ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 800/119/14 (21-302а14), провадження № 11-77заі23
за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада) про визнання незаконною Постанови ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII "Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді" (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) ОСОБА_1, зобов`язання ВРУ утримуватися від вчинення певних дій
за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року
у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини(далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Овчаренко та Колос проти України" (заяви № 27276/15 і № 33692/15) у рішенні, яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року, порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо прав заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах та статті 8 Конвенції
У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення його з посади судді КСУ, зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.
Зазначав, що Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 83-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ.
Постановою № 775-VII відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді.
ВРУ вважала, що судді КСУ, які ухвалювали рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, від 29 травня 2013 року №2-рп/2013, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, тим самим допустили незабезпечення верховенства Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді.
Зокрема, 30 вересня 2010 року КСУ Рішенням № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV (далі - Закон № 2222-IV) "Про внесення змін до Конституції України" (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.
ВРУ встановила, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 положення Закону № 2222-IV стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів України "Про внесення змін до Конституції України", "Про внесення зміни до розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Конституційний Суд України", яка є остаточною в силу положень статті 50 Закону України "Про Конституційний Суд України".
Рішенням № 20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
29 травня 2013 року Рішенням КСУ № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (чинного на час виникнення спірних відносин) визначено, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.
ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.
25 січня 2012 року Рішенням КСУ № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої-третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України
Рада встановила, що КСУ дозволив КМУ "вручну" регулювати рівень соціальних виплат, натомість раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що передбачено статтями 46 та 48 Конституції України.
ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали вищезазначені рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, а це відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги.
ОСОБА_1 вважав, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури.
Процедура звільнення судді КСУ за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту КСУ, затвердженого Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року, у новій редакції згідно з Рішенням КСУ від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі - Регламент), відповідно до якого якщо орган, який призначив суддю, ставить питання про порушення присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.
18 червня 2014 року постановою Вищого адміністративного суду України позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постанова мотивована тим, що в рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11) ЄСПЛ навів доповідь Комісара з прав людини Ради Європи, в якій зазначено, що незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, у тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликає українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов`язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості.
Комісар підкреслив, що систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив.
Пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.
У пункті 30 розділу "Дисциплінарне покарання та звільнення суддів з посад" Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік) ідеться про те, що суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що унеможливлює його подальше перебування на посаді.
Вищий адміністративний суд України зауважив, що встановлена Конституцією України та законами України процедура звільнення суддів КСУ гарантує їх незалежність і недоторканність. Передумовою такого звільнення є ретельна перевірка факту порушення присяги судді постійною комісією з питань регламенту та етики, за висновком якої КСУ приймається відповідне рішення. Тільки з дотриманням такого порядку встановлення факту порушення присяги судді ВРУ після обговорення цього питання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу може прийняти відповідне рішення. Матеріали справи свідчать, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.
Суд першої інстанції виснував, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів КСУ, дають суду підстави вважати, що ВРУ не дотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді КСУ ОСОБА_1, а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.
Вищий адміністративний суд України зазначив, що вимога позивача про зобов`язання ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення справи по суті є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді КСУ.
02 грудня 2014 року постановою Верховного Суду України заяву ВРУ задоволено частково. Постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року в частині визнання незаконною Постанови № 775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог.
Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брав участь ОСОБА_1, КСУ не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала базуватися на нормах, змінених КСУ, а не ВРУ як уповноваженим на це органом. Невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій давали ВРУ підстави розцінити дії ОСОБА_1 як порушення присяги судді КСУ та звільнити його з посади.
Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_1 при ухваленні рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зазначені рішення КСУ прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв`язку із чим висновки ВРУ в частині порушення присяги судді ОСОБА_1, за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі.
ВРУ, яка наділена повноваженнями щодо призначення суддів КСУ, за відсутності іншої, ніж зазначена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, має право звільнити цього суддю з посади з наведеної підстави. Таке рішення може бути оскаржене до суду, що є гарантією незалежності судді та неупередженості щодо нього.
При цьому колегія суддів не погодилася з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедура звільнення судді КСУ визначена параграфом 63 Регламенту, оскільки останній є внутрішнім документом КСУ, що прийнятий цим судовим органом.
12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року, з якого слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про те, що його звільнення з посади судді КСУ було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя. Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута "незалежним і безстороннім судом", його справу не розглянув "суд, встановлений законом"; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання КСУ; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за "порушення присяги". Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади.Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди.
Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення справді спричинило матеріальні збитки заявнику та негативний вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - "порушення присяги" безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі "Денісов проти України", пункти 122 і 129).
У пунктах 96, 97 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект "якості закону" щодо законності застосовних до суддів в Україні покарань за "порушення присяги" в його рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (пункти 174-182), у якому встановив, що застосоване національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (пункти 184, 185).
ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді КСУ і правових положень, характерних для цього Суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо "якості закону" та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за "порушення присяги".
У пункті 100 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі "Олександр Волков проти України", вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить "порушення присяги" згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.
У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reusтаких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації № CM/Rec(2010)12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Судді: незалежність, ефективність та обов`язки", прийнятого 17 листопада 2010 року (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mensrea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.
У пункті 106 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів КСУ та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів КСУ, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів "порушення присяги" згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги, - збереження віри у верховенство права.
У пункті 108 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання щодо сутності "порушення присяги" судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, що вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як "порушення присяги", яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів поняття "порушення присяги" у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.
ЄСПЛ у справі "Овчаренко та Колос проти України" наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.
ЄСПЛтакож зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді "заслухані", тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі "Мазахір Джафаров проти Азербайджану" від 02 квітня 2020 року, заява № 39331/09).
У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням постанови про звільнення заявників за "порушення присяги". Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги "незалежного та безстороннього суду" на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.
ЄСПЛ у пунктах 123, 124 згаданого рішення з посиланням свою на практику (див. рішення у справах "Альбер та Ле Конт проти Бельгії" від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та "Цфайо проти Сполученого Королівства" від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо "цивільних прав та обов`язків", певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі "в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції". У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги "повної юрисдикції". Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо "прав та обов`язків цивільного характеру" суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така "повна юрисдикція" означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: а) предмет спору; b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandisрішення у справі "Дахан проти Франції" від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).
У пунктах 125, 126 рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" ЄСПЛ вказував, що заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання КСУ, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що КСУ не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені "повною юрисдикцією" для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.
Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися "достатнім" для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів "порушення присяги", як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.
Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах; статті 8 Конвенції.
10 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 рокуз підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, а саме у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі "Овчаренко та Колос проти України" (заява № 27276/15), ухвалене 12 січня 2023 року.
На думку заявника, характер установлених ЄСПЛ порушень у справі "Овчаренко та Колос проти України"(заява № 27276/15), які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, ставлять під сумнів результати перегляду Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року. Заявник вважає, що наведена обставина є передумовою для скасування постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке ОСОБА_1 мав до порушення Конвенції.
На підставі викладеного заявник просить задовольнити його заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 21-302а14 (№ 800/119/14) та ухвалити нове рішення, яким визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.
05 жовтня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що судине надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями КСУ, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів "порушення присяги", як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ.
Згідно зі статтею 10 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закону № 3477-IV) з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).
Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні зазначила, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.
Оскільки констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів "порушення присяги", ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи,допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Із такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку, оскільки вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала всі можливості ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно зі статтею 2 КАС України(в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частинами першою, другою статті 8 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Спірні відносини регулюються законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин - Конституцією України, Законами України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон № 2453-VI), від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон № 422/96-ВР) та від 10 лютого 2010 року № 1861-VI "Про Регламент Верховної Ради України" (далі - Закон № 1861-VI).
Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статті 147 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
У частині першій статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.
У пункті 26 частини першої статті 85 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було закріплено, що до повноважень ВРУ належить призначення третини складу КСУ.
Згідно зі статтею 5 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) КСУ складався з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначали по шість суддів КСУ.
Суддя КСУ призначався строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно. Суддя КСУ вступав на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. (статті 9, 17 Закону № 422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).