Постанова
Іменем України
20 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 141/124/21
провадження № 61-840св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - Селянське (фермерське) господарство "ЕСКІТ",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2, поданою представником ОСОБА_3, на рішення Оратівського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2021 року у складі судді Климчука С. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Панасюка О. С., Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Селянського (фермерського) господарства "ЕСКІТ" (далі - СФГ "ЕСКІТ") про відшкодування доходів, одержаних від безпідставно набутого майна.
Позов мотивований тим, що відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 393931 ОСОБА_1 належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,8993 га, розташована на території Рожичнянської сільської ради Оратівського району Вінницької області; згідно з державними актами на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 393929 та серії ЯБ № 393963 ОСОБА_2 належать земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площами, відповідно, 3,1707 га та 3,1707 га, розташовані там же.
26 серпня 2014 року за СФГ "ЕСКІТ" зареєстровано право оренди земельної ділянки ОСОБА_1 строком на 10 років. 20 березня 2015 року таке ж право оренди зареєстроване щодо земельних ділянок ОСОБА_2 .
Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у справі № 141/682/17 установлено, що договір оренди б/н від 27 червня 2014 року між ОСОБА_1 і СФГ "ЕСКІТ" та договори оренди б/н від 04 березня 2015 року між ОСОБА_2 та СФГ "ЕСКІТ" укладені не були, у зв`язку з тим, що позивачі спірні договори не підписували. Тому вважали, що СФГ "ЕСКІТ" зобов`язане повернути їм доходи отримані від вирощування сільськогосподарських культур на їхніх земельних ділянках за період користування ними з 2017 по 2020 роки на підставі статті 1214 ЦК України.
З урахуванням заяв про збільшення розміру позовних вимог, просили суд стягнути з СФГ "ЕСКІТ" доходи, одержані від користування безпідставно набутим майном на користь:
ОСОБА_1 в розмірі 211 275,00 грн,
ОСОБА_2 в розмірі 462 104,80 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2021 року у позові відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що доказами, на яких ґрунтується розрахунок позивачів щодо розміру сум, які підлягають стягненню на їх користь, позивачі посилаються на статистичну звітність № 29 - сг за 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік та 2020 рік, довідку Головного управління статистики у Вінницькій області № 07.2-42/103-21 від 30 квітня 2021 року про середню ціну продажу сільськогосподарських культур по Вінницькій області та по Оратівському районі, покази позивача ОСОБА_1 в якості свідка щодо підтвердження того факту, які сільськогосподарські культури висівались відповідачем на їх земельних ділянках. При цьому, позивачами не надано інших належних та допустимих доказів того, які сільськогосподарські культури дійсно вирощувалися саме на земельних ділянках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірний період. Пояснення ОСОБА_1 в якості свідка суд до уваги не приймає та оцінює критично, оскільки вона є зацікавленою стороною у позитивному вирішенні справи на її користь. Оцінюючи довідку Головного управління статистики у Вінницькій області про середню ціну продажу сільськогосподарських культур по Вінницькій області та по Оратівському районі (пшениці, кукурудзи та соняшника у 2017, 2018, 2019, 2020 роках), суд приходить до висновку, що позивачами, окрім іншого, не виключено валові витрати та суми амортизаційних відрахувань. Натомість, за наслідками проведених підрахунків позивачами на власний розсуд від остаточних сум було відмінусовано двадцять відсотків на витрати підприємства на вирощену продукцію без посилання на відповідні норми законодавства України. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення. Отже, позивачами не доведено, що вирощена та зібрана на спірних земельних ділянках сільськогосподарська продукція була реалізована СФГ "ЕСКІТ" саме за цінами вказаними в довідці Головного управління статистики у Вінницькій області, а наявність тільки арифметичного розрахунку, наведеного позивачами у справі, не може підтверджувати розмір можливого доходу, отриманого від майна, яке було набуте відповідачем без достатньої правової підстави.
Тому позивачами не визначено в установленому порядку розмір доходу, одержаного від користування відповідачем безпідставно набутим майном, а із наданого розрахунку неможливо встановити, чи вірним є застосовані відповідні показники, які зазначені як вихідні дані для розрахунку розміру сум, заявлених до стягнення з відповідача, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість позовних вимог. Позивачі та їх представник не довели належними та допустимими доказами розмір доходу, одержаного відповідачем від господарювання саме на їхніх земельних ділянках, та що вказані доходи не є абстрактними і могли бути реально отримані на ту суму, яка ними заявлена до стягнення, а також не доведено й той факт, що позивачі мали реальні підстави розраховувати на одержання саме такого доходу, розмір якого визначено в позові, від використання належних їм на праві власності земельних ділянок за звичайних обставин у спірний період користування відповідачем безпідставно набутим майном (2017-2020 рр.).
Додатковим рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 07 жовтня 2021 року заяву представника відповідача - адвоката Глівінської С. Й. задоволено частково. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь СФГ "ЕСКІТ" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвоката Панасюк Н. А. задоволено частково. Рішення Оратівського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2021 року змінено у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. В решті рішення залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Саме такі за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).
З 2006 року між сторонами існували договірні відносини щодо оренди належних ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельних ділянок СФГ "ЕСКІТ", які припинились у 2016 році. Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року установлено, що договір оренди б/н від 27 червня 2014 року щодо земельної ділянки площею 2,8993 га кадастровий номер 0523184300:02:002:0190 між ОСОБА_1 і СФГ "ЕСКІТ" та договори оренди б/н від 04 березня 2015 року щодо земельних ділянок площами по 3,1707 га та 3,1707 між ОСОБА_2 та СФГ "ЕСКІТ" укладені не були, а тому відповідач використовував земельні ділянки позивачок без правовстановлюючих документів. Тому позивачі набули право на стягнення за цей період реальних, тобто таких, яких вони могли б отримати за звичайних обставин, доходів у вигляді орендної плати за користування їхніми земельними ділянками, а не гіпотетичних прибутків, які отримав відповідач від вирощування на цих земельних ділянках сільськогосподарських культур (які не можуть бути вирахуванні лише на підставі статистичних даних про посіви, їх урожайність та середню ринкову вартість вирощеної продукції, без урахування реальних затрат на її вирощування (підготовка ґрунту, мінеральні добрива, засоби захисту, наявність сільськогосподарської техніки та витрат на її амортизацію чи оренду, паливно-мастильні матеріали, витрат на транспортування та зберігання вирощеної продукції, оплату праці працівників та багато інших факторів)).
Отже, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства (частина перша статті 13 ЦПК України), з огляду на послідовну позицію позивачів, які принципово не погоджувались на отримання від відповідача розміру орендної плати за користування їхніми земельними ділянками, апеляційний суд зробив висновок, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні у його мотивувальній частині шляхом викладення її у редакції цієї постанови.
Аргументи учасників справи
10 січня 2022 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити у справі нове рішення про задоволення їх позовних вимог, вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачі мали намір стягнути з відповідача кошти на які останній збагатився за рахунок безпідставного користування їхніми земельними ділянками, а не орендну плату, яку б вони отримали за звичайним умов, уклавши з відповідачем відповідний договір оренди земельних ділянок. Частина перша статті 1214 ЦК України передбачає класичне правило, відповідно до якого особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність набуття такого майна. Тобто в цій статті йдеться про доходи, які безпідставний набувач реально одержав або міг одержати. Тут може йти мова про проценти за користування грошовими коштами, плоди від набутого майна та інші доходи. Часовим проміжком для повернення доходів є час з моменту, коли набувач дізнався або мав дізнатися про незаконність набуття або збереження майна, до пред`явлення відповідної вимоги потерпілим. Оскільки майно, яким відповідач володів без достатньої правової підстави - це земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому зібраний відповідачем врожай і є безпідставно набутим майном.
У висновку викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 у справі № 917/1739/17 вказано, що суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (статті 1213 ЦК України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави (стаття 1214 ЦК України). Верховний Суд роз`яснив, що за змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондиційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювана шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондиційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17 (провадження № 61-11386св20). Всупереч цьому правовому висновку Верховного Суду, Вінницьким апеляційним судом не було встановлено, на яку суму відповідач збагатився за рахунок позивачів.
Посилання Вінницького апеляційного суду на постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №629 4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412,17, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 саме у частині тлумачення недоотриманих доходів є недоречними. Оскільки, у зазначених постановах позивачі просять стягнути на їхню користь недоотримані доходи у вигляді орендної плати, в той час позивачі у даній справі просять стягнути на їхню користь дохід, на який відповідач збагатився від безпідставного користування їхніми земельними ділянками, та вважають, що цей спосіб захисту їхнього порушеного права буде найбільш ефективним, оскільки свої земельні ділянки вони бажали обробляти самостійно.
Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 917/803/18 від 15 травня 2019 року та у справі № 907/576/17 від 16 травня 2018 року: "особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки". Це один із проявів принципу добросовісності, який означає, що ніхто не повинен отримувати дохід або іншу вигоду від своєї неправомірної поведінки. Повне відшкодування має позбавити порушника не лише вигоди, отриманої внаслідок порушення, але й засобів для фінансування порушень, оскільки витрати, спрямовані на отримання доходу від порушення, він буде змушений покривати з інших джерел. Відмова у стягненні збитків через неможливість точно визначити розмір порушує принцип справедливості. У такому випадку суди стимулюватимуть опортуністичну поведінку - продовжуй порушувати, доки це вигідніше, ніж не порушувати.
Постанова Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 передбачає, що визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Всупереч цьому, Вінницький апеляційний суд розрахунок зроблений позивачами відхилив, не визначив розмір заборгованості відповідача, чим поставив позивачів у положення правової невизначеності, фактично відступивши від цієї позиції Верховного Суду.
У ході судового розгляду справи було, зокрема, встановлено той факт, що відповідач у справі використовував земельні ділянки позивачів без достатньої правової підстави. Фермерське господарство є прибутковою організацією, отже у своїй діяльності направлене на отримання прибутку. Той факт, що протягом чотирьох років земельна ділянка оброблялася відповідачем було визнано ним у судовому засіданні. Обставина, що на земельних ділянках вирощувалася сільськогосподарська продукція також була визнана відповідачем. Отже, суд встановив, що відповідачі отримували дохід від користування безпідставно набутим майном позивачів, тобто, даний факт відбувся.
Між сторонами виникли кондикційні зобов`язання. Відповідно діє принцип повного відшкодування завданої реальної або можливої шкоди і тягар доказування її розміру покладено на позивача. Повне відшкодування означає, що встановивши факт завдання шкоди, суд не може відмовити у стягненні лише посилаючись на ймовірність отримання доходу. Дана позиція викладена також у постановах Верховного Суду (справи № 917/1307/18, № 916/2403/18, № 910/18036/17, № 905/2382/17), і Європейського суду з прав людини і основоположних свобод (рішення по справі "Бендерський проти України"), які орієнтують судову практику застосовувати при оцінці доказів стандарт доказування "баланс ймовірностей", або як його ще називають "переваги більш вагомих доказів", що притаманний саме приватно-правовим відносинам. За класичним визначенням цей стандарт тлумачиться як розумний ступінь ймовірності. Складність підрахунку збитків не звільняє особу, що порушила зобов`язання, від обов`язку відшкодувати збитки. Суд не може відмовити у відшкодуванні шкоди, якщо її розмір не можна встановити з розумним ступенем достовірності. Відхиляючи розрахунок позивачів, суди власний розрахунок не зробили, а переклали на позивачів обов`язок доказувати суму реальних затрат на вирощування сільськогосподарської продукції. Варто зазначити, що позивачі зазначили саме реальні доходи, а не прибуток, на які відповідач збагатився за рахунок використання їхніх земельних ділянок. Доходи були вирахувані на підставі належних та допустимих доказів, відповідальність за ненадання суми реальних затрат на вирощування сільськогосподарської продукції лежить на відповідачеві. Так, у постанові Верховного Суду у справі № 148/427/18 від 04 листопада 2021 року вказано, що розмір матеріальних збитків, шкоди, можливо достовірно встановити без спеціальних знань, а достатньо загальновідомих та загальнодоступних знань, проведення простих арифметичних розрахунків для оцінки даних. Отже, розрахунок проведений на підставі простих арифметичних даних - є допустимим доказом, що спростовує висновки судів.
У лютому 2022 року СФГ "ЕСКІТ" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить суд залишити в силі рішення суду першої та апеляційної інстанції.
Зазначає, що вини відповідача у тому, що договори підписані не ОСОБА_1 та ОСОБА_2 немає. Нажаль такі справи виникають внаслідок довіри до особи, яка забирає примірник договору до дому для підпису його родичами, а приносить вже підписаний договір з підписом. Чий це підпис на договорі, чи відноситься він до тієї особи, яка зазначена орендодавцем невідомо, Договори визнані неукладеними внаслідок невідповідності підпису особи, яка зазначена у договорі. Проте ОСОБА_4 та ОСОБА_2 знали про перебування в користуванні відповідача їхніх земельних ділянок і не заперечували проти цього. Отже, недобросовісної поведінки саме відповідача судом не встановлено, а тому не може бути поставлено у вину відповідачу строк користування земельною ділянкою з 2017 року по 2020 рік. Цим позовом позивачі зловживають правами і намагаються стягнути з відповідача якомога більшу суму, свідомо допустивши таку ситуацію.
Відповідно до пункту сьомого статті 81 ЦПК України суд за власною ініціативою не має права збирати докази у справі. Суди відмовили позивачам не тільки з тих підстав, що розрахунок був неточним, а з причин того, що він не доведений певними засобами доказування. У заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 визначила дохід, який міг бути нею отриманий від користування своїм майном у сумі 211 275 грн, а ОСОБА_2 - в сумі 462 104,80 грн, який є невиправдано великою сумою, яка не підтверджується жодними достатніми доказами по справі. Позивачі посилаються лише на два документи: відповідь ГУ статистики у Вінницькій області, статистичні звіти за 2017-2019 роки та покази свідка - ОСОБА_1 . При цьому, щоб довести, яка культура засівалася на кожній земельній ділянці у відповідний період позивач використовує покази свідка ОСОБА_1, яка є заінтересованою особою по справі. Такі докази не можуть свідчити про розмір отриманого доходу відповідачем від користування конкретними земельними ділянками. Позивачами не враховано частину першу статті 142 ГК України та не виключено валові витрати/та суми амортизаційних відрахувань. У справі відсутні також і докази того, яку кількість культури було зібрано відповідачем з одного гектара конкретної земельної ділянки. Кожна окрема ділянка має різний родючий шар, різні властивості урожаю, а тому не може бути розрахована урожайність за припущенням, яке полягає у поділі загального виробництва на кількість гектарів. Позивачами не вказано, яким нормативним актом передбачена формула, якою позивачі керувалися для визначення доходу відповідача та за якою методикою розраховується ним дохід. У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 522/22023/16-ц вказується, що сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участі у справі. У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17 йдеться про те, що при оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердженню повної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17, від 15 травня 2019 року у справі № 917/803/18, від 16 травня 2019 року у справі № 907/576/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 серпня 2020 року у справі № 916/2403/18, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 14 серпня 2018 року у справі № 905/2382/17, від 04 листопада 2021 року у справі № 148/427/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).