Постанова
Іменем України
21 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 471/284/22
провадження № 61-7944св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: Братська територіальна громада Миколаївської області, приватний нотаріус Братського районного нотаріального округу Малярчук Наталя Василівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 рокув складі колегії суддів Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., Тищук Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2022 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_4 . Останній за життя склав заповіт, посвідчений 29 червня 2017 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, яким призначив позивача спадкоємцем майна - земельної ділянки загальною площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області.
Після смерті батька у встановлений законом строк ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де він дізнався про те, що 06 серпня 2020 року секретарем сільської ради було посвідчено новий заповіт, за яким ОСОБА_4 заповідав належну йому земельну ділянку онукам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках.
В останні роки життя ОСОБА_4 хворів, у нього був відсутній зір, внаслідок чого він не міг навіть відрізними одного сина від іншого, не міг сам прочитати заповіт і власноручно підписати текст заповіту. Тому текст спірного було підписано від його імені ОСОБА_5 в присутності свідків. Однак при спілкуванні з одним із свідків, а саме, ОСОБА_6 було з`ясовано, що вона не була присутня під час посвідчення спірного заповіту.
Посилаючись на те, що під час складання заповіту було порушено вимоги щодо порядку його посвідчення, позивач просив суд визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 та посвідчений 06 серпня 2020 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 120.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено нікчемність заповіту ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, на ім`я ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченого 06 серпня 2020 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8 зареєстрованого в реєстрі за № 120.
Розподілено судові витрати.
Рішення суду мотивоване тим, що заповіт від 06 серпня 2020 року, який було посвідчено секретарем Іванівської сільської ради Братського району Миколаївської області ОСОБА_8 з порушенням порядку його посвідчення є нікчемним та не породжує для сторін юридично-правових наслідків.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Постанова мотивована тим, що під час складання заповіту 06 серпня 2020 року, який посвідчено секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8 допущено порушення порядку його посвідчення - у присутності лише одного свідка, тому цей заповіт є нікчемним в силу статті 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У цій справі ОСОБА_4 заявив позовні вимоги про встановлення недійсності нікчемного заповіту без застосування наслідків його недійсності, відтак позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
25 травня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сторчак П. О. (далі - заявник) надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року, а рішення Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року залишити в силі.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року заявник вказує застосування в оскаржуваному судовому рішеннінорм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі 916/3156/17, від 28 лютого 2023 року у справі № 205/8049/20.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
31 серпня 2023 року адвокат Мірошниченко О. В. через систему "Електронний суд" надіслав відзив на касаційну скаргу. Зазначила, що вона є представником відповідача ОСОБА_2 та надала на підтвердження свої повноважень як представника копію ордера серія ВЕ № 1069057 про надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_2 у Миколаївському апеляційному суді.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (частина четверта статті 62 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги, може бути, зокрема, ордер. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.
За пунктом 4 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги (нова редакція), затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41, ордер, який видається адвокатом, повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням. Згідно з підпунктом 12.4. пункту 12Положення, ордер має містити назву органу, в якому надається правова допомога адвокатом.
За частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.
Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).
За таких обставин відзив на касаційну скаргу слід повернути особі, яка його подала без розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до свідоцтва про народження батьком позивача ОСОБА_1 є ОСОБА_4
ОСОБА_4 на випадок своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 зробив розпорядження про те, що належну йому земельну ділянку площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, заповів ОСОБА_1, про що складено заповіт, посвідчений секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області Поставнюк Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 95.
06 серпня 2020 року ОСОБА_4 зробив розпорядження на випадок своєї смерті про те, що належну йому земельну ділянку площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, заповів у власність своїм онукам в рівних частках кожному: ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про що складено заповіт, посвідчений секретарем Іванівської сільської ради Братського району Миколаївської області ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 120.
Із цього заповіту слідує, що він записаний секретарем зі слів заповідача ОСОБА_4, зачитаний свідками ОСОБА_7 та ОСОБА_6 вголос до його підписання та підписаний ними. У зв`язку з хворобою заповідача ОСОБА_4, на його особисте прохання та в його присутності, текст заповіту підписано ОСОБА_5 . Особу заповідача встановлено, дієздатність його перевірено. Особи громадян ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 встановлено, справжність їхніх підписів перевірено. Заповіт складено у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу о 10-00 год годині, один із яких зберігається у справах Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, а другий - у заповідача.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Із копії спадкової справи № 141/2021, заведеної після смерті ОСОБА_4 приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Малярчук Н. В., вбачається, що 15 грудня 2021 року ОСОБА_1 та 23 червня 2022 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - звернулися із заявами про прийняття спадщини, що відкрилася після смерті їх батька та діда (відповідно) ОСОБА_4 .
За відомостями Спадкового реєстру заповіт ОСОБА_4, посвідчений 06 серпня 2020 року та зареєстрований в реєстрі за № 120, є чинним.
Згідно із показаннями свідків ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, під час складання 06 серпня 2020 року спірного заповіту ОСОБА_4, свідок ОСОБА_6 не була присутня.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, постанова апеляційного суду, визначена у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" містяться роз`яснення, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Якщо заповіт є нікчемним в силу закону, то відсутні підстави для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц (провадження № 61-8101св18).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.