ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А., Мартєва С. Ю.,
Усенко Є. А., Шевцової Н. В.
щодо ухвали Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі
№ 592/11227/20(провадження № 14-100цс23)
за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія", ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Дар`я Володимирівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 21 червня 2022 року, прийняту колегією суддів
у складі Левченко Т. А., Кононенко О. Ю., Собини О. І.
19 квітня 2023 року колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного суду з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі -
ЦПК України), зокрема для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17,
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 16 червня 2020 року
у справі № 372/266/15 та ідентичних інших, а також від висновків, викладених
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі
№ 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 19 січня 2021 у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті захисту прав та інтересів власником предмета іпотеки на цей предмет вважав, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16,
від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц та ідентичних інших, щодо того, що визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки є неналежним способом захисту відповідних прав та інтересів первинного власника предмета іпотеки, з володіння якого без його волі він безпідставно вибув до нового набувача, оскільки не призводить до ефективного їх відновлення та захисту. Колегія суддів зауважила, що насправді це є одним з можливих способів захисту.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від численних висновків Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного), на думку суду, способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду 20 вересня 2023 року постановила ухвалу, якою повернула справу № 592/11227/20 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України та виходила з того, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не вказав на неоднозначність чи суперечливість висновків, про відступ від яких ставилось питання, їх непослідовність чи неможливість застосування, а існуюча практика Верховного Суду дозволяє вирішити спір
і захистити право позивача. У постановах Великої Палати Верховного Суду
від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 та від 14 листопада 2018 року
у справі № 183/1617/16 сформульовані висновки у справах, предметом розгляду
в яких були вимоги позивача про визнання неправомірними рішень органів місцевого самоврядування та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Водночас обставини справи № 372/266/15 не є подібними до обставин справи № 592/11227/20, переданої на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що практика задоволення саме тих способів захисту, які є ефективними для захисту (поновлення) конкретного права позивача, є усталеною. Вона відповідає завданню цивільного судочинства
(стаття 2 ЦПК України) і європейським гарантіям захисту права (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). Застосування судом способу захисту, обраного позивачем, має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач, а в разі неможливості такого відновлення - гарантувати отримання компенсації. У цьому полягає принцип процесуальної економії, згідно
з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути як необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту, так і необхідність вчинення позивачем інших,
ніж виконання судового рішення, дій.
Суспільний контекст, у якому відповідні висновки були сформульовані,
не змінився, а такі вади правозастосування, які б зумовлювали потребу відступу від багаторічної практики, - відсутні.
Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від своїх висновків про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного), на думку суду, способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Так само вважала відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16,
від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, які зводяться до того,
що визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки є неналежним способом захисту відповідних прав та інтересів первинного власника предмета іпотеки, з володіння якого без його волі він безпідставно вибув до нового набувача, оскільки це не призводить до ефективного їх відновлення та захисту.
З висновками, викладеними в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у цій справі, не погоджуємось, у зв`язку із чим відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку, керуючись такими міркуваннями.
У справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (далі - ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія"), ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Д. В., про скасування державної реєстрації права власності та витребування нерухомого майна відмовлено (постановою Сумського апеляційного суду від 21 червня 2022 року).
Апеляційний суд дійшов висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту,
що є самостійною підставою для відмови в позові.
У своїх висновках апеляційний суд керувався тим, що договір купівлі-продажу
від 25 червня 2020 року не є нікчемним, презумпція його правомірності (стаття 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)) у встановленому порядку не спростована, вимогу про визнання його недійсним позивач у цій справі не заявляв. Позивач не оспорив перший правочин про відчуження спірної квартири, а відразу заявив вимогу про її витребування на підставі статті 388 ЦК України.
Безумовно, практика задоволення саме тих способів захисту, які є ефективними для захисту (поновлення) конкретного права позивача, є усталеною. Вона відповідає завданню цивільного судочинства.
Проте ефективність судового захисту права полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності відповідного юридичного засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити порушені або оспорювані права чи інтереси позивача. Застосування судом способу захисту, обраного позивачем,
має з дозволити реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Судове рішення про задоволення позову буде ефективним тоді, якщо забезпечить належний захист, відновлення права чи інтересу саме
в тому судовому процесі, у якому це рішення ухвалене і можна виконати, застосувавши відповідні юридичні механізми.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина друга статті 16 ЦК України).
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути (частина друга
статті 16 ЦК України):
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов`язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя
статті 16 ЦК України).
Частини друга - п`ята статті 13 ЦК України передбачають, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
У статті 203 ЦК України закріплені загальні вимоги, додержання яких
є необхідним для чинності правочину.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Стаття 216
ЦК України регулює правові наслідки недійсності правочину, зокрема її частина перша передбачає реституцію.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати
це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" регулює передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. А стаття 38 цього Закону окремо регулює право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя,
що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається (частина п`ята статті 38 Закону України "Про іпотеку").
Договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті,
є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки (частина десята статті 38 Закону України "Про іпотеку").
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала аргументованими посилання позивача на правові висновки Верховного Суду, які не врахував апеляційний суд, зокрема, щодо відсутності вимоги про визнання недійсними договорів як правочинів, на підставі яких відбувався рух спірного нерухомого майна до останнього його набувача.
Разом з тим вагання позивача щодо формулювання належного способу захисту своїх прав у цій справі, неоднозначний підхід апеляційного суду до оцінки ефективності цього способу захисту вказує на наявність неоднозначного та непевного розуміння відповідних висновків Верховного Суду в частині оскарження правочину, за яким безпідставно вибуло нерухоме майно з володіння його законного власника.
Апеляційний суд не надав значення тому, що ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 25 червня 2020 року та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи є першим та останнім набувачем спірної квартири після позивача.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зауважила, що законодавство не передбачає, що може бути лише один ефективний та належний спосіб захисту інтересу та/або порушеного права
у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За певних законодавчих умов, якщо визнання правочину недійсним (зокрема, договору купівлі-продажу від 25 червня 2020 року) не є обов`язковою умовою реалізації можливостей захисту прав, наданих статтею 388 ЦК України, то це ще не означає, що таке визнання правочину недійсним не може бути самостійним, не менш ефективним способом захисту, якщо він відповідно до умов законодавства призводить
до досягнення мети - захисту права та/або інтересу, зокрема повернення законному власнику в титульне володіння його нерухомого майна.
Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди України застосовують при розгляді справ практику Європейського суду
з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.