Постанова
Іменем України
25 вересня 2023 року
місто Київ
справа № 753/15835/20
провадження № 61-12763св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Лаврентьєв Дмитро Олегович, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 25 грудня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з яким останній отримав у позику грошові кошти у сумі 300 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути до 01 березня 2014 року, що підтверджується відповідною борговою розпискою.
21 лютого 2017 року сторони погодили зміну умов повернення позики, а саме зменшення суми боргу до 100 000,00 дол. США та збільшення строку повернення позики до 01 березня 2019 року, що підтверджується відповідною розпискою.
Посилаючись на те, що у встановлений у розписці строк відповідач отримані у позику грошові кошти не повернув, вимоги щодо повернення боргу ігнорує, з урахуванням збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив стягнути зі ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 3 312 429,37 грн, з яких 2 797 830,00 грн - основна заборгованість, 179 137,77 грн - три проценти річних, 335 461,93 грн - інфляційні втрати.
Короткий зміст рішень судів
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року, з урахування додаткового рішення цього ж суду від 25 травня 2022 року, позов задоволено частково.
Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 100 000,00 дол. США, три проценти річних - 171 913,56 грн, судовий збір - 9 143,70 грн, витрати на професійну правничу допомогу - 81 879,90 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року, з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 19 грудня 2022 року, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року залишено без змін, стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 45 468,00 грн.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що між сторонами у належній формі укладений договір позики. Складена ОСОБА_2 розписка від 21 лютого 2017 року підтверджує не лише факт укладення договору позики, а й факт передачі грошових коштів позичальнику.
Суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, відхилив доводи відповідача про те, що грошових коштів він не отримував, а розписку склав під тиском та погрозами, оскільки він не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.
Зважаючи на те, що ОСОБА_2 зобов`язань до договором позики не виконав, оригінал боргової розписки знаходиться у позивача, суди попередніх інстанції вважали наявними правові підстави для стягнення з відповідача боргу за договором позики у розмірі 100 000,00 дол. США та трьох процентів річних у сумі 171 913,56 грн на підставі статті 625 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суди виходили з того, що такі витрати підлягають стягненню лише у разі прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У грудні 2022 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Лаврентьєв Д. О., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій не з`ясували справжньої правової природи укладеного між сторонами договору, не надали оцінки наявним у справі доказам, не врахували доводів ОСОБА_2 про те, що грошові кошти за розпискою від 25 грудня 2013 року йому не передавалися.
Насправді між відповідачем та позивачем не існувало боргових зобов`язань, а існували інші правовідносини, пов`язані зі спільною діяльністю, яка полягала у реалізації Товариством з обмеженою відповідальністю "Укрспецторг Груп" (далі - ТОВ "Укрспецторг Груп"), керівником якого був відповідач, арештованого та конфіскованого майна. Прибутки від вказаної діяльності мали розподілятися між сторонами.
25 грудня 2013 року ОСОБА_2 під тиском позивача написав розписку, згідно з якою він отримав у борг 300 000,00 дол. США, однак насправді зазначених грошових коштів він не отримував. Під вказаною сумою позивач вбачав неотриману ним частку від доходів ТОВ "Укрспецторг Груп".
21 лютого 2017 року позивач вимагав від ОСОБА_2 підписати розписку на суму 100 000,00 грн, замість складеної раніше на суму 300 000,00 грн. Водночас будь-яких грошових коштів він не отримував.
Суд першої інстанції, з чим помилково погодився апеляційний суд, необґрунтовано відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності.
Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи та розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 та його представника.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17; недослідження зібраних у справі доказів; необґрунтоване відхилення судом апеляційної інстанції клопотання про відкладення розгляду справи.
У квітні 2023 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федько Т. В., у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги фактично повторюють доводи заявника, викладені в апеляційній скарзі і не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Факт укладення договору позики та отримання у борг грошових коштів підтверджується власноруч складеними відповідачем розписками.
Доводи ОСОБА_2 про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки фактичні обставини справи є відмінними.
Суд першої інстанції розглянув заяву відповідача про застосування позовної давності та обґрунтовано відмовив у її задоволенні, з тих підстав, що строк звернення до суду з позовом за захистом порушеного майнового права за розпискою від 21 лютого 2017 року сплив 02 березня 2022 року, в той час коли з позовом ОСОБА_1 звернувся 28 вересня 2020 року, тобто в межах позовної давності.
Відповідач був належним чином повідомлений про розгляд його апеляційної скарги, а тому суд апеляційної інстанції правомірно розглянув справу за відсутності відповідача та його представника на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
У відзиві ОСОБА_3 також просить стягнути зі ОСОБА_2 на його користь на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції 36 095,14 грн.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Лаврентьев Д. О., на підставах, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Встановлені судами обставини
Суди попередніх інстанцій встановили, що 25 грудня 2013 року ОСОБА_2 написав розписку, якою підтвердив отримання ним у борг від ОСОБА_1 300 000,00 дол. США зі строком повернення до 01 березня 2014 року.
21 лютого 2017 року ОСОБА_2 написав розписку, якою підтвердив, що станом на 21 лютого 2017 року у нього наявний борг перед ОСОБА_4 в сумі 100 000,00 дол. США, який він зобов`язується повернути до 01 березня 2019 року. Зазначивши, що ця розписка заміняє собою його власну розписку від 25 грудня 2013 року.
Отримані у позику грошові кошти ОСОБА_2 не повернув.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.
Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дослідивши розписки від 25 грудня 2013 року та від 21 лютого 2017 року, з`ясував справжню правову природу укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору як договору позики, а тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення зі ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 100 000,00 дол. США та трьох процентів річних у розмірі 171 913,56 грн.
Зважаючи на те, грошове зобов`язання відповідача виникло у доларах США, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, оскільки норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.
Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, не встановили дійсної правової природи укладеного між сторонами договору позики та ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17.
Відповідно до зазначених правових висновків, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Водночас, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій урахували вказані висновки Верховного Суду, перевірили доводи заявника про те, що між ним та позивачем не існувало боргових зобов`язань, а існували інші правовідносини, пов`язані зі спільною діяльністю, яка полягала у реалізації ТОВ "Укрспецторг Груп" арештованого і конфіскованого майна, та обґрунтовано їх відхилили, оскільки ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.