ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. та Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23)
за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Приватного акціонерного товариства "Центрелеватормлинбуд", Комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація "Фундація спадщини Терещенків", про розірвання договору та повернення майна,
за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у складі судді Гумеги О. В. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у складі колегії суддів Куксова В. В., Шаптали Є. Ю., Яковлєва М. Л.
Коротка історія справи
У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач-1) та Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент комунальної власності, позивач-2) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Центрелеватормлинбуд" (далі - ПрАТ "Центрелеватормлинбуд", відповідач-1), Комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт" (далі - КП "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт", відповідач-2) про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, розташованих за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15 (літера "А"), 34/13 (літери "Б", "В"), у місті Києві (далі - інвестиційний договір); зобов`язання ПрАТ "Центрелеватормлинбуд" повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради вказану нерухомість, яка є об`єктом культурної спадщини - садибою Терещенків.
Позов обґрунтований тим, що садиба Терещенків не вибула у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на її відчуження, тому наявні підстави для її повернення територіальній громаді міста Києва; крім того, відповідачі упродовж тривалого періоду не виконували обов`язки, покладені на них інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Прокурор оскаржив зазначені судові рішення в касаційному порядку, просив Верховний Суд їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року касаційну скаргу прокурора задоволено частково, судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нерухомого майна - садиби Терещенків; ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у справі № 910/8413/21 залишено без змін.
Обґрунтовуючи вказану постанову, Велика Палата Верховного Суду зробила, з-поміж іншого, такі висновки.
На садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини". Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17 жовтня 2008 року включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України "Про приватизацію державного майна", ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу (пункт 169 постанови).
Додаткова угода № 1 до інвестиційного договору фактично визначає умови про купівлю-продаж нерухомого майна. В силу положень статті 628 ЦК України до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж. Додаткова угода № 1, спрямована на відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1, була укладена 04 квітня 2008 року. Оплата за вказаною додатковою угодою була здійснена 23 травня 2008 року. Тобто факти, які для відповідача-1 стали нібито підставою набуття ним права власності на садибу Терещенків, виникли під час дії Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" (пункти 190, 194-195).
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва. Оскільки в силу положень частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, додаткова угода № 1 є нікчемною також і на цій підставі. Отже, додаткова угода № 1 є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України (пункти 218, 225-226 постанови).
За чинного на час укладення додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України (пункти 236, 239).
Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставною заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності (пункти 242-243).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за обставин цієї справи неможливо виснувати про те, що втручання у право відповідача-1 мирно володіти майном, яке він за добросовісної поведінки не міг отримати у власність, є для нього надмірним тягарем. Разом із цим відповідач-1 не позбавлений можливості ініціювати судовий процес та заявити, зокрема, вимогу про стягнення з територіальної громади міста Києва витрат, пов`язаних із діями, спрямованими на перехід права власності на садибу Терещенків та подальшим вчиненням відповідачем-1 правомірних і необхідних дій стосовно цього об`єкта. Відповідна вимога, у випадку її заявлення відповідачем-1, має бути розглянута судом у процесі, в межах якого суду слід надати оцінку доводам позивача та доказам, наданим на підтвердження понесених ним обґрунтованих витрат. Аналогічно територіальна громада міста Києва не позбавлена можливості заявити до відповідача-1 вимогу про відшкодування збитків, завданих об`єкту культурної спадщини (пункти 269-270).
Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
З указаними висновками Великої Палати Верховного Суду стосовно розгляду за правилами негаторного позову вимоги про повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва та, як наслідок, - незастосування до цієї вимоги наслідків спливу позовної давності, а також стосовно пропорційності втручання держави у право мирного володіння майном відповідача-1 не погоджуємося з таких підстав.
Як було встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, садибу Терещенків було включено до переліку пам`ятників архітектури місцевого значення у січні 1986 року; у квітні 1998 року її включено до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини.
Постановою Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2006 року у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 березня 2007 року, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ "Укрнафта" інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених нежилих будинків.
01 листопада 2007 року Київська міська рада прийняла рішення № 1111/3944 "Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ "Центрелеватормлинбуд" під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва"; 23 листопада 2007 року підписано відповідний договір про заміну сторони в зобов`язанні.
Додатковою угодою від 04 квітня 2008 року № 1 до інвестиційного договору підпункт 5.1.2 цього договору викладено в такій редакції: "5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти".
Відповідач-1 платіжними дорученнями від 23 травня 2008 року № 134, 135 сплатив до бюджету м. Києва 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн за вказані нежитлові приміщення.
06 лютого 2009 року оформлені свідоцтва про право власності серії САС № 247963, САС № 247964, якими посвідчено, що садиба Терещенків належить відповідачу-1 на праві приватної власності.
На підставі рішення Київської міської ради від 05 квітня 2012 року № 430/7767 ПрАТ "Центрелеватормлинбуд" видано державний акт серії ЯЖ № 047159 від 08 жовтня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1371 га на бульварі Тараса Шевченка / вулиці Михайла Коцюбинського, 34/15, літера "А" та 34/13, літери "Б", "В", у Шевченківському районі міста Києва.
Наявними в матеріалах справи інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 травня 2021 року № 256468229, № 256468907 підтверджується, що ПрАТ "Центрелеватормлинбуд", яке є правонаступником ВАТ "Центрелеватормлинбуд", володіє на праві власності нежилими будівлями, що є об`єктами культурної спадщини, на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера "А" та 34/13, літери "Б", "В", у Шевченківському районі м. Києва. Право власності на об`єкти культурної спадщини зареєстровано 15 жовтня 2013 року.
Щодо захисту за правилами негаторного позову та незастосування позовної давності
Погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність повернення пам`ятки культурної спадщини територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, разом із тим вважаємо, що таке повернення мало відбутися шляхом застосування судом двосторонньої реституції відповідно до положень статті 216 ЦК України, а не в будь-який інший спосіб.
Так, прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради та Департаменту комунальної власності про розірвання інвестиційного договору та повернення садиби Терещенків у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що за обставинами цієї справи порушене право власності на спірні об`єкти нерухомого майна може бути захищено шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець.
Натомість Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки виникнення права приватної власності на садибу Терещенків було в принципі неможливим, порушення права власності територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння, а отже належним способом захисту прав власника у цьому випадку є негаторний позов.
Проте обидва наведені висновки вважаємо помилковими з таких підстав.
Як відомо, віндикаційний та негаторний позови є основними речово-правовими засобами захисту права власності.
Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника фізично (було викрадене, загублене, передане комусь іншому внаслідок дій неуправомоченої особи тощо).
Тоді відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Негаторний позов - це вимога власника, що володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження нею; це вимога про припинення неправомірних дій, не пов`язаних із порушенням володіння.
На підставі статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
В сучасній теорії цивільного права сформульоване чітке правило про те, що віндикаційним є позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння; негаторним - про усунення перешкод у володінні власником своїм майном. Тобто в першому випадку майно вибуває з володіння власника і перебуває у незаконного володільця, а власник прагне повернути собі це майно. В другому - майно перебуває у власника, але він не може ним нормально користуватися, бо цьому заважає інша особа.
При цьому обидва вказані речово-правові способи захисту права власності можуть використовуватися власником лише в тому випадку, коли між власником і порушником відсутні договірні відносини, і порушення права власності на майно не пов`язане із неналежним виконанням/невиконанням умов договору щодо цього майна між власником і порушником.
Відповідно до статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що з урахуванням специфіки речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Водночас, у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним об`єкта нерухомого майна не призводять до заволодіння порушником таким об`єктом (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та інші).
У цій справі станом на дату укладення додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року(якою були внесені зміни до інвестиційного договору, що дозволяли інвестору набути право приватної власності на садибу Терещенків за умови сплати її вартості) діяв Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", тому набуття права приватної власності на вказаний об`єкт у той період часу було неможливим.
Виходячи з цього, Велика Палата Верховного Суду виснувала про фактичну неможливість володіння відповідачем-1 вказаним майном та необхідність повернення цього майна у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України (за правилами негаторного позову).
Однак зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не має під собою достатніх правових підстав з огляду на те, що заборона приватизації пам`яток архітектури була тимчасовою, а не постійною, тому не можна стверджувати, що право приватної власності на садибу Терещенків в принципі не могло виникнути.
Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" був прийнятий 01 лютого 2005 року і встановлював заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.
23 вересня 2008 року було прийнято Закон України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" (вступив у дію 17 жовтня 2008 року), а Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", відповідно, -втратив чинність.
Садиба Терещенків не увійшла до вказаного Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, тому можна зробити висновок, що після 17 жовтня 2008 року закон допускав можливість її переходу в приватну власність.
Дії щодо оформлення за відповідачем-1 свідоцтв про право власності (лютий 2009 року) та видачі відповідачу-1 державного акту на право власності на земельну ділянку (жовтень 2012 року) здійснювалися без порушень законодавства у сфері охорони об`єктів культурної спадщини.
Тому за обставинами цієї справи № 910/8413/21очевидно, що спірне майно вибуло з фактичного володіння власника (територіальної громади міста Києва), було зареєстровано на праві власності за іншою особою (ПрАТ "Центрелеватормлинбуд") і перебувало у фактичному володінні цієї особи.
У зв`язку із цим висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що у відповідача-1 в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на об`єкт культурної спадщини, та необхідність здійснення судового захисту права територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків за правилами негаторного позову не мають під собою належних правових підстав.
Отже, станом на час подання позову садиба Терещенків перебувала у фактичному володінні відповідача-1, а прокурор шляхом подання цього позову намагався відновити порушене право власності територіальної громади міста Києва на це нерухоме майно.
Однак, підстави для заявлення віндикаційного позову у цьому випадку також відсутні, оскільки, як неодноразово зауважувалося вищими судовими інстанціями, шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна, зокрема з підстав, передбачених статтями 387, 388, 400 ЦК України, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину (наприклад, постанова Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № Б29/334-09). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова Верховного Суду 19 вересня 2023 року у справі № 521/2770/21).
У цій справі садиба Терещенків перейшла у володіння відповідача-1 на підставі додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору, укладеної між позивачем 2 та відповідачем 1, тобто між власником (законним володільцем) і володільцем майна існували договірні відносини і майно перебувало у володільця на підставі укладеного з власником договору. За таких обставин застосування віндикаційного позову для повернення майна у власність територіальної громади міста Києва є неможливим.