ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2023 року
м. Київ
справа № 757/35570/21-ц
провадження № 61-6837св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариства з обмеженою відповідальністю "Мастербуд",розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2022 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року у складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,
Семенюк Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мастербуд"
(далі - ТОВ "Мастербуд") про скасування наказу, поновлення
на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що 06 січня 2021 року на підставі наказу
від 05 січня 2021 року № 001-ПР ОСОБА_1 прийнятий на роботу
до ТОВ "Мастербуд" на посаду юриста юридичного відділу.
Відповідно до довідки про доходи від 17 березня 2021 року № 22-ОЗ, оклад позивача складає 10 000 грн (до вирахування податку з доходів фізичних осіб та військового збору).
Оскільки відповідач затримав виплату позивачеві заробітної плати за травень 2021 року на 10 календарних днів, 31 травня 2021 року
ОСОБА_1 написав заяву про звільнення з роботи.
Відповідач прийняв заяву про звільнення, проте не бажав більше спілкуватися з цього приводу та не звільнив позивача у встановлений законом строк, не видав належно оформлену трудову книжку з проведенням розрахунків у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
29 червня 2021 року позивачу на картковий рахунок перераховано заробітну плату за травень 2021 року в розмірі 8 050 грн, а також заробітну плату за першу половину червня 2021 року - 1 732,80 грн.
30 червня 2021 року ТОВ "Мастербуд" видало наказ № 095-Зв, яким звільнило позивача за прогули без поважної причини на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
30 червня 2021 року позивачу не надався для ознайомлення наказ про застосування дисциплінарного стягнення, не пропонувалося надати письмові пояснення з приводу припущення про порушення ним трудової дисципліни.
30 червня 2021 року позивачу на картковий рахунок перераховано належна при звільненні за червень 2021 року сума в розмірі 8 844,20 грн.
Оскільки позивач вважав своє звільнення незаконним, ОСОБА_1,
з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив,
- скасувати наказ ТОВ "Мастербуд" від 30 червня 2021 року № 095-Зв про звільнення за прогул;
- поновити його на посаді юриста у товаристві;
- зобов`язати ТОВ "Мастербуд" нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 182 000 грн з вирахуванням податку з доходів фізичних осіб та військового збору.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 27 грудня 2022 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Київський апеляційний суд постановою від 11 квітня 2023 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2022 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що звільнення позивача у зв`язку з прогулом на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, проведено відповідачем із дотриманням вимог чинного трудового законодавства. Тому відсутні підстави для задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року через систему "Електронний суд", ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 13 квітня 2022 року
у справі № 344/1017/20 (провадження № 61-16781св21);
- пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 38 КЗпП України;
- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані
у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених
у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених
пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення на підставі недопустимих доказів, а саме врахували той факт, до відповідач довів законність звільнення позивача саме за прогул.
Доводи інших учасників справи
У липні 2023 року ТОВ "Мастербуд" подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 06 січня 2021 року ОСОБА_1 прийнятий на роботу до ТОВ "Мастербуд" на посаду юриста юридичного відділу на підставі наказу від 05 січня 2021 року № 001-ПР.
ТОВ "Мастербуд" наказом від 29 червня 2021 року створило спеціальну комісію з фіксації факту відсутності ОСОБА_1 на робочому місці
в робочий час на підставі доповідної записки від 29 червня 2021 року № 1 (а. с. 145).
30 червня 2021 року комісія з фіксації факту відсутності працівника на робочому місці склала акт, в якому встановила, що 29 червня 2021 року в період часу з 09:00 год. по 13:00 год. та з 14:00 год. по 18:00 год., а також
30 червня 2021 року в період всього часу з 09:00 год по 13:00 год. працівник товариства юрист юридичного відділу ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці в робочий час (а. с. 146).
30 червня 2021 року генеральний директор ТОВ "Мастербуд" видав наказ
№ 095/2 про проведення службового розслідування за фактом відсутності працівника на робочому місці в робочий час (а. с. 147), за результатами проведення якого складений звіт (акт).
Відповідно до звіту (акта) за результатами проведення службового розслідування за фактом відсутності працівника на робочому місці в робочий час від 30 червня 2021 року, після 15:00 год. 30 червня 2021 року ОСОБА_1 відповів на черговий здійснений йому телефонний дзвінок й повідомив, що наразі зайнятий на іншому підприємстві і матиме можливість прибути за адресою ТОВ "Мастербуд" пізніше, а саме протягом однієї години (а. с. 148, 149).
Після прибуття до товариства близько 16:00 год. ОСОБА_1 запропоновано, зокрема, надати письмові пояснення щодо причин його відсутності на робочому місці в робочий час 29 та 30 червня 2021 року з 09:00 год. до 13:00 год. Від надання письмових пояснень ОСОБА_1 відмовився, про що складено акт (а. с. 150).
Наказом від 30 червня 2021 року № 095-Зв ТОВ "Мастербуд" звільнило ОСОБА_1 30 червня 2021 за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
У день звільнення позивачу видано копію наказу про звільнення, трудову книжку та проведено повний розрахунок, про що останній поставив свій підпис (а. с. 153).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції
та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша
статті 13 ЦПК України).
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи
(стаття 5-1 КЗпП України).
Відповідно до положень статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна роботодавця, з яким укладено трудовий договір.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послався на те, що 31 травня 2021 року він написав заяву про припинення трудового договору з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку із затримкою виплати заробітної плати, проте відповідач протягом двох тижнів не звільнив його з роботи, а тому 30 червня 2021 року він мав право не виходити на роботу, а відповідач за умови його невиходу на роботу не мав права звільняти його за прогул.
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачений статтею 38 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.
Пунктом 22 статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються діяння, які, зокрема, є дисциплінарними правопорушеннями.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення
(стаття 147 КЗпП України).
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Під порушенням трудової дисципліни мається на увазі невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на працівника трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Роботодавець має встановити, чи немає обставин, які виключають дисциплінарне провадження щодо працівника, до яких зазвичай належать: відсутність події або складу дисциплінарного проступку; вина або дії особи у стані крайньої необхідності; наслідки порушення; закінчення терміну, передбаченого для накладення дисциплінарного стягнення.
Закон не вимагає, щоб порушення обов`язково призводило до будь-яких шкідливих наслідків. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення, а наявність чи відсутність шкідливих наслідків може бути врахована тільки при визначенні тяжкості проступку та виборі виду дисциплінарного стягнення.
Водночас вина, як одна з ознак порушення трудової дисципліни, є цілком необхідною для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, наявність якої має бути обов`язково доведена роботодавцем. Критерієм, за яким визначається наявність вини в діях працівника, є належна турбота працівника про виконання трудових обов`язків.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частина третя статті 149 КЗпП України).
Тлумачення частини третьої статті 149 КЗпП України свідчить, що її положення мають поширюватися при застосуванні будь-якого виду дисциплінарного стягнення, тобто як до звільнення, так і до догани.
У постанові від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження
№ 61-38286св18) Верховний Суд зазначив, що "ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника. Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогулом вважається самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки, припинення виконання трудових обов`язків до закінчення строку трудового договору або строку, який працівник повинен відпрацювати після закінчення вищого або середнього спеціального навчального закладу.
За загальним правилом, прогулом вважається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Відповідно до сталої судової практики визначальним для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за прогул є не тільки встановлення факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а також встановлення поважності причин відсутності.
Причини відсутності працівника на роботі можна вважати поважними, якщо вони виключають вину працівника, а явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.
Отже, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування всіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Водночас неодержання такого пояснення не є підставою для визнання факту відсутності порушення трудової дисципліни, якщо такий факт підтверджений іншими доказами.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за
пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що, передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.