
Позивач зазначав, що оригінал розписки зберігається в нього, оскільки відповідач не повернув кошти у визначений в цій розписці строк.
Право, застосоване судом
За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належно відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах приписи актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року
у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Щодо правової природи відносин, які склалися між сторонами у справі
1. Оцінка застосування судами першої та апеляційної інстанцій принципу "суд знає закони"
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 наголошував на тому, що він надав ОСОБА_2 в борг грошові кошти, які той зобов`язався повернути в обумовлений строк, проте не виконав цього обов`язку.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив висновок про те, що відповідач отримав грошові кошти не у позику, а для торгівлі на біржі, тобто за умовами розписки між сторонами склалися інші цивільні відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики.
У касаційній скарзі заявник наголошує на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 12-9гс23), від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), у постанові Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 459/312/19
(провадження № 61-4875св21).
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 12-9гс23) зроблено висновок про те, що під час розгляду спору потрібно виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони".
У постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц
(провадження № 14-17цс19) Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) звернула увагу на те, що у процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Отже, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець посилається саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема, у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.