Постанова
Іменем України
20 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 307/624/17
провадження № 61-3784св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Тячівська міська рада Закарпатської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Надія Михайлівна, Тячівська міська рада Закарпатської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Фазикош Г. В., Бисаги Т. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та Тячівської міської ради Закарпатської області, треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на майно у порядку спадкування за заповітом.
Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 липня 2021 року до участі в справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_4, яка є рідною сестрою ОСОБА_2 .
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, який за життя на підставі заповіту від 16 травня 2005 року заповів їй та ОСОБА_3 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області.
ОСОБА_1 у встановленому законом порядку звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте їй було рекомендовано звернутися до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно.
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 її позов задоволено, визнано за нею право власності на вказану земельну ділянку у порядку спадкування за заповітом. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні її позову відмовлено.
ОСОБА_1 повторно звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте їй було відмовлено через не пред`явлення правовстановлюючого документа (державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року) про право власності спадкодавця ОСОБА_7 на земельну ділянку загальною площею 3,36 га.
У свідоцтві про смерть спадкодавця вказано його прізвище, ім`я, по батькові " ОСОБА_7", а у державному акті на право власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, частину якої він їй заповів, прізвище, ім`я, по батькові вказано " ОСОБА_7". Таким чином, слід встановити, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, є таким, що належить ОСОБА_7 .
З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд встановити факт, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, є таким, що належить ОСОБА_7 . Також просила визнати за нею на підставі заповіту від 16 травня 2005 року право власності на земельну ділянку площею 1,42 га, що належала ОСОБА_7 .
У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Н. М., Тячівська міська рада Закарпатської області, про визнання заповіту удаваним і недійсним, встановлення нікчемності довіреності, встановлення нікчемності правочину та застосування до нього наслідків нікчемності, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним і скасування його державної реєстрації, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати - ОСОБА_9 .
На момент смерті батька їй було 13 років, тобто вона була малолітньою особою, внаслідок чого спадщину не оформляла. Після смерті матері вона довідалася про існування заповіту батька ОСОБА_7 від 16 травня 2005 року, складеного на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_3 у частині земельної ділянки, загальною площею 2,84 га, яким спадкодавець заповів кожному з них по 1,42 га земельної ділянки, розташованої на території Тячівської міської ради Закарпатської області.
16 травня 2005 року ОСОБА_7 складено нотаріально посвідчену довіреність, якою він уповноважив ОСОБА_1 на розпорядження, у тому числі на продаж, обмін, зазначеної земельної ділянки. Вказана довіреність є недійсною, оскільки суперечить пункту 15 Перехідних положень ЗК України.
У вересні 2015 року за її заявою відкрито кримінальне провадження за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 358 КК України, у зв`язку з підробкою невідомими особами заповіту від 16 травня 2005 року, складеного від імені ОСОБА_7 . У ході розслідування кримінального провадження встановлено, що між ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 існували відносини позики коштів. Постановою слідчого кримінальне провадження закрито за відсутністю складу злочину.
Вважала, що заповіт від 16 травня 2005 року її батька ОСОБА_7 не є особистим розпорядженням на випадок смерті, а волевиявлення не відповідало його внутрішній волі та не було вільним, оскільки заповіт був складений для забезпечення виконання зобов`язань позики перед ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .
Таким чином, заповіт є удаваним правочином, який вчинено для приховання іншого правочину, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_3 фактично приховано незаконний договір про відчуження і перехід права власності (договір застави або купівлі-продажу) на земельну ділянку, призначення якої для товарного сільськогосподарського виробництва, тому її відчуження заборонено законом, унаслідок чого цей заповіт є недійсним.
ОСОБА_2 зазначала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, після смерті її батька.
15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку. На підставі рішення суду першої інстанції, яке за результатами апеляційного перегляду скасовано, за ОСОБА_1 було визнано право власності на спірну земельну ділянку площею 1,42 га, а 25 грудня 2008 року нею отримано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.
Зазначені свідоцтво про право на спадщину за заповітом, державні акти на право власності на земельну ділянку є недійсними, оскільки на час смерті спадкодавця - ОСОБА_7 вона була малолітньою особою, а тому мала право на обов`язкову частку у спадщині, що не було враховано при видачі цього свідоцтва.
Виходячи з наведеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_2 просила суд:
визнати заповіт від 16 травня 2005 року, складений ОСОБА_7, удаваним і недійсним;
встановити нікчемність нотаріально посвідченої довіреності, від 16 травня 2005 року, виданої ОСОБА_7 на ім`я ОСОБА_1 ;
встановити нікчемність правочину, вчиненого ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7, який передбачав відчуження та перехід права власності (договір застави, купівлі-продажу) на спірну земельну ділянку та застосувати до нього наслідки нікчемності правочину;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3, та скасувати його державну реєстрацію;
визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серія ЯЕ 444800, виданий на ім`я ОСОБА_3, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:004:0060).
визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ 459764, виданий на ім`я ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:005:0057).
Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 30 травня 2017 року позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження та присвоєно номер справи 307/624/17.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки площею 1,42 га, що розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області і належала ОСОБА_7 ( ОСОБА_10 ) на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після смерті спадкодавця ОСОБА_7 спадщину прийняла його дружина ОСОБА_9, яка є матір`ю ОСОБА_2, а саме: будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,92 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за спірним заповітом успадкували кожен по 1,42 га цієї земельної ділянки. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 є ОСОБА_2, яка прийняла спадщину, у тому числі на земельну ділянку площею 0,92 га, що відповідає її обов`язковій частці у спадщині після смерті батька ОСОБА_7 . Таким чином, безпідставними є доводи ОСОБА_2 про те, що спірним заповітом від 16 травня 2005 року, складеним спадкодавцем, її було позбавлено обов`язкової частки у спадщині.
Наявні підстави для визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1, так як їй він виданий на підставі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року, яке рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року скасовано, тобто відпала правова підстава для його видання.
Підстави для визнання нікчемною нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою площею 1,42 га, відсутні, оскільки відповідно до пункту 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю припинилося у день смерті ОСОБА_7 .
Оскільки ОСОБА_1 у позасудовому порядку не змогла оформити право на спадщину після смерті ОСОБА_7 , то за нею слід визнати право власності на спадкове майно за заповітом від16 травня 2005 року, а саме на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.
Вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, належить ОСОБА_7, задоволенню не підлягають, так як є загальновідомим фактом і не потребує доказування та обставина, що на території Закарпатської області імена ОСОБА_7 та ОСОБА_7, а також ОСОБА_7 та ОСОБА_7 використовуються як тотожні. Крім того, у заповіті, складеному спадкодавцем ОСОБА_7, зазначено номер державного акта, на підставі якого йому належала спірна земельна ділянка.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_2 залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що заповіт визнається недійсним, якщо суд дійде до переконання, що документ складено людиною, не здатною усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, чи заповідач перебував під чиїмось тиском, впливом обману, погрози насильства, якщо оформлення його було вимушеним, написаним під час небезпечної для життя хвороби або внаслідок важких обставин. Таких обставин у справі при складенні спадкодавцем ОСОБА_7 оспорюваного заповіту не встановлено, ОСОБА_2 на ці обставини не посилалася, проте заявила вимогу про визнання заповіту недійсним як удаваного правочину (стаття 235 ЦК України), що є неналежним способом захисту порушених прав. Спадкодавцем складено спірний заповіт за вісім місяців до смерті, який ним не змінювався, що також свідчить про існування в нього вільного волевиявлення на вчинення таких дій. Посилання ОСОБА_2 на нікчемність нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою, безпідставні, оскільки згідно з пунктом 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю у день смерті ОСОБА_7 припинилося.
Доводи ОСОБА_2 про те, що її обов`язкова частка складала 1/4, а не 1/8 частку спадкового майна не заслуговують на увагу, оскільки після смерті ОСОБА_7 залишилося четверо спадкоємців за законом, а саме: дружина - ОСОБА_9, дочка - ОСОБА_2, та дві дочки від першого шлюбу: ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди у порушення вимог закону не врахували, що при вирішенні спору щодо недійсності заповіту підлягають застосуванню як положення статті 1257 ЦК України, так і положення статті 235 ЦК України, яка є спеціальною нормою права у правовідносинах щодо правочину, в якому існували вади волі одної з його сторін. Суди дійшли безпідставного висновку про те, що ОСОБА_2 обрано неналежний спосіб судового захисту порушених прав.
Суди не звернули уваги на те, що сторонами визнано обставини у справі, а саме: надання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спадкодавцю ОСОБА_7 коштів у борг; неможливість останнім повернути ці кошти; надання спадкодавцем спірного заповіту на земельні ділянки, як гарантії повернення зазначеного боргу; неможливість скасування ОСОБА_7 спірного заповіту у зв`язку зі смертю, оскільки заповітом повернення боргу було відстрочено на 1 рік, а помер ОСОБА_7 через 8 місяців; орієнтовної відповідності, на думку ОСОБА_1 і ОСОБА_3, між розміром боргу та вартістю земельних ділянок.
ОСОБА_3 вказував на те, що передумовою оспорюваного заповіту стала позика коштів ОСОБА_7 зі строком повернення через шість місяців. Проте останній кошти не повернув, а просив на рік відкласти їх повернення, на забезпечення чого ОСОБА_7 і було складено заповіт.
Крім того, судом першої інстанції безпідставно відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про витребування з Тячівського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Закарпатській області матеріалів кримінального провадження № 12015070160001569, в якому досліджувались обставини посвідчення спадкодавцем заповіту, збиралися докази, допитувалися свідки.
Відповідно до пункту 15 розділу X Перехідних положень ЗК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
Суди не врахували, що цим положенням ЗК України встановлено мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва. Водночас оспорюваний заповіт складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження, оскільки він посвідчений на забезпечення отриманих спадкодавцем у позику грошових коштів.
Суди належним чином не дослідили доводи ОСОБА_2 про те, що у ОСОБА_7 існували боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 та ОСОБА_3, тобто між ними існували правовідносини позики, на забезпечення яких спадкодавцем було складено спірний заповіт. Спадкодавець заповів земельну ділянку сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики, у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки.
За результатами нового судового розгляду рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на підставі заповіту від 16 травня 2005 року на земельну ділянку площею 1,42 га, що належала ОСОБА_7 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 655 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спадкодавець розпорядився частиною належного йому на праві власності майна шляхом вчинення одностороннього правочину (заповіту) на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із власної волі. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність волевиявлення спадкодавця на вчинення цього правочину позивачем ОСОБА_2 не надано. Заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку складення, особу заповідача встановлено за паспортом із зазначенням у заповіті реєстраційного номеру облікової картки платника податків, заповіт підписаний особисто заповідачем, зазначено місце його складення, вказано дату й місце його посвідчення, він посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з`ясувала його дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок смерті.
Таким чином, місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним як удаваного правочину.
ОСОБА_3 вчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, що вбачається з матеріалів спадкової справи, та отримав у законний спосіб оскаржуване свідоцтво про право на спадщину, на підставі якого йому видано державний акт.
Після смерті ОСОБА_7 ОСОБА_1 у межах шестимісячного строку звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно за заповітом їй відмовлено через відсутність у спадкоємця оригіналів правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спірне майно.
З огляду на викладене, враховуючи, що позивач ОСОБА_1 позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку у нотаріальному порядку, суд дійшов висновку про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку.
Також суд вважав, що не підлягає задоволенню заява ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1, оскільки остання у межах шестимісячного строку (15 березня 2006 року) звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом. Після відмови нотаріуса з причини відсутності правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спірне майно, вона у строки, передбачені Законом, звернулася до суду.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року скасовано, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано заповіт ОСОБА_7, складений 16 травня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М., зареєстрований у реєстрі за № 3186, удаваним правочином - договором забезпечення виконання боргового зобов`язання.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3, зареєстроване в реєстрі № 3-304.
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серії ЯЕ № 444800, виданий на ім`я ОСОБА_3 .
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ № 459764, виданий на ім`я ОСОБА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, Тячівської міської ради про визнання права власності на спадкове майно відмовлено.
Стягнуто на користь ОСОБА_2 із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 6 000,00 грн із кожного у відшкодування судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний заповіт складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження.
Волевиявлення ОСОБА_7 не можна вважати вільним, оскільки заповіт ним був складений для забезпечення виконання позикових зобов`язань перед ОСОБА_1 і ОСОБА_3, внаслідок чого фактично настали юридичні наслідки відчуження землі (переходу права власності) до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Отже, вказаний заповіт, що є удаваним договором забезпечення виконання боргового зобов`язання (договором застави), є нікчемним у силу пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час вчинення заповіту).
Встановивши, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не мали права на спадкування, та, крім цього, відпала правова підстава для видачі ОСОБА_1 державного акта від 25 грудня 2008 року, оскільки рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 скасоване рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (удаваного договору забезпечення виконання боргового зобов`язання) та визнання недійсними: свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, виданого на ім`я ОСОБА_3, та скасування його державної реєстрації; державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_3 ; державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 .
При цьому апеляційний суд вважав, що у задоволенні похідної вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім`я ОСОБА_3 слід відмовити, оскільки такий спосіб захисту як визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є достатнім у цьому спорі та забезпечить поновлення порушених прав ОСОБА_2 .
Щодо вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок, то колегія суддів дійшла висновку, що така не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду про визнання недійсними державних актів про право власності на землю є підставою для припинення державної реєстрації речових прав власності (тобто, прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), а також, як наслідок, для Державного кадастрового реєстратора для скасування державної реєстрації земельних ділянок.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 виключає повністю задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 за подання позову в суді першої інстанції було сплачено 3 840,00 грн, за подання апеляційної скарги 5 760,00 грн, за подання касаційної скарги 7 680,00 грн, за подання другої апеляційної скарги 6 720,00 грн, що разом становить 24 000,00 грн. Оскільки три вимоги ОСОБА_2 із шести задоволені, то пропорційно до задоволеної частини вимог (50%) на її користь із відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_3 підлягає стягненню по 6 000,00 грн з кожного на відшкодування судового збору.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
11 березня 2023 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року і залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року.
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.
Також вказує, що апеляційним судом до спірних правовідносин не застосовано положення статей 6, 11, 12, 202, 203, 261, 627, 638 ЦК України.
Крім того, заявниця у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду).
11 березня 2023 року ОСОБА_3 , засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року і залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував частину четверту статті 261 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20.
Також вказує, що апеляційним судом до спірних правовідносин не застосовано положення статей 6, 11, 12, 202, 203, 627, 638 ЦК України.
Крім того, у березні 2023 року ОСОБА_3 подав заяву, в якій просив зупинити дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року.
17 березня 2023 року ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок із кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057, ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким позовні вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок з кадастровими номерами 2124410100:03:604:0060 та 2124410100:03:005:0057 задовольнити та скасувати державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057.
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 629/1853/16-ц, від 07 червня 2022 року у справі № 599/1466/19, від 30 червня 2022 року у справі № 452/1079/17, від 02 листопада 2022 року у справі № 477/1713/19-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 540/861/16-ц.
Доводи відзивів на касаційні скарги
У травні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому просила заяву ОСОБА_3 від 09 березня 2023 року про зупинення дії постанови Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 307/624/17 залишити без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в оскарженій ОСОБА_3 частині залишити без змін.
У червні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в оскарженій ОСОБА_1 частині залишити без змін.
Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, надано строк для подання відзивів на касаційні скарги.
У травні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_7 від першого шлюбу мав двох дочок: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
За час фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_16 у нього народилася дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
16 травня 2005 року ОСОБА_7 склав заповіт, на підставі якого заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області, передані йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (том 2, а. с. 11).
20 січня 2006 року ОСОБА_7 та ОСОБА_16 зареєстрували шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після його смерті залишилося спадкове майно, у тому числі земельна ділянка площею 3,36 га, розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області, з якої 2,84 га спадкодавець заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (кожному по 1,42 га), та житловий будинок АДРЕСА_1 .
У державному акті на право приватної власності на землю від 25 червня 1999 року, яким посвідчувалося право власності спадкодавця на земельну ділянку площею 3,36 га, було вказано прізвище, ім`я, по батькові власника - ОСОБА_7 .
04 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою про прийняття спадщини, отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки у неї, як спадкоємця, відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності спадкодавця ОСОБА_7 на спадкове майно.
06 вересня 2006 року мати ОСОБА_2 ОСОБА_9 звернулася до приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойки Н. М. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 . У цій заяві зазначено, що спадкове майно складається із житлового будинку АДРЕСА_1 , відсутні спадкоємці, передбачені статтею 1261 ЦК України.
06 вересня 2006 року ОСОБА_9 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 . Вартість спадкового майна складає 44 199 грн.
12 лютого 2007 року ОСОБА_3 на підставі заповіту ОСОБА_7 від 16 травня 2005 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.Вартість спадкового майна складала 8 211,21 грн згідно з довідкою про визначення грошової нормативної оцінки земельної ділянки від 23 листопада 2006 року.
15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 позов ОСОБА_1 було задоволено, визнано за нею право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської областіу порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 .
На підставі цього судового рішення 25 грудня 2008 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку.
Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не зверталася до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину за заповітом та не отримувала відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину; до участі у справі не залучено належних відповідачів, зокрема інших спадкоємців: за заповітом ОСОБА_3 та за законом ОСОБА_2 ; на час відкриття спадщини ОСОБА_2 була неповнолітньою, а відтак при вирішенні питання про визнання права власності на спадкове майно було вирішено питання щодо її права як неповнолітньої спадкоємиці за законом на обов`язкову частку у спадковому майні.
Отже, внаслідок скасування рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 відпала правова підстава для видачі ОСОБА_1 державного акту на право приватної власності на зазначену земельну ділянку від 25 грудня 2008 року.
04 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою, в якій просила видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки у неї, як спадкоємиці, відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спадкове майно (том 1, а. с. 45).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).