Постанова
Іменем України
04 жовтня 2023 року
місто Київ
справа № 125/1144/21
провадження № 61-5912св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Барська міська рада Вінницької області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Барського районного суду Вінницької області від 16 січня 2023 року, постановлене суддею Хитруком В. М., та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Берегового О. Ю., Панасюка О. С., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"
(далі - АТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) у липні 2021 року звернулося до суду із позовом, який у серпні 2022 року уточнило, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Барської міської ради Вінницької області (далі - Барська міська рада), у якому просило:
- виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов`язати Барську міську раду надати відповідачам у користування інше жиле приміщення.
Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 01 листопада 2016 року АТ КБ "ПРИВАТБАНК" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримало у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки від 16 липня 2008 року, укладеного між банком та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Барського районного нотаріального округу Вінницької області Мельником О. М., зареєстрованого у державному реєстрі під номером 2421.
Банк зазначав, що після набуття права власності на спірну квартиру намагався отримати доступ до цього житла, проте перешкодою для вчинення таких дій стала реєстрація та проживання у ньому відповідачів, які підлягають виселенню з належної позивачу на праві власності квартири.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні.
Барська міська рада не визнала позов в частині вимог про зобов`язання надати відповідачам у користування інше жиле приміщення, просила у цій частині відмовити в його задоволенні, оскільки у ради немає житлового фонду соціального призначення, а тому не існує можливості надати відповідачам у користування будь-яке інше житло.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 16 січня 2023 року Барський районний суд Вінницької області відмовив у задоволенні позову АТ КБ "ПРИВАТБАНК".
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти, є можливим лише з наданням іншого постійного житла відповідно до статті 109 ЖК України. Суд наголосив, що таке постійне житло повинно бути зазначене у рішенні суду, втім АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не зазначило у позовній заяві інше житло, яке надається відповідачам у зв`язку з виселенням їх із іпотечного житла.
Постановою від 23 березня 2023 року Вінницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу АТ КБ "ПРИВАТБАНК", рішення Барського районного суду Вінницької області від 16 січня 2023 року - без змін.
Суд апеляційної інстанції, який погодився із висновками суду першої інстанції, зазначив, що ОСОБА_1 отримала у власність спірну квартиру до укладення кредитного договору та договору іпотеки, тобто іпотечне житло придбане не за рахунок наданого кредиту. АТ КБ "ПРИВАТБАНК", порушуючи питання про виселення відповідачів із спірної квартири, не надало їм іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до статті 109 ЖК України має бути надане особам одночасно з їх виселенням, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що питання можливості надання чи відмови у наданні особам, які підлягають виселенню, у користування іншого жилого приміщення належить до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування, тобто є правом суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Також між АТ КБ "ПРИВАТБАНК" та Барською міською радою не існує спору чи порушення прав та законних інтересів позивача.
Додатково апеляційний суд ствердив, що доводи апеляційної скарги АТ КБ "ПРИВАТБАНК" про те, що попередній власник втратив право власності на квартиру, а тому й втратив право користування нею, наслідком чого є законною правова вимога нового власника про виселення будь-яких осіб з належної йому на праві приватної власності квартири, не заслуговують на увагу, оскільки самий лише факт переходу права власності на квартиру до іншої особи, зокрема до позивача, не є безумовною підставою для виселення відповідачів.
Апеляційний суд відхилив доводи банку про те, що відповідачі порушили умови договору іпотеки та безпідставно зареєстрували своє місце проживання за адресою знаходження іпотечного майна після його укладення, оскільки приписами ЦК України та Законом України "Про іпотеку" не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї (частина друга статті 156 ЖК України).
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивач АТ КБ "ПРИВАТБАНК" 14 квітня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Барського районного суду Вінницької області від 16 січня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 березня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження цих судових рішень те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків, викладених:
у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц (провадження № 61-17888св19), від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-9059св21), відповідно до яких частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника;
у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19 (провадження № 61-8135св21), від 22 лютого 2023 року у справі № 686/6902/16-ц (провадження № 61-1156св22), щодо вирішення питання про визнання колишніх власників предмету іпотеки такими, які втратили право користування майном;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), щодо порядку застосування частини третьої статті 9 Закону України "Про іпотеку";
у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17
(провадження № 61-22315сво18), щодо застосування принципу заборони суперечливої поведінки;
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідачка ОСОБА_1 17 червня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити без змін рішення Барського районного суду Вінницької області від 16 січня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 березня 2023 року, а касаційну скаргу АТ КБ "ПРИВАТБАНК" - без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 25 травня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ "ПРИВАТБАНК", а ухвалою від 28 вересня 2023 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Державна реєстрація цього права здійснена 01 листопада 2016 року на підставі договору іпотеки від 16 липня 2008 року, серія та номер 2421, виданого приватним нотаріусом Барського районного нотаріального округу Вінницької області Мельником О. М.
Відповідно до пункту 33.3 договору іпотеки від 16 липня 2008 року, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_1 (іпотекодавець) передала в іпотеку нерухоме майно, квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 61, 36 кв. м, житловою площею 47, 28 кв. м.
Предмет іпотеки належав іпотекодавцю на підставі договору дарування від 29 травня 2008 року, посвідченого державним нотаріусом Барської державної нотаріальної контори Вінницької області, зареєстрованого в реєстрі за № 1-2930, зареєстрованого в Комунальному підприємстві "ВОБТІ" 05 червня 2008 року в реєстрову книгу № 20, за реєстровим № 2126.
Отже, зазначена квартира, яка була предметом іпотеки, набута ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 29 травня 2008 року, тобто не за кредитні кошти.
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" 20 квітня 2021 року на адресу ОСОБА_1 направило претензію, згідно з якою вимагало від неї протягом 30 днів з моменту отримання цієї претензії добровільно звільнити спірну квартиру з усіма членами сім`ї та мешканцями.
Відповідно до довідки Відділу "Центр надання адміністративних послуг" Барської міської ради від 29 червня 2022 року № 144 у квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані та фактично проживають: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 ; фактично проживає без реєстрації місця
проживання - ОСОБА_1 .
Право, застосоване судом
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі правила, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі "C. G. та інші проти Болгарії" (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV) (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною першою статті 3 Закону № 898-IV визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із частиною першою статті 12 Закону № 898-IV у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Приписи частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
У частині третій статті 33 Закону № 898-IV визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:
- судовий (на підставі рішення суду);
- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону № 898-IV).
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).
Згідно із частиною третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;
- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону № 898-IV).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону № 898-IV).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону № 898-IV).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "Маккенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року, пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є "житлом" місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.