ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Єленіної Ж. М.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц (провадження № 14-19цс23)
за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, держави України в особі Кабінету Міністрів України, треті особи: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Головне управління Національної гвардії України, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та відшкодування матеріальної та моральної шкоди
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року у складі судді Писанця В. А. та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів Нежури В. А., Березовенка Р, В., Суханової Є. М.
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що вона є власницею житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Цей будинок позивачка придбала 16 січня 2014 року, використовувала для постійного проживання, в будинку знаходиться все її та родини майно. Після початку у квітні 2014 року антитерористичної операції (далі - АТО) через обстріли 13 липня 2014 року разом з родиною позивачка вимушена була покинути свій житловий будинок. 01 серпня 2014 року м. Красногорівку було звільнено українськими військами, після чого будинок позивачки зайняли військовослужбовці Збройних Сил України (далі - ЗСУ) та облаштували в ньому опорний пункт.
Позивачка вважала, що АТО, яка проводилась на території Донецької та Луганської областей з 2014 року, у тому числі й у м. Красногорівка, в якому розташований належний їй будинок, є надзвичайною ситуацією. А тому факт перебування військовослужбовців ЗСУ в її будинку свідчить про фактичне примусове відчуження її будинку та земельної ділянки.
Посилаючись на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 22 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "По мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон № 3543-XII), Закон України від 17 травня 2012 року № 4765-VI "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" (далі - Закон № 4765-VI), статтю 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), просила суд відшкодувати примусово відчужене майно: матеріальну шкоду в розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн.
20 січня 2020 року рішенням Печерського районного суду міста Києва позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Суд першої інстанції керувався тим, що аналіз норм статті 41 Конституції України, статей 319, 321 ЦК України, статті 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV "Про боротьбу з тероризмом" (далі - Закон № 638-IV), статті 86 КЦЗ України свідчить про те, що, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час АТО майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.
Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичний акт, на теперішній час відсутній.
Позивачка не надала суду доказів, які вказували б на винні дії посадових чи службових осіб відповідачів, коли ці дії вчинені, у чому вони полягають та чи є причинний зв`язок між такими діями і моральною шкодою.
03 грудня 2020 року постановою Київського апеляційного суду рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відмову в позові апеляційний суд вказав, що в матеріалах справи відсутні акти про мобілізацію майна або про його примусове відчуження, відсутнє звернення позивачки до відповідних органів з питанням про компенсацію та відшкодування вартості заподіяної шкоди майну, відсутнє підтвердження введення у країні або її частині воєнного або надзвичайного стану.
З аналізу поданих позивачкою доказів не вбачається, що втрата майна була спричинена неправомірними діями саме відповідачів, а моральні страждання внаслідок втрати майна не підтверджено належними доказами. У матеріалах справи відсутнє обґрунтування неправомірних дій відповідачів, якими останні заподіяли матеріальну чи моральну шкоду. Подані позивачкою документи не дають можливості встановити особу, яка заподіяла шкоду майну.
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі встановили фактичні обставини справи, ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 19 Закону № 638-IVта статті 86 КЦЗ України, які не підлягають застосуванню. Вважала, що суди мали застосувати статтю 22 Закону № 3543-XII.
Посилаючись на положення пункту 2 частини першої статті 22 Закону № 3543-XII, Указ Президента "Про часткову мобілізацію", затверджений Законом України від 22 липня 2014 року, статтю 41 Конституції України, статті 219, 321 ЦК України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця вказувала про обов`язок держави відшкодувати громадянам вартість вилучених у них будівель і про відсутність в Україні визначеного нормами права порядку отримання відповідної компенсації.
Порядок примусового відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану регулюється Законом № 4765-VI та Порядком розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998 (далі - Порядок № 998). Зазначені нормативні акти можуть за аналогією застосовуватися до правовідносин в умовах особливого стану та мобілізації.
На вимогу прийняти відповідне рішення та скласти акт про примусове відчуження майна Донецька обласна адміністрація та Донецька обласна військово-цивільна адміністрація їй відмовили, пославшись на відсутність порядку складання акта про примусове відчуження майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.
Посилаючись на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, норми Конституції України щодо гарантування права власності та норми статті 22 Закону № 3543-XII, заявниця вказала, що вони є нормами прямої дії. Отже, за відсутності порядку складання актів про примусове відчуження вони мають застосовуватись безпосередньо.
Заявниця зазначила, що на відміну від справ про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у її випадку саме українські військові порушили її право власності, що було наслідком порушення державою Україною свого негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
13 вересня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року змінено, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В інших частинах судові рішення залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що примусове відчуження майна або його вилучення можливе лише після запровадження в Україні воєнного або надзвичайного стану. З 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, при цьому надзвичайний стан в Україні до 23 лютого 2022 року не оголошувався, тому доводи позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного стану чи надзвичайної ситуації є необґрунтованими.
В Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно. Отримати її можливо за умов та в порядку, визначених нормативними актами. Немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.
У позовній заяві позивачка визнала, що була вимушена покинути будинок 13 липня 2014 року через обстріли. Однак наведена в позовній заяві інформація щодо завдання позивачці шкоди з боку саме України не знайшла підтвердження належними та допустимими доказами.
Інформація позивачки про те, що вона втратила можливість як володіти, так і користуватися будинком та земельною ділянкою з 01 серпня 2014 року є недостовірною. Крім того, позивачка не довела, що втратила цю можливість саме внаслідок самовільного зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок, наприклад, обстрілів з боку збройних формувань, підтримуваних російською федерацією.
Лише тимчасового перебування з певного часу в будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна недостатньо для того, щоб кваліфікувати таке перебування саме як примусове відчуження (реквізицію) Україною цих будинку та земельної ділянки. В іншому разі будь-яке покинуте власниками на тимчасово окупованих територіях України чи територіях активних бойових дій приватне майно, яким якийсь час користувалися збройні формування будь-кого із учасників воєнного конфлікту (України чи російської федерації як держави-агресора), слід було б вважати примусово відчуженим державою, на території якої воно знаходиться, тобто Україною. Проте такий підхід і покладення на Україну обов`язку відшкодувати (компенсувати) всю вартість цього майна (навіть у випадку його повного чи часткового збереження) не узгоджується ні з принципом відповідальності держави-агресора за шкоду, зумовлену агресією проти України, ні із загальними засадами відповідальності держави за завдану нею шкоду.
Непереконливими є доводи ОСОБА_1 і про те, що вона зазнала моральної шкоди, бо не може повернутися до свого будинку саме внаслідок його зайняття військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок тієї зумовленої агресією російської федерації небезпеки, через яку позивачка з родиною змінила місце проживання (стала на облік як внутрішньо переміщена особа), і наявність цієї небезпеки підтвердила Україна шляхом надання позивачці відповідної інформації.
Саме по собі тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як Збройними Силами України, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків (статті 17, 65 Конституції України), не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов`язку (частина перша статті 65 Конституції України) кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.
Суди всебічно, повно і об`єктивно оцінили всі доводи позивачки та зібрані у справі докази і дали їм належну оцінку, відмовивши при цьому в задоволенні позовних вимог. Така відмова не перешкоджає позивачці використати передбачені чинним законодавством України юридичні засоби для отримання відповідної компенсації (відшкодування) за наявності для цього підстав та у визначеному порядку, а тому не становить для позивачки надмірного тягаря. Що стосується юридичної кваліфікації правовідносин, вони підлягають зміні відповідно до наведених у цій постанові мотивів.
Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
З позовною заявою ОСОБА_1 звернулася у грудні 2016 року, посилаючись на події, які відбувалися у м. Красногорівка Мар`їнського району Донецької області у квітні - серпні 2014 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені в 2020 році.
14 квітня 2014 року Указом Президента України № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" розпочато АТО.
30 жовтня 2014 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1053-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція" та 02 грудня 2015 року розпорядженням Кабінету Міністрів України від № 1275-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України" місто Красногорівка (Красногорівська міська рада) Донецької області включено до переліку населених пунктів, в яких здійснювалася АТО.
11 серпня 2016 року Донецька обласна державна адміністрація у своєму листі № Ч-339 підтвердила, що належний позивачці житловий будинок розташований "на дуже близькій відстані від межі лінії зіткнення, дана територія контролюється ЗСУ та допуск туди заборонено" (т. 1, а. с. 33).
19 вересня 2016 року під час тимчасового перемир`я позивачка разом з комісією військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою зайняті військовослужбовцями ЗСУ та використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж та складуються боєприпаси. Це підтверджується актом комісії військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю (т. 1, а. с. 34).
Право власності ОСОБА_1 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, підтверджено договором купівлі-продажу від 16 січня 2014 року, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16233601 від 16 січня 2014 року, технічним паспортом від 11 серпня 2008 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 16 січня 2014 року та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16234296 від 16 січня 2014 року, попереднім договором від 05 січня 2014 року (т. 1, а. с. 12-22).
За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).
У пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц вказано, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (концепція "книжного володіння").
Тобто власницею зазначених у справі житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки відповідно до даних державного реєстру є позивачка.