ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Желєзного І. В.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22), ухваленої за результатами перегляду рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 686/7081/21 за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Хмельницької обласної прокуратури (далі також відповідач- 1) та Державної казначейської служби України (далі - ДКС України, Казначейство, відповідач- 2) про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання.
Короткий виклад історії справи
Позивачка звернулася до суду з позовом до Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України, у якому просила стягнути з ДКС України за рахунок ДКС України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на її користь 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 546 186,82 грн та інфляційні втрати, нараховані на суму грошового зобов`язання, у розмірі 6 337 116,43 грн.
На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона була акціонером Відкритого акціонерного товариства "Хмельницький комбінат хлібопродуктів" (далі - АТ). Вартість належних позивачці 1 342 086 простих іменних акцій АТ станом на 1 травня 2004 року за висновком експерта становила 1 175 530,33 грн. Цим майном позивачка не могла розпоряджатися з 2002 року у зв`язку із накладенням на все її майно арешту в кримінальній справі згідно з постановою Прокуратури Хмельницької області від 28 листопада 2002 року. Тому, надавши у 2004 році згоду на викуп її акцій під час перетворення цього товариства у товариство з обмеженою відповідальністю, не змогла укласти відповідний договір. 17 липня 2012 року та 23 серпня 2012 року слідчий в особливо важливих справах Прокуратури Хмельницької області виніс постанови про закриття кримінальної справи щодо позивачки через відсутність у її діях складу злочину, а 19 липня 2012 року - про зняття арешту з майна позивачки, зокрема з цінних паперів. Проте 15 червня 2012 року згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань припинено Товариство з обмеженою відповідальністю "Хмельницький комбінат хлібопродуктів" (правонаступник АТ) за рішенням засновника.
Позивачка ініціювала вирішення в суді спору з державою про стягнення за рахунок Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій АТ у кількості 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 18 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року, задоволено позов ОСОБА_1 у справі № 686/21941/15- ц. Однак судове рішення у справі № 686/21941/15-ц, що набуло законної сили 18 березня 2019 року, держава тривалий час не виконувала, та лише 24 жовтня 2019 року ДКС України перерахувала на картковий рахунок позивачки 1 175 530,33 грн.
З огляду на викладене, послуговуючись приписами статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачка звернулася до суду з цим позовом. При цьому позивачка переконує, що оскільки стаття 625 ЦК України входить до розділу І "Загальні положення про зобов`язання" книги п`ятої ЦК України, то вона визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт) та її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або законом.
Покликаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18, позивачка наполягає, що інфляційні втрати та 3 % річних за частиною другою статті 625 ЦК України слід нараховувати до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання. При цьому позивачка вважає, що її право вимагати сплати коштів і обов`язок держави, що кореспондує цьому праву, охоплюють період з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи від 19 червня 2014 року № 05-03/105 у справі № 686/11154/13-ц) до 23 жовтня 2019 року (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним).
У поданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяву відповідач-1 проти задоволення позовних вимог заперечував, зокрема, наполягав на тому, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню статті 509 та 625 ЦК України, натомість ці правовідносини регулюються приписами Закону України від 5 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон № 4901-VI) та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Окрім того, відповідач-1 не погоджується зі здійсненим позивачкою розрахунком позовних вимог.
У поданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяв відповідач-2 також заперечував проти задоволення позовних вимог та, серед іншого, наполягав, що відносини, які склалися між позивачкою та Казначейством, є відносинами, які склалися в процесі виконання рішення суду про стягнення коштів з Державного бюджету України, що регулюються Бюджетним кодексом України та Порядком № 845, а не цивільно-правовими відносинами. Жодних зобов`язань цивільно-правового характеру у Казначейства перед позивачкою не існувало та не виникало. Окрім того, відповідач-2 вважав, що позивачка звернулася до суду із цим позовом з пропуском позовної давності та просив застосувати наслідки пропуску позовної давності, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України.
30 вересня 2021 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з Державного бюджету України на користь позивачки інфляційні втрати у розмірі 19 984,01 грн та 3 % річних у розмірі 21 256,16 грн, в іншій частині позову відмовив.
На обґрунтування такого рішення суд першої інстанції зазначив, що інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення - способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів й отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання цього зобов`язання.
Покликаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, суд першої інстанції зазначив, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державного бюджету України на користь позивачки 3 % та інфляційних втрат, які розрахував за період з 18 березня 2019 року (дня ухвалення апеляційним судом постанови у справі № 686/21941/15-ц, що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року.
22 грудня 2021 року Хмельницький апеляційний суд ухвалив постанову за апеляційними скаргами позивачки, Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України, якою скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове - про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що зобов`язання з повернення 1 175 530,33 грн виникло на підставі рішення Хмельницького міськрайонного суду від 27 листопада 2018 року у справі № 686/21941/15-ц, яким стягнуто на користь позивачки на підставі Закону України 1 грудня 1994 року № 266/94- ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон № 266/94- ВР) вартість арештованих простих іменних акцій. Це рішення набрало законної сили 18 березня 2019 року. За його виконанням позивачка звернулася до Головного управління ДКС України в Хмельницькій області 5 квітня 2019 року, а 24 жовтня 2019 року це рішення було виконане.
Вирішуючи питання наявності правових підстав для стягнення з ДКС України компенсаційних виплат у зв`язку із затримкою виконання судового рішення у справі № 686/21941/15-ц, суд апеляційної інстанції урахував, що доводи позивачки стосуються цивільно-правової відповідальності відповідачів і ґрунтуються, зокрема, на положеннях статей 11, 509, 625 ЦК України.
При цьому, покликаючись на правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц, суд апеляційної інстанції зазначив, що приписи Закону № 4901-VI не поширюються на правовідносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР. Зобов`язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із обов`язками державних органів за судовим рішенням про стягнення коштів. Тому не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках. Слід розмежовувати юридичну відповідальність держави та юридичну відповідальність державних органів.
Суд апеляційної інстанції наголосив, що у правовідносинах щодо відшкодування шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР боржником є держава, яка виконує відповідний обов`язок на підставі судового рішення через ДКС України, тоді як гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів, боржником за якими є, зокрема, державний орган, а також участь ДКС України у цьому процесі мають "інше призначення та завдання". У випадку з такими гарантіями виконання судових рішень про стягнення коштів покладено на органи казначейства, які здійснюють обслуговування рахунків відповідного державного органу. Боржником у такому випадку є державний орган, який "несе зобов`язання перш за все своїм коштом в межах асигнувань з державного бюджету". Проте позивачка просила стягнути кошти не з державного органу, а з державного бюджету.
Не погодившись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції і змінити мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.
На обґрунтування касаційної скарги позивачка зазначила про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованого стягнення судом першої інстанції на користь позивачки компенсації, передбаченої Законом № 4901-VI, аналогічно, як виснував Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16, оскільки суд першої інстанції, на переконання скаржниці, правильно застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, про те, що виконання судових рішень урегульоване Законом України "Про виконавче провадження" і до цих відносин незастосовні приписи статті 625 ЦК України.
Скаржниця звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц зазначив, що: приписи статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати також з делікту та з рішення суду; у рішенні суд визнав грошові зобов`язання держави, визначив їхній розмір; ці зобов`язання належно не виконані; тому слід застосувати припис частини другої статті 625 ЦК України. Цей висновок також викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц.
Також скаржниця зазначає, що Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 686/29245/18, обставини у якій є аналогічними обставинам у цій справі, сформулював висновок про стягнення на користь фізичної особи 3 % річних та інфляційних втрат за період невиконання судового рішення про стягнення з Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ "Хмельницький комбінат хлібопродуктів".
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою у складі Верховного Суду від 7 лютого 2022 року відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою позивачки на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а ухвалою від 21 вересня 2022 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України.
Так, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16, щодо незастосування положень частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок несвоєчасного виконання ДКС України рішення суду про відшкодування державою шкоди, а також сформулювати висновок про те, чи поширюються норми частини другої статті 625 ЦК України на відносини, які не є цивільними у розумінні статті 1 ЦК України.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та додаткове рішення від 17 листопада 2021 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 628,08 грн, що становить 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання за той самий період.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Звертаючись із позовом у цій справі, позивачка просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 546 186,82 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 1 175 530,33 грн і 6 337 116,43 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму цього зобов`язання, загалом - 6 883 303,25 грн, за період з 1 травня 2004 року до 23 жовтня 2019 року включно за прострочення виконання грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду.
Перед судами постало питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції вирішив що так, але нараховуватися передбачені цією нормою суми мають за період з 18 березня 2019 року (з дня набрання законної сили судовим рішенням суду першої інстанції у справі № 686/21941/15-ц) до 23 жовтня 2019 року. Апеляційний суд вважав таке застосування норм неправильним і відмовив у задоволенні позову.
За змістом частини другої статті 2 ЦК України держава Україна є одним із учасників цивільних відносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц).
На обґрунтування свого рішення у цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно не сплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
Із цим висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.