Постанова
Іменем України
25 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 350/1148/22
провадження № 61-7227св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Яцківа Миколи Васильовича на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Баркова В. М., Луганської В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .
Відповідачка є колишньою дружиною її сина ОСОБА_3, шлюб з яким розірваний рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2022 року, і вже більше року вони не проживають разом.
Зазначала, що ОСОБА_2 тільки зареєстрована в належному їй будинку, проте останні п`ять років в ньому не проживає, оскільки разом з її сином вони придбали власну квартиру, де і проживали. Всі обов`язки, що випливають з утримування та обслуговування належного їй житлового приміщення, покладені тільки на неї, тому вона вважає, що відповідачка втратила право на користування житловим приміщенням у зв`язку з відсутністю в ньому понад один рік без поважних причин.
При цьому вказувала на те, що відповідачка не є членом її сім`ї, тому її реєстрація у вищезазначеному помешканні порушує її право на володіння, користування та розпорядження вказаним житловим приміщенням.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням у домоволодінні по АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2023 року, ухваленим у складі судді Бейка А. М., позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням у домоволодінні, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка без поважних причин більше року не проживає за місцем реєстрації - у житловому будинку, який належить позивачці.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2023 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування судових витрат 1 488,60 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачка не надала належних та достовірних доказів на підтвердження того, що відповідачка більше року не проживає у спірному житловому будинку без поважних причин.
При цьому апеляційний суд зазначив, що наявний в матеріалах справи акт від 19 вересня 2022 року про непроживання ОСОБА_2 за адресою спірного житла без зазначення періоду такого проживання не підтверджує факт відсутності її у досліджуваний період (мінімум за рік до звернення до суду) у спірному будинку, оскільки фізична особа відповідно до частини шостої статті 29 ЦК України може мати кілька місць проживання, і це не підтверджено достеменно показами свідків, які не вказали прямо і однозначно на такі обставини, пояснили, що бачили відповідачку навіть не біля будинку приблизно рік тому, а на похоронах родича в селі, при цьому допитані були у грудні 2022 року, а в суд позивач звернулася в жовтні 2022 року. Староста Ясеньського Старостинського округу також не надав суду конкретну інформацію, з якої дати та протягом якого часу відповідачка не проживає за адресою будинку позивачки. Припис відносно ОСОБА_3 у зв`язку із насильством у сім`ї щодо дружини ОСОБА_2, в якому зазначена адреса у м. Івано-Франківськ, винесений 15 серпня 2020 року, також не підтверджує відсутності відповідача понад рік до звернення до суду за адресою будинку позивачки. Крім того, позивачка не довела суду, яким чином реєстрація відповідачки у спірному житлі перешкоджає їй у реалізації права власності на будинок.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У травні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Яцків М. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що факт не проживання відповідачки у спірному будинку більше року підтвердили свідки, які були допитані у суді першої інстанції.
Також апеляційний суд не врахував надані нею довіреності, які підтверджують проживання відповідачки та її колишнього чоловіка ОСОБА_3 у спірному житлі до 14 жовтня 2017 року, у подальшому відповідачка та її колишній чоловік переїхали та проживали за адресою: АДРЕСА_2 . Цей факт підтверджується поясненнями ОСОБА_3, а також інформацією про споживанням електроенергії за вказаною адресою, які надані до апеляційного суду, однак суд безпідставно повернув клопотання про долучення цих доказів.
Підставами касаційного оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) та у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц (провадження № 61-25704св18).
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У травні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 належить на праві приватної власності домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою № 1261, виданою 13 вересня 2022 року Ясенським Старостинським округом Перегінської селищної ради, у вказаному домоволодінні зареєстровані: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3 (син), ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2 (дружина сина), ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2022 року у справі № 350/1148/22 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.
Згідно з актом обстеження домоволодіння жительки с. Ясень Калуського району Івано-Франківської області ОСОБА_1 від 19 вересня 2022 року, складеним комісією в складі сусідів позивача: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, та затвердженим старостою Ясенської сільської ради Перегінської селищної ради, зі слів сусідів, невістка ОСОБА_2 у будинку по АДРЕСА_1 не проживає.
Відповідно до термінового заборонного припису стосовно ОСОБА_3 від 15 серпня 2020 року у зв`язку із насильством у сім`ї щодо дружини ОСОБА_2, місце проживання останньої - АДРЕСА_2 .
Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна ОСОБА_2 та її колишньому чоловіку ОСОБА_3 на праві приватної власності спільно з частками 1/2:1/2 належить квартира АДРЕСА_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивачки як власника будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.