Постанова
Іменем України
27 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 752/12045/17
провадження № 61-2841св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Київська міська рада,
третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сушко Л. П., Сліпченка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності у порядку спадкування і визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її рідна сестра ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1, що належала спадкодавцю на праві приватної власності, право спадкування на яку, як ОСОБА_1 вважала, вона мала за законом як спадкоємець другої черги.
Позивачка зазначала, що 04 листопада 2011 року ОСОБА_4 склала на ім`я онуки ОСОБА_2 заповіт, яким заповіла онуці усе належне їй на момент смерті майно. Проте постановою Першої київської державної нотаріальної контори від 23 серпня 2012 року відповідачці відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку із пропуском нею строку для прийняття спадщини.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц за позовом ОСОБА_2 до Київської міської державної адміністрації, третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві, про надання додаткового строку на прийняття спадщини, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визначено ОСОБА_2 додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .
На підставі зазначеного судового рішення 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою відповідачці видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 зазначала, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 23 січня 2019 року, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відмовлено.
Також зазначала, що із січня 2011 року вона проживала у спірній квартирі разом із спадкодавцем ОСОБА_4, а після її смерті продовжувала проживати у цій квартирі, сплачувала всі платежі за комунальні послуги та проводила необхідні поточні ремонти.
ОСОБА_1 вважала, що вона прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване у реєстрі 13 листопада 2015 року № 7-522, видане Першою київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 на підставі судового рішення, яке у подальшому скасовано, та визнати за нею право власності у порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 .
Під час розгляду справи третю особу - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві замінено на його правонаступника - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ); до участі у справі залучено співвідповідача - Київську міську раду; в зв`язку із реєстрацією шлюбу замінено прізвище відповідачки ОСОБА_6 на ОСОБА_7 .
Суди розглядали справу неодноразово.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1, у порядку спадкування за законом після смерті її рідної сестри ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позивачка постійно проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини і не заявляла відмови від спадщини та з урахуванням того, що відповідачка вважається такою, що не прийняла спадщини у зв`язку із пропуском строку звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і судовим рішенням їй відмовлено у задоволенні позовних вимог про встановлення додаткового строку для звернення до нотаріальної контори із такою заявою, тому право на спірне спадкове майно перейшло до позивачки як спадкоємця другої черги за законом. Позивачка довела належними, допустимими та достовірними доказами факт прийняття нею спадщини відповідно до положень частини третьої статті 1268 ЦК України.
Разом з тим суд першої інстанції вважав, що скасування судового рішення, яким відповідачці визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, та неприйняття відповідачкою спадщини у порядку, передбаченому статтями 1269, 1270 та 1272 ЦК України, є підставою для визнання недійсним виданого їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє, і відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України та частини першої статті 67 Закону України "Про нотаріат" свідоцтво про право на спадщину може бути видано виключно спадкоємцю, який прийняв спадщину, тому наявність такого свідоцтва у відповідачки порушує спадкові права позивачки, яка прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, окрім цього, суд апеляційної інстанції врахував ту обставину, що відповідно до постанови Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 752/2803/15-ц (за позовом про надання додаткового строку на прийняття спадщини) ОСОБА_2 не позбавлена можливості захистити свої права шляхом пред`явлення позову до належних відповідачів.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що висновки суду про те, що позивачка постійно проживала зі спадкоємцем у спірній квартирі на час відкриття спадщини і прийняла спадщину, а судовим рішенням про визначення ОСОБА_2 додаткового строку на прийняття спадщини були порушені права позивачки, є передчасними, такими, що не узгоджуються з наведеними у рішенні суду доказами, а зазначені обставини, що стосуються предмета доказування у цій справі та мають значення для правильного вирішення справи, потребують перевірки.
Оскаржуваним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 ; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору у сумі 640,00 грн.
Визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, суд першої інстанції зазначив, що спадкодавець, скориставшись своїм законним правом, заповіла все належне їй майно своїй онуці ОСОБА_2, і цей заповіт на час розгляду спору є чинним та у встановленому законом порядку недійсним не визнавався. Суд виходив із того, що відповідачці відмовлено в задоволенні позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки позов пред`явлено до неналежного відповідача, а скасування рішення, яким відповідачці визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, є підставою для визнання недійсним виданого їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте воно не є преюдиційним у цій справі, оскільки відповідачка не позбавлена можливості захистити свої права шляхом пред`явлення нового позову до належних відповідачів, що наразі неможливо за наявності дійсного свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Тому місцевий суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання за позивачкою права власності в порядку спадкування за законом на спірну квартиру, суд першої інстанції вказав, що позивачка не довела достатніми доказами, а судом під час розгляду справи не встановлено, що в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, шляхом вчинення фактичних дій (вступу в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою) позивачка прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 як спадкоємець другої черги за законом. Окремо суд звернув увагу на те, що позивачка не мала офіційно зареєстрованого місця проживання за місцем реєстрації та проживання спадкодавця, достатніх доказів на підтвердження обставин того, що позивачка фактично вступила в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою, достатніми належними і допустимими доказами під час розгляду справи це не підтверджено. Фактичне проживання разом зі спадкодавцем, на думку місцевого суду, не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини в цьому випадку спадкоємцем другої черги.
Оскаржуваною постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2, скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Апеляційний суд, приймаючи свою постанову, зазначив, що за встановлених у справі обставин відсутні підстави для визнання недійсним виданого відповідачці свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки заповіт не оспорено у встановленому законом порядку, та врахував, що відповідачці відмовлено в задоволенні позову про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини з огляду на те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, а необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, та у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку прийняття спадщини потрібно врахувати свободу заповіту, як фундаментальний принцип спадкового права.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що наявні у справі докази, надані на підтвердження зазначених позивачкою обставин постійного проживання у спірній квартирі із січня 2011 року, включаючи день відкриття спадщини, є суперечливими та не доводять факт прийняття спадщини позивачкою після смерті спадкодавця.
Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 не довела ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанцій, що в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, шляхом вчинення фактичних дій (вступу в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою), позивачка прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 як спадкоємець другої черги за законом. Саме по собі фактичне проживання разом зі спадкодавцем не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини в цьому випадку спадкоємцем другої черги. За висновком апеляційного суду, наведені позивачкою доводи в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_11, 28 лютого 2023 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою (10 березня 2013 року - із заявою про зміну касаційної скарги у порядку статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зміненою касаційною скаргою, прийнятою Верховним Судом) на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання права власності в порядку спадкування, у задоволенні яких відмовлено, скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину залишити в силі, в іншій частині вимог про визнання права власності в порядку спадкування - передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містили клопотання про звільнення від сплати судового збору.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду 06 лютого 2019 року у справі № 145/797/15-ц, постановах Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 221/6855/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 755/21472/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 524/9733/17, від 10 червня 2020 року у справі № 708/1097/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 607/21093/14-ц, від 01 липня 2020 року у справі № 222/1109/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, від 26 жовтня 2020 року у справі № 132/3826/18, від 05 листопада 2020 року у справі № 539/317/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 182/6357/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 336/2251/19, від 15 січня 2021 року у справі № 691/619/18, від 20 січня 2021 року у справі № 234/2810/18, від 03 березня 2021 року у справі № 307/2853/19, від 19 травня 2021 року у справі № 175/2328/19, від 20 травня 2021 року у справі № 339/369/18, від 29 червня 2021 року у справі № 671/308/20, від 08 вересня 2021 року у справі № 631/970/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, від 20 жовтня 2021 року у справі № 314/652/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 454/2685/13-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 341/2260/21, від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 522/17925/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 198/132/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, зазначає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню на підставі пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК України. Також заявниця посилається на порушення судами обох інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Заявниця також вказує, що:
- суди попередніх інстанцій надали неправильне тлумачення частині третій статті 1268 ЦК України та фактично застосували до спірних правовідносин норму пункту 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР 1963 року, що не підлягала застосуванню, і за змістом якої спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;
- у матеріалах справи міститься ціла низка письмових доказів на підтвердження факту постійного проживання позивачки разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, які суди належним чином не дослідили;
- складений на ім`я відповідачки заповіт не має фундаментального значення, оскільки недотримання нею строку для прийняття спадщини призвело до припинення її права на спадкування. У свою чергу, враховуючи вимоги частини другої статті 1223 ЦК України, право на спадкування отримала позивачка ОСОБА_1 як спадкоємець другої черги за законом, яка не позбавлена права на звернення до суду із позовом про визнання за нею права власності на квартиру в порядку спадкування;
- незалежно від наявності заповіту відповідачка ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги за законом і відсутність у неї відомостей про існування заповіту ніяким чином не впливала на її волевиявлення щодо подання заяви про прийняття спадщини за законом. Проте із такою заявою відповідачка у визначений законом строк до нотаріуса не звернулася, а незнання про існування складеного на її ім`я заповіту не свідчить про поважність пропуску строку для прийняття спадщини. Окрім цього, таких вимог ніхто із учасників справи не заявляв;
- на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (03 серпня 2022 року) та прийняття постанови апеляційним судом (08 лютого 2023 року) відповідачка ОСОБА_2 не надала жодних доказів, які б свідчили про прийняття нею спадщини після смерті спадкодавця. Рішенням суду їй відмовлено у задоволенні позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. У зв`язку з неприйняттям спадщини відповідачкою ОСОБА_2 у неї не виникло право на захист її спадкових прав, оскільки недотримання нею строку для прийняття спадщини призвело до припинення її права на спадкування. Від дня закінчення строку для прийняття спадщини (із 17 липня 2012 року) і до моменту ухвалення судами оскаржуваних рішень минуло більше 10 років, протягом яких відповідачка ОСОБА_2 не була позбавлена можливості звернутися до суду із позовом до належного відповідача про визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, чого не зробила, тому немає необхідності надавати їй "другий шанс" на звернення до суду із позовом до належного відповідача про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини;
- скасовуючи прийняте на користь позивачки рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та відмовляючи у задоволенні позову у відповідній частині, яка ніким із учасників справи в апеляційному порядку не оскаржувалася, апеляційний суд вийшов за межі апеляційного оскарження. Зі змісту апеляційної скарги позивачки виходить, що вона оскаржила рішення суду першої інстанції лише в частині вимог, пред`явлених до Київської міської ради, про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, у задоволенні яких судом було відмовлено;
- апеляційний суд у своїх висновках не урахував статтю 1301 ЦК України щодо підстав визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Водночас оспорення заповіту не є предметом цього спору, і такими підставами позов не обґрунтовувався. Також апеляційний суд залишив поза увагою те, що свідоцтво про право на спадщину може бути видано лише спадкоємцям, які прийняли спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України, частина перша статті 67 Закону України "Про нотаріат");
- суди, хоч і послалися на рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1066/16-ц, проте не з`ясували, чи містить воно преюдиційні обставини стосовно позивачки ОСОБА_1 і чи мають вони значення для розгляду цієї справи, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про неприйняття спадщини позивачкою;
- суди не врахували суперечливу поведінку відповідачки ОСОБА_2 та її баби ОСОБА_13 у справі № 752/1066/16-ц та у справі, рішення у якій переглядається. Зокрема, у цій справі ОСОБА_2 та допитана з її ініціативи свідок ОСОБА_13 діяли всупереч своїй попередній поведінці на шкоду інтересам протилежної сторони - позивачки, що свідчить про недотримання ними принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів до іншої сторони;
- апеляційний суд не розглянув клопотання представника позивачки про приєднання до матеріалів справи доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, чим порушив вимоги статей 83, 367 ЦПК України в частині подання та оцінки нових доказів;
- суди попередніх інстанцій не врахували вимог постанови Верховного Суду від 02 червня 2021 року у цій справі, зокрема під час повторного розгляду справи позивачка надала до суду нові письмові докази, судом було допитано як нових свідків, так і свідків, які раніше давали показання, проте в оскаржуваних рішеннях відсутні посилання на самі докази та їх правовий аналіз. Суди не надали належної оцінки доказам, які подані позивачкою до суду першої інстанції під час нового розгляду справи на підтвердження обставин адреси її проживання на час відкриття спадщини. Відмовивши у задоволенні позову в частині визнання за позивачкою права власності на спадкове майно, суди попередніх інстанцій не встановили іншої адреси місця проживання позивачки на час відкриття спадщини, не з`ясували, коли саме і при яких обставинах позивачка вселилася до спірної квартири та хто проживав у спірній квартирі на час відкриття спадщини, враховуючи, що в останні роки життя спадкодавець тяжко хворіла і потребувала сторонньої допомоги;
- постанова апеляційного суду підписана лише головуючим суддею Сухановою Є. М. та не підписана іншими суддями зі складу колегії, якою розглядалася справа.
У квітні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2, в інтересах якої діє Мещанінов А. М., надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому відповідачка, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.
Інші відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, касаційну скаргу залишено без руху для сплати судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК), витребувано матеріали справи № 752/12045/17 із Голосіївського районного суду м. Києва та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
У квітні 2023 року матеріали справи № 752/12045/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.