Постанова
Іменем України
27 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 753/23427/19
провадження № 61-8320св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Сушко Л. П., Суханової Є. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 04 липня 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики № 0407/17П, за яким відповідач отримав від нього в борг грошові кошти на загальну суму 1 680 000 грн, що на момент передачі складало еквівалент 65 000 доларам США.
При цьому, за домовленістю сторін позичальник зобов`язався повернути йому 130 000 грн не пізніше 25 вересня 2017 року, а починаючи з жовтня 2017 року - сплачувати щомісячні платежі в розмірі 26 000 грн або еквівалент 1 000 доларів США за комерційним курсом на день сплати з підписанням відповідного акта прийому-передачі грошових коштів.
Остаточною датою повернення позики за вказаним договором є 30 жовтня 2022 року.
Однак ОСОБА_2 не виконував взятих на себе зобов`язань щодо сплати боргу у строк та в порядку, що встановлені договором, у зв`язку з чим 20 листопада 2019 року позивач надіслав відповідачу письмову вимогу про повернення позики, яка була залишена без реагування.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 3 563 143,66 грн, з яких: 1 680 000 грн - основна сума боргу; 1 165 920 грн - пеня; 191 658 грн - три проценти річних; 525 565,66 грн - інфляційні втрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, з урахуванням ухвали цього суду від 06 грудня 2021 року про виправлення описки, позов задоволено частково.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 1 876 505,85 грн, з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 149 303,75 грн - три проценти річних; 414 202,10 грн - інфляційні втрати.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 5 666 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами було укладено договір позики, умови якого відповідачем не виконані, тому стягненню підлягає сума основного боргу, яку позичальник мав сплатити станом на 15 липня 2021 року (дату проведення позивачем розрахунку заборгованості) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Суд також зазначив, що згідно з пунктом 3.2 договору позики остаточною датою повернення позики є 30 жовтня 2022 року, тоді як на час вирішення цієї справи цей строк ще не настав, а відтак, у позичальника не виник обов`язок зі сплати позикодавцю пені, передбаченої пунктом 5.3 цього договору. Тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Виходячи із встановлених фактичних обставин справи, умов договору позики та положень чинного законодавства, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума заборгованості в розмірі 1 876 505,85 грн, з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 149 303,75 грн - три проценти річних; 414 202,10 грн - інфляційні втрати.
Суд правильно зазначив, що в даному випадку у позичальника не виник обов`язок зі сплати позикодавцю пені, передбаченої пунктом 5.3 договору позики, оскільки остаточна дата повернення позики - 30 жовтня 2022 року - не настала.
Крім того, суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги посилання сторони відповідача про непорушення строків і порядку повернення позики та відсутність у позичальника обов`язку повертати позику частинами, оскільки ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та спростовуються матеріалами справи, зокрема, умовами договору позики.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
26 серпня 2022 року ОСОБА_2, через представника ОСОБА_3, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 та в постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 756/11460/15-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 534/711/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили заяву учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що умовами договору позики не передбачено обов`язку позичальника повертати борг частинами (з розстроченням), тому в даному випадку не може бути застосований правовий механізм частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), який надає позикодавцю право вимагати дострокового повернення позики.
Отже, заявлена ОСОБА_1 вимога про дострокове повернення суми позики в розмірі 1 680 000 грн є безпідставною через її передчасність, оскільки на момент звернення до суду з цим позовом він як позичальник не порушив встановлені в договорі строки та порядок повернення позики.
Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач у позасудовому порядку висував до нього вимогу повернути позику достроково, що виключає можливість стягнення боргу у повному обсязі.
Позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат також є безпідставними, оскільки частиною першою статті 1050 ЦК України на позичальника покладається обов`язок зі сплати грошової суми відповідно до статті 625 цього Кодексу виключно у випадку, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики.
Оскільки остаточною датою повернення боргу за договором позики є 30 жовтня 2022 року, то лише після спливу цього строку розпочнеться прострочення виконання грошового зобов`язання і позивач набуде право на стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, причому, за умови, що до того часу позика не буде повернута.
Вказує, що всі розрахунки позивача на підтвердження складових сум позову, що є похідними (пеня, три проценти річних, інфляційні втрати) зроблено за один і той самий період - з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року. При цьому, в основу розрахунків покладено одну і ту саму суму боргу - 1 680 000 грн, незважаючи на те, що за доводами позивача, починаючи з 25 вересня 2017 року, він мав повертати позику періодичними щомісячними рівними платежами.
Вважає, що такі вимоги суперечать сталій правовій позиції суду касаційної інстанції, який у своїх постановах неодноразово роз`яснював, що якщо договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами, то право позикодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.
Іншими словами пеню, три проценти річних, інфляційні втрати необхідно розраховувати не на всю суму позики за весь час прострочення, а на кожний окремо взятий періодичний платіж за період часу існування прострочення такого платежу.
З огляду на викладене, позивачем неправильно проведено розрахунок сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Разом з тим, наявність права позичальника вимагати сплати простроченого чергового платежу нерозривно пов`язане з наявністю/відсутністю у договорі позики умов, що передбачають самостійну відповідальність за невиконання обов`язку позичальника зі сплати платежу.
Зазначає, що за умовами договору позики відповідальність позичальника настає виключно у разі неповернення позики (навіть одноразовим платежем) до 30 жовтня 2022 року включно, оскільки саме ця дата погоджена сторонами як строк повернення позики.
Фактично висновки судів попередніх інстанцій зводяться до того, що станом на 15 липня 2021 року (кінцева дата нарахувань позивача, вказана в уточненій позовній заяві) відповідач має достроково сплатити не всю суму позики в розмірі 1 680 000 грн, а лише прострочену частину - 1 313 000 грн.
Крім того, дійшовши висновку про часткову обґрунтованість пред`явленого ОСОБА_1 позову, ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не розглянули заяву сторони відповідача про сплив позовної давності до вимог про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, які нараховані за період, що перевищує 3 роки, та не застосували до спірних правовідносин відповідних норм матеріального права.
Аргументи інших учасників справи
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Дарницького районного суду міста Києва.
13 грудня 2022 року справа № 753/23427/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
04 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 0407/17П, за яким відповідач отримав від позивача в борг грошові кошти на загальну суму 1 680 000 грн, що на момент передачі складало еквівалент 65 000 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути позикодавцеві у строк та розмірах, що обумовлені умовами цього договору (том 1 а. с. 8-9).
Згідно з пунктом 2.3 договору позики відповідач зобов`язався повернути позивачу 130 000 грн, що складає еквівалент 5 000 доларів США, не пізніше 25 вересня 2017 року.
Пунктом 2.4 договору позики передбачено, що, починаючи з жовтня 2017 року, щомісячний розмір платежу за цим договором складає 26 000 грн або еквівалент 1 000 доларів США за комерційним курсом на день сплати.
Остаточною датою повернення позики встановлено 30 жовтня 2022 року (пункт 3.2 договору позики).
Згідно з пунктом 5.3 договору позики при порушенні позичальником строку повернення позики, вказаного в пункті 3.2 цього договору, він повинен сплатити позикодавцю пеню в розмірі 0,05 % від боргу за кожний день прострочення повернення позики.
Актом прийому - передачі грошових коштів від 04 липня 2017 року № 0407/17П-1 підтверджується, що на виконання умов вищевказаного договору позики ОСОБА_1 передав у власність позичальника ОСОБА_2 1 680 000 грн, що на момент передачі коштів складає 65 000 доларів США (том 1 а. с. 10).
Як вбачається із матеріалів справи, позичальник ОСОБА_2 не виконував взятих на себе зобов`язань щодо сплати боргу у строк та в порядку, що встановлені договором позики, а саме:
- в порушення пункту 2.3 договору відповідач не повернув частину позики в розмірі 130 000 грн, що складає еквівалент 5 000 доларів США та ухиляється від повернення цих коштів;
- в порушення пункту 2.4 договору, позичаючи з жовтня 2017 року, позичальник не сплачує щомісячні платежі в розмірі 26 000 грн або 1 000 доларів США в гривневому еквіваленті за комерційним курсом долара США до гривні на день сплати.
Занаданим ОСОБА_5 розрахунком станом на 15 липня 2021 року в позичальника ОСОБА_2 утворилася заборгованість за договором позики в розмірі 3 563 143,66 грн, з яких: 1 680 000 грн - основна сума боргу; 1 165 920 грн - пеня; 191 658 грн - три проценти річних; 525 565,66 грн - інфляційні втрати (том 1 а. с. 220-221).
Суд першої інстанції не погодився із вказаним розрахунком заборгованості та на його спростування зазначив, що відповідач не виконував взятих на себе зобов`язань щодо повернення позики у строк та в порядку, встановлені договором, у зв`язку з чим станом на 15 липня 2021 року: загальний розмір суми основного боргу складає 1 313 000 грн (130 000 грн [одноразовий платіж, який позичальник мав сплатити до 25 вересня 2017 року] + 1 183 000 грн [сума щомісячних платежів, які позичальник мав сплатити в період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 року]); сума інфляційних втрат становить 414 202,10 грн (41 010,11 грн [сума за прострочення сплати позичальником одноразового платежу в розмірі 130 000 грн за період з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року] + 373 191,99 грн [сума за прострочення сплати позичальником частини позики в розмірі 1 183 000 грн за період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 року]); сума трьох процентів річних складає 149 303,75 грн (14 830,68 грн [три проценти річних за період з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року від простроченої суми одноразового платежу в розмірі 130 000 грн] + 134 473,07 грн [три проценти річних за період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 рокувід простроченої суми позики в розмірі 1 183 000 грн]).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення пені, передбаченої пунктом 5.3 договору позики, не оскаржуються, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог у повній мірі не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою та другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення основної суми боргу
У справі, яка переглядається, сторони не заперечували факт укладення договору позики, однак по різному тлумачили його умови.
Зокрема, позивач вказував, що договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), а тому через несплату відповідачем періодичних щомісячних платежів він має право вимагати дострокового повернення позики.
Відповідач, у свою чергу, наполягав на тому, що він як позичальник не порушив встановлені в договорі строки та порядок повернення позики, оскільки остаточною датою повернення боргу є 30 жовтня 2022 року і лише після спливу цього строку розпочнеться прострочення виконання грошового зобов`язання.
Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач у позасудовому порядку висував до нього вимогу повернути позику достроково, що виключає можливість стягнення боргу у повному обсязі.
В аспекті вирішення питання щодо наявності/відсутності підстав для стягнення основної суми боргу колегія суддів Верховного Суду виходить з такого.
Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту.
Наведена правова позиція щодо можливості пред`явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 753/2362/17; від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18; від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 та від 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18.