Постанова
Іменем України
23 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 750/2698/22
провадження № 61-12160св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Військова частина НОМЕР_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2022 року у складі судді Требух Н. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у складі колегії суддів Мамонової О. Є., Онищенко О. І., Шитченко Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання внести зміни до трудової книжки.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона, будучи працівником Збройних Сил України, працювала на посаді лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення у Чернігівському військовому госпіталі.
У зв`язку з повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України в країні був введений воєнний стан, і починаючи з 24 лютого 2022 року в Чернігівській області та поблизу міста Чернігова почалися масовані обстріли з боку збройних сил російської федерації.
Позивач зазначала, що 24 лютого 2022 року вона виконувала свої службові обов`язки в Чернігівському військовому госпіталі.
З 25 лютого 2022 року до 27 лютого 2022 року вона разом із двома малолітніми дітьми через системні обстріли району її проживання (вулиця Генерала Бєлова, Новоселівка, район магазину " Епіцентр") три доби провели в підвальному приміщенні з метою збереження життя та не мали об`єктивної можливості вийти з укриття. Вказувала, що саме цей район, де вона проживає, зазнав найбільших обстрілів у перші дні збройної агресії проти України. Вказані обставини не давали їй можливості прибути на робоче місце.
Через збільшення інтенсивності обстрілів, потрапляння снарядів в її будинок за місцем проживання, що створювало очевидну загрозу для життя її родини, вона прийняла рішення про евакуацію 27 лютого 2022 року (неділя) двох малолітніх дітей за межі міста, зокрема, до міста Черкаси, про що було проінформовано Чернігівський військовий госпіталь.
Також позивач наголошувала, що 01 березня 2022 року з`явилось офіційне повідомлення Голови Чернігівської обласної військової адміністрації Чауса В. А. про замінування шляхів сполучення всіх в`їздів та виїздів з міста Чернігова, що виключало можливість прибуття її до міста і на роботу відповідно. У подальшому такі шляхи взагалі були знищені та не існували.
Крім того, упродовж березня 2022 року місто перебувало під постійними обстрілами з боку збройних сил російської федерації.
Позивач вказувала, що 09 березня 2022 року, у зв`язку із відсутністю поштового сполучення, на електронну адресу юриста Чернігівського військового госпіталя вона направила лист про видання наказу про простій, який роботодавець залишив без розгляду, жодної відповіді їй не надав, також не було запропоновано надання відпустки без збереження заробітної плати.
14 березня 2022 року її без жодних пояснень на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України звільнено з роботи за прогул без поважних причин.
Вказувала на те, що вона є цивільною особою і на неї не поширюється правовий статус військовослужбовця з усіма визначеними обов`язками та обмеженнями.
На думку позивача, звільнення за прогул у воєнний час в таких умовах є недопустимим, а отже, відповідач порушив статтю 43 Конституції України, статті 2, 40, 149 КЗпП України, позбавивши її права на працю.
На підставі викладеного позивач просила:
скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 від 14 березня 2022 року № 57 в частині звільнення її з посади лікаря-кадріолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення за прогул без поважних причин, поновивши її на роботі з 14 березня 2022 року;
стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 14 березня 2022 року до 06 червня 2022 року в сумі 63 928,00 грн;
зобов`язати відповідача відповідно до пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, внести зміни до трудової книжки серії НОМЕР_2, а саме в розділі "Відомості про роботу" зазначити: "Запис за № 7 є недійсним".
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Деснянський районний суд м. Чернігова своїм рішенням від 19 серпня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Чернігівський військовий госпіталь, до безпосереднього обов`язку працівників якого входить надання медичної допомоги під час воєнного стану та військових дій, з 24 лютого 2022 року працював в цілодобовому режимі, позивач 24 лютого 2022 року перебувала на робочому місці, а з 25 лютого 2022 року вже була відсутня, про свої наміри евакуюватись нікого не повідомляла.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, керувався тим, що ведення бойових дій не є підставою для припинення роботи госпіталю та невиконання лікарями своїх обов`язків з надання медичної допомоги пораненим бійцям та, відповідно, не є поважною причиною для невиходу на роботу єдиного лікаря-кардіолога військового госпіталю, якою є позивач.
Чернігівський апеляційний суд своєю постановою від 26 жовтня 2022 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2022 року залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1 є лікарем-кардіологом, її спеціальність споріднена з відповідними військово-обліковими спеціальностями, перебуває на обліку у військовому комісаріаті як військовозобов`язана особа, в обставинах, що склалися, зобов`язана була перебувати за місцем своєї дислокації - на робочому місці та виконувати свої професійні обов`язки. Проте, незважаючи на покладені на неї чинним законодавством України обов`язки, самовільно залишила своє місце роботи без відома керівництва госпіталю та будь-якого дозволу, фактично самоусунулась від виконання своїх безпосередніх обов`язків з надання медичної допомоги під час воєнного стану пораненим бійцям та військовослужбовцям.
Апеляційний суд наголосив, що ведення бойових дій не може бути підставою для самовільного залишення робочого місця у госпіталі та невиконання лікарем своїх обов`язків щодо надання необхідної та невідкладної медичної допомоги пораненим, та, відповідно, не є поважною причиною для невиходу лікаря на роботу.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що у цьому випадку наявний склад дисциплінарного проступку та наявна вина працівника, а отже, мав місце прогул, у зв`язку з чим відповідач прийняв законне та правильне рішення про звільнення позивача з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Апеляційний суд зауважив, що посилання ОСОБА_1 на те, що жодних письмових пояснень щодо причин відсутності на роботі від неї ніхто не вимагав та не отримував, не є підставою для скасування накладеного на неї дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, адже факт порушення позивачем трудової дисципліни встановлений обставинами цієї справи та підтверджений належними доказами.
Відхиляючи доводи ОСОБА_1 щодо залишення без розгляду відповідачем її листа від 09 березня 2022 року, в якому вона просила видати щодо неї наказ про простій, апеляційний суд вказав, що такі доводи не можуть розцінюватись судом як порушення роботодавцем норм трудового законодавства, адже у Чернігівському військовому госпіталі простою не було, він з перших днів повномасштабної військової агресії приймав поранених та надавав їм необхідну медичну допомогу з метою порятунку життя, медичний персонал працював цілодобово. Робота військового госпіталю не призупинялась і не могла бути призупинена в силу нинішньої ситуації, яка склалася в Україні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суди не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 754/16137/15-ц (провадження № 61?10085св18), 09 листопада 2021 року у справі № 235/5959/20 (провадження № 61-10432св21), 26 червня 2019 року у справі № 527/2944/16?ц (провадження № 61-20505св18), 26 вересня 2022 року у справі 361/8080/18 (провадження № 61-354св22), постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, залишили поза увагою, що основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Заявник у касаційній скарзі, посилаючись на неврахування судами правових висновків Верховного Суду, які вона зазначає як підставу касаційного оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій, наголосила, що поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника з порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.
Крім того, розірвання трудового договору з працівником на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Вказані правові висновки з урахуванням конституційного принципу рівності громадян не містять окремих умов застосування, особливостей для окремих категорій працівників, не виокремлюють ті чи інші професії чи посади. Апеляційний суд не врахував факт порушення відповідачем процедури її звільнення, оскільки її ніхто і в ніякій формі на засідання комітету не запрошував, не з`ясував, чому вона не може прибути на засідання, чи має вона у зв`язку з цим бажання та змогу відповідно до статті 42 КЗпП України залучити іншу особу, зокрема адвоката.
Також заявник мотивує свою касаційну скаргу тим, що апеляційний суд, всупереч викладених висновків Верховного Суду, фактично сформулював самостійний висновок, зміст якого полягає у тому, що ті чи інші причини, що вочевидь є поважними для неявки на роботу, не є такими для окремої категорії осіб за ознакою професійної належності, статусу військовозобов`язаного. Встановивши причину її невиходу на роботу, - ведення бойових дій, апеляційний суд без посилання на жодну норму законодавства України виокремив окрему категорію осіб за професійною ознакою - цивільних медичних працівників, щодо яких ведення бойових дій, неможливість прибуття на роботу через обстріли в умовах, небезпечних для життя і здоров`я, не є поважною причиною для неявки на роботу, на відміну від іншої категорії працівників.
Апеляційний суд, всупереч викладених правових позицій Верховного Суду, не вказав, у чому полягала її вина при допущенні прогулу, не вказав зміст винної поведінки її як працівника, а також з урахуванням конституційного принципу рівності громадян, які не встановлюють окремих умов для застосування поважності чи неповажності причин неявки на роботу для тих чи інших осіб, вказав тільки, що вона є військовозобов`язаною особою, перебуває на військовому обліку та є лікарем-кардіологом і не мала права бути за межами робочого місця та не виконувати професійні обов`язки.
Водночас заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд проігнорував причини її невиходу 25 лютого 2022 року на роботу - фізичну можливість виходу на роботу через постійні обстріли району проживання, що було підтверджено та доведено під час судового розгляду справи. Не взяв до уваги, що робоче місце 25 лютого 2022 року вона не залишала, адже взагалі не могла потрапити на роботу, про що повідомила свого безпосереднього керівника.
Доводи інших учасників справи
У січні 2023 року Військова частина НОМЕР_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу з Деснянського районного суду м. Чернігова.
У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2023 року справу призначено до розгляду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 27 січня 2015 року ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення Військової частини НОМЕР_1 (Чернігівський військовий госпіталь) за переведенням з Військової частини НОМЕР_3 (а. с. 114-117, т. 1).
Позивач перебуває на військовому обліку, категорія обліку ІІ, військова облікова спеціальність 901000, склад медичний, військове звання - молодший лейтенант медичної служби запасу (а. с. 161-162, т. 1).
Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 17 серпня 2022 року № 106 заробітна плата лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення працівника ЗСУ ОСОБА_1 складалась із: посадового окладу; надбавки за вислугу років - 20 % посадового окладу; надбавки за складність, напруженість у роботі - до 267 % посадового окладу; доплати за підтримку постійної бойової готовності військ (сил) - 50 % посадового окладу; премії до 105 % посадового окладу (а. с. 197, т. 1).
ОСОБА_1 має двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Одружена - чоловік ОСОБА_5 (а. с. 118-121, 123, 124, т. 1).
24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна військова агресія російської федерації проти України. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан із 05.30 год. 24 лютого 2022 року. Активні бойові дії на території Чернігівської області розпочалися 24 лютого 2022 року (а. с. 29-96, т. 1).
24 лютого 2022 року ОСОБА_1 перебувала на робочому місці, проте з 25 лютого 2022 року його залишила, не попередивши керівництво Військової частини НОМЕР_1 про свої наміри (а. с. 199, т. 1).
09 березня 2022 року ОСОБА_1 на електронну адресу юрисконсульта Чернігівського військового госпіталю Кашуби М. О. направила заяву, датовану нею 25 лютого 2022 року, у якій позивач зазначала, що у зв`язку із перебуванням за межами міста, систематичними обстрілами, неможливістю прибути на робоче місце вона не в змозі виконувати обов`язки за посадою. Просила видати наказ про простій, починаючи з 25 лютого 2022 року, працівника ОСОБА_1, лікаря?кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення Чернігівського військового госпіталю та передбачити їй виплату заробітної плати з розрахунку не нижче від 2/3 тарифної ставки, встановленої працівникові (а. с. 104-106, т. 1).
Факт відсутності ОСОБА_1 на роботі у період з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року підтверджується актом від 14 березня 2022 року, який складений комісією Військової частини НОМЕР_1, копією табелю робочого часу за лютий 2022 року (а. с. 166-167, 199, т. 1).
Згідно з протоколом № 35 засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Військової частини НОМЕР_1 від 14 березня 2022 року за результатом розгляду звернення командування Військової частини НОМЕР_1 надано згоду на звільнення з роботи за прогул без поважних причин, відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України члена профспілкової організації Військової частини НОМЕР_1 працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 (а. с. 183, т. 1).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 14 березня 2022 року позивача звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (а. с. 98, 115, т. 1).
09 квітня 2022 року ОСОБА_1 та її діти взяті на облік як внутрішньо переміщені особи у місті Черкаси (а. с. 25-27, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції повністю відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо поважності причин відсутності на роботі
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.
Пунктом 22 статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються діяння, які, зокрема, є дисциплінарними правопорушеннями.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Під порушенням трудової дисципліни мається на увазі невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на працівника трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Роботодавець має встановити, чи немає обставин, які виключають дисциплінарне провадження щодо працівника, до яких зазвичай належать: відсутність події або складу дисциплінарного проступку; вина або дії особи у стані крайньої необхідності; наслідки порушення; закінчення терміну, передбаченого для накладення дисциплінарного стягнення.
Закон не вимагає, щоб порушення обов`язково призводило до будь-яких шкідливих наслідків. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення, а наявність чи відсутність шкідливих наслідків може бути врахована тільки при визначенні тяжкості проступку та виборі виду дисциплінарного стягнення.
Водночас вина, як одна з ознак порушення трудової дисципліни, є цілком необхідною для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, наявність якої має бути обов`язково доведена роботодавцем. Критерієм, за яким визначається наявність вини в діях працівника, є належна турбота працівника про виконання трудових обов`язків.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частина третя статті 149 КЗпП України).
Тлумачення частини третьої статті 149 КЗпП України свідчить, що її положення мають поширюватися при застосуванні будь-якого виду дисциплінарного стягнення, тобто як до звільнення, так і до догани.
У постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18) зазначено, що ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника. Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Згідно з пунктом 4 статті першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогулом вважається самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки, припинення виконання трудових обов`язків до закінчення строку трудового договору або строку, який працівник повинен відпрацювати після закінчення вищого або середнього спеціального навчального закладу.
За загальним правилом, прогулом вважається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Відповідно до сталої судової практики визначальним для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за прогул є не тільки встановлення факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а також встановлення поважності причин відсутності.
Причини відсутності працівника на роботі можна вважати поважними, якщо вони виключають вину працівника, а явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.
Отже, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування всіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Водночас неодержання такого пояснення не є підставою для визнання факту відсутності порушення трудової дисципліни, якщо такий факт підтверджений іншими доказами.
До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.
Схожі правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61?20505св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, 12 жовтня 2022 року у справі № 519/723/20 (провадження № 61-15256св21), 20 жовтня 2020 року у справі № 676/2489/19 (провадження № 61?8930св20) тощо.
Отже, для встановлення факту вчинення ОСОБА_1 прогулу необхідно встановити не тільки факт відсутності її на роботі, а також неповажність причини такої відсутності.
Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі ОСОБА_1 у період з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що 24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна військова агресія російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан з 05.30 год. 24 лютого 2022 року та до теперішнього часу. На території Чернігівської області розпочалися бойові дії і вже з 24 лютого 2022 року Чернігівський військовий госпіталь (Військова частина НОМЕР_1 ), який є єдиним на території Чернігівської області, почав приймати та надавати медичну допомогу першим пораненим бійцям.