Постанова
Іменем України
30 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 359/5357/20
провадження № 61-10589св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережеко М. В., Савченко С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним та недійсним,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовомдо ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним та недійсним.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказувала, що в грудні 2019 року їй стало відомо про те, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року в справі № 760/19023/18 з неї на користь ОСОБА_2 стягнено суму боргу за договором позики від 25 червня 2012 року у загальному розмірі 1 904 131,20 грн. Однак між сторонами цього правочину ніколи не існувало позичкових правовідносин, адже відповідний договір не укладався, а грошові кошти за ним у сумі 60 000,00 дол. США не передавалися відповідачем і не отримувалися нею.
Позивач вказувала, що оспорюваний договір позики від 25 червня 2012 року не містить чіткої вказівки про передачу коштів до або в момент його підписання, враховуючи те, що вона та ОСОБА_2 не знайомі між собою та в момент укладення договору знаходилися у різних містах та країнах, а умови договору передбачають надання позики гаранту та довіреній особі - ОСОБА_3, який не є стороною цього правочину. Вона не надавала позикодавцю та/або її представнику розписку про отримання коштів, яка б підтверджувала дійсне боргове зобов`язання та містила умови отримання нею як позичальником у борг грошей після підписаного договору позики із зобов`язанням їх повернення та зазначенням дати отримання таких коштів саме в сумі 60 000,00 дол. США, а також сплати процентів за користування позикою та дати повернення позики.
Зазначала, що фактичні обставини спірних правовідносин свідчать про те, що сторони не підписували оспорюваний правочин, оскільки невідповідність підпису ОСОБА_2 на договорі від 25 червня 2012 року стверджується, зокрема, висновком спеціаліста від 01 липня 2020 року № 81. На додатку № 1 до договору взагалі відсутні підписи позикодавця та позичальника, а також містяться явні розбіжності між внесеними до нього записами.
Умови договору щодо визначення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 гарантами суперечить приписам статей 244, 245, 560 ЦК України, в тому числі щодо представництва та форми довіреності.
Умови щодо застави 1/4 частки будинку із земельною ділянкою на АДРЕСА_1 на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області не відповідає формі та змісту договору застави нерухомого майна, що свідчить про порушення вимог статей 577, 584 ЦК України.
Крім того, оспорюваний договір щодо отримання резидентом України позики в іноземній валюті від нерезидента не було зареєстровано Національним банком України відповідно до чинного на той час законодавства.
Із наведених підстав позивач просила суд визнати неукладеним та недійсним договір, укладений 25 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за участі гарантів та довірених осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області
від 26 травня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано договір позики від 25 червня 2012 року, підписаний ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, неукладеним. У задоволенні позову в частині вимоги про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за змістом договору позики від 25 червня 2012 року не випливає того, що кошти у розмірі 60 000,00 дол. США отримала безпосередньо ОСОБА_1, тоді як з об`єктивного змісту договору та його реквізитів вбачається, що на час укладення правочину його сторони, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у різних місцях: відповідач перебувала в м. Ашдод, Держава Ізраїль, а ОСОБА_1 - у м. Київ, Україна. У додатку № 1 до договору також відсутні відомості про те, що ОСОБА_2 передала у володіння ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 60 000,00 дол. США, що свідчить про те, що вказаний письмовий доказ не містить інформації, що стосується предмета доказування. У зв`язку із зазначеним, а також врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 лютого 2021 року в справі № 760/19023/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за договором позики, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою забезпечення юридичної визначеності та запобігання порушення майнових прав позивача необхідно визнати неукладеним договір позики від 25 червня 2012 року, підписаний сторонами. У такому випадку відсутні підстави для визнання вказаного договору недійсним, адже недійсним може бути визнаний лише укладений правочин.
Суд першої інстанції також вважав відсутніми підстави для задоволення заяв представників відповідачів про застосування строків позовної давності, оскільки копію заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року в справі № 760/19023/18 позивач отримала 17 грудня 2019 року і саме в цей день їй стало відомо про порушення її прав шляхом стягнення з неї боргу за оспорюваним договором позики, а з цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 14 липня 2020 року, тобто не пропустила загальний строк позовної давності.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області
від 26 травня 2021 року в частині задоволення позову про визнання договору позики неукладеним скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції встановивши, що зміст оспорюваного правочину є суперечливим та не свідчить про укладення між сторонами саме договору позики, оскільки не підтверджує факт отримання позивачем у борг певної грошової суми від відповідача, дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання неукладеним договору позики від 25 червня 2012 року, підписаного ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Однак апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту її майнових прав та інтересів, а саме визнання договору позики неукладеним відповідає передбаченому законом способу захисту цивільних прав і обов`язків.
Також суд апеляційної інстанції зазначав, що оскільки наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору позики неукладеним унаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав та інтересів, то не вбачається обґрунтованих підстав для вирішення питання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, як того просили відповідачі, оскільки відмовляти в позові через пропуск без поважних причин строку для звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить скасувати вказану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18, згідно із якими сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей; факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії; при встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Також зазначає про порушення судом норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме:суд не дослідив усі зібрані у справі докази, зокрема, ті, які здобуті у кримінальному провадженні від 05 жовтня 2020 року № 42020111100000113, що підтверджують, що ОСОБА_2 не перебувала на території України станом на день (дату) укладення спірного договору позики від 25 червня 2012 року (ухвала слідчого судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2022 року у справі № 359/5181/22 про надання тимчасового доступу до документів; протоколу тимчасового доступу до речей і документів та описом речей, які були вилучені на підставі ухвали слідчого судді від 25 серпня 2022 року; витягу з бази даних "Відомості про осіб, що перетнули державний кордон України" центрального сховища даних ІТС "Гарт-1" від 25 серпня 2022 року).
Скаржник у частині невірно обраного способу захисту посилалася на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-143гс19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших, відповідно до яких застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають були захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).
Доводи інших учасників у справі
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Копитіна Я. С., просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Зазначала, що відсутні підстави вважати неукладеним оспорюваний договір позики, оскільки жодних належних, допустимих, достатніх доказів на підтвердження цієї позиції позивачем не надано, а отже наявні підстави для зміни мотивувальної частини постанови, без зміни її резолютивної частини.
Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 359/5357/20 із Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
Справа № 359/5357/20 надійшла до Верховного Суду у листопаді 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року у справі № 760/19023/18 було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму позики у розмірі 1 570 417,50 грн, 8 % річних у розмірі 333 713,70 грн, а всього 1 904 131,20 грн (т. 1 а. с. 45-47).
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення відмовлено (т. 1 а. с. 48, 49).
Постановою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неповернену суму боргу у розмірі 1 573 800,00 грн, відсотки за користування кредитом у розмірі 102 297,00 грн та 3 % річних за прострочення виконання зобов`язань у розмірі 153 879,61 грн, а всього 1 829 976,61 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т. 2 а. с. 88-92, 108-117).
Постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, якою залишено без змін ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 13 вересня 2018 року про забезпечення позову, та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 2 а. с. 93-104).
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень в подальшому Київський апеляційний суд постановив ухвалу від 05 липня 2021 року, якою, за клопотанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Мороз Я. С., зупинив провадження у справі № 760/19023/18 до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі № 359/5357/20 за позовом ОСОБА_1 про визнання договору позики неукладеним та недійсним.
Позивач надала до суду копію висновку судової лінгвістичної семантико-текстуальної експертизи у кримінальному провадженні № 42020111100000113 від 22 грудня 2020 року. Кримінальне провадження № 42020111100000113 внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень 05 жовтня 2020 року за заявою ОСОБА_1 про вчинення сторонами оспорюваного договору кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України (т. 1 а. с. 32-38).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.