Постанова
Іменем України
19 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 202/643/21
провадження № 61-5161св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Карчагіним Сергієм Володимировичем, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в складі колегії суддів Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивував тим, що є користувачем квартири АДРЕСА_1 . Основний квартиронаймач (його мати) померла. Вказував, що крім нього у вказаній квартирі зареєстровані також ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які за адресою реєстрації не проживають з 2012 року.
Просив суд ухвалити рішення, яким визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2022 року позов задоволено: визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: квартира АДРЕСА_1, що є підставою для зняття їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Рішення суд мотивував тим, що відповідачі тривалий час (з січня 2012 року) за адресою реєстрації не проживають, а поважність причин своєї тривалої відсутності не довели. Суд прийняв до уваги, що з травня 2022 року шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для застосування статті 72 ЖК УРСР.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2022 року в оскарженій частині скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2, відмовлено.
При визначенні меж апеляційного оскарження колегія суддів зазначила, що переглядає рішення суду першої інстанції лише в частині задоволення позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2, оскільки інша відповідачка з апеляційною скаргою до суду не зверталася.
Постанову суд мотивував тим, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідачки понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у житловому приміщенні без поважних причин. При цьому повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
Суд зазначив, що на підтвердження непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі позивач надав суду акт огляду квартири від 09 листопада 2020 року про те, що ОСОБА_2 з січня 2012 року не перебуває у квартирі, проте, на спростування вказаної інформації ОСОБА_2 зазначила, що на момент складання акту вона дійсно була відсутня в квартирі, скільки з 05 листопада 2020 року до 17 листопада 2020 року відпочивала в м. Трускавець, на підтвердження чого надала квитки та квитанції про оплату їх вартості. Суд урахував пояснення відповідачки про те, що вона регулярно їздила до своєї матері, яка тяжко хворіла, в с. Вишневе П`ятихатського району Дніпропетровської області; після смерті матері періодично проживала в її будинку, який теж потребував догляду, проте, інтересу до спірної квартири не втратила, приймала участь в оплаті житлово-комунальних послуг.
Оскільки єдиний письмовий доказ у справі (акт про непроживання) складений у листопаді 2020 року, тобто в момент перебування відповідачки на відпочинку в іншому місті, то вказаний документ за висновком колегії суддів не підтверджує постійне непроживання відповідачки в спірній квартирі з 2012 року.
Оскільки обставину відсутності ОСОБА_2 у спірній квартирі понад 6 місяців без поважних причин позивач не довів, а з 17 грудня 2021 року вона не проживає в квартирі з поважних причин, адже позивач замінив вхідні замки, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позову, пред`явленого до ОСОБА_2 .
Аргументи учасників справи
У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просив її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.
Касаційну скаргу мотивував тим, що апеляційний суд не врахував необхідність захисту прав позивача як власника спірної квартири на підставі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Наполягав на тому, що відповідачі не є членами його сім`ї, зокрема, ОСОБА_2 після ухвалення рішення суду про розірвання шлюбу втратила право користування спірною квартирою. Вказує, що факт проживання ОСОБА_2 в квартирі спростовується наявними в матеріалах справи доказами, а також показаннями свідків, допитаних судом першої інстанції. Зазначає, що на момент розгляду справи судами в квартирі проживає позивач разом з новою дружиною, його син, невістка та онук; оплату за комунальні послуги здійснює особисто позивач та/або його син.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
При перегляді в касаційному порядку судових рішень суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою від 26 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження в справі та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.
В ухвалі від 26 квітня 2023 року з урахуванням положень статей 389, 394 ЦПК України Верховний Суд указав, що ОСОБА_1 просить скасувати оскаржену постанову на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16 та постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17, від 14 серпня 2019 року в справі № 635/9536/14-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 623/2055/18, від 25 вересня 2019 року в справі № 209/3302/13-ц, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13-ц.
У травні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що згідно з ордером № 1290 серія № 4 від 23 липня 1987 року, виданим виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, ОСОБА_4 надано право на зайняття ізольованої трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 разом із сім`єю: ОСОБА_1 (син квартиронаймача), ОСОБА_5 (невістка) та ОСОБА_6 (онук).
Станом на 02 грудня 2020 року у вказаній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та відповідачі: ОСОБА_3 й ОСОБА_2 .
Згідно з актом огляду квартири від 09 листопада 2020 року, підписаним свідками ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 та затвердженим заступником директора управляючої компанії ТОВ "К.О.Д." Каракаш В. М., відповідачі з січня 2012 року не перебували в квартирі АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 з 05 листопада 2020 року по 17 листопада 2020 року перебувала на відпочинку в м. Трускавець.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
20 серпня 2022 року ОСОБА_1 уклав шлюб зі ОСОБА_10 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.